Коли в середині липня в Одесі художник Олег Шейнцис пішов від нас назавжди, схопившись за серце, про його геніальність і творчу значущість написали багато людей. Але він чув ці слова і за життя. Навченій гірким досвідом, мені вистачало хоробрості повторювати йому їх щоразу, коли опинялася поруч. Тому що митцям треба казати потрібні слова за життя, а не писати їх потім у некрологах, картаючи себе, мовляв, не встиг... Мені подобається називати його Чарівником. Бо це найточніше його визначення.
Важко, та й неможливо, писати про Олега в минулому часі. І сподіваюся, мене зрозуміють і простять. Шейнцис — особистість грандіозна в усіх відношеннях. Людина, так феноменально обдарована Богом. Олег сам по собі — подарунок дисгармонійному світу, що його він усіма силами намагався облагородити й удосконалити... Хоча б у межах театральної сцени.
25 років він залишався головним художником театру «Ленком». Йому єдиному на всьому театральному континенті Марк Захаров придумав назву «сценограф-постановник», прямо підкресливши роль і значення у створенні сценічних творів. Але суха мова відділу кадрів навряд чи може щось повідомити про його безмежну фантазію і зухвалість творця. Сценічна коробка Ленкому не така велика, як зазвичай в академічному театрі. Проте Олега це не обмежувало. Адже лаштунки його уяви розпростерті між раєм і пеклом. І як волхви уміють виливати з воску точні відбитки наших захоплень і страхів, так і він знав, як вийняти з цієї безодні чуття ідеальний предметний реквізит для потрібної п’єси. Декорації та макети Шейнциса цікаві самі по собі, у чистому вигляді. Вони живуть, дихають, рухаються і мерехтять подібно до вислизаючої таємничості та безмірності світу, який він матеріалізував у «Юноні та Авось», «Мудреці», «Містифікації», «Варварі і Єретику», «Чайці», «Місті мільйонерів», «Блазні Балакірєві», «Метаморфозах» et cetera. Напевно, цим досягненням чималою мірою сприяли його чарівність і щирість.
Шейнцис дуже помітна і видатна постать на театральному небосхилі. Людина, яка чверть сторіччя визначала художньо-сценографічну політику найвідомішого московського театру, професор і завідувач кафедри композиції постановочного факультету Школи-студії МХАТ, найкращого в країні театрального інституту, лауреат Державної та безлічі інших вітчизняних і міжнародних премій, метр сучасного мистецтва сценографії, котрий довів свою найвищу майстерність на багатьох престижних сценах Москви, а також Англії, Америки, Італії, Ізраїлю, Чехії...
При цьому в ньому не було й натяку на поважність і помпезність, до якої зобов’язувало становище та регалії. Він був і залишився поетом сцени. І запевняю вас — найрідшим людським екземпляром. Шейнцис — це давня «спадщина», яка дісталася мені від Григорія Горіна, Шекспіра ХХ століття, великого мудреця і філософа. Таких людей об’єднують аж ніяк не спільні посиденьки, а єдність моральних засад і погляду на створене Творцем, адже вони самі відчувають і поважають у собі його іскру та силу. Олег унікального сплаву людина — найвищої культури, шляхетності та порядності. Не напоказ, не для демонстрації, а для себе. Він ставився до своєї справи з такою любов’ю та відповідальністю, що його можна вважати зразком. Коли його щось по-справжньому обурювало, він не міг це «проковтнути» або не помітити. Тут реакція його часто набувала рис бурхливої стихії. Якщо він — холерик за темпераментом, людина південного походження — виходив із берегів, то навколо «дерева гнулися». У ці моменти на нього було боляче дивитися — він, що називається, рвав собі серце. Якось після одного такого епізоду, що стався на службовому вході театру, де гастролював Ленком, ми пішли перевести подих у кафе, й я заходилася слізно благати його не реагувати так відчайдушно на банальну тупість. «Не хвилюйся, я вмію швидко приходити в себе і відновлятися», — заспокоював Чарівник. Але я ж бачила, що його ще хитає від емоцій, що захльостували. Він був страшенно «вболіваючий» і беззахисний у цій своїй розчахнутості. А його бурхливе обурення з приводу несправедливості, безладдя та непорядності — це звернена в Небо скарга чистого серця на недосконалість нашого світу.
Якщо він і впускав на свою «територію», то там можна було жити лише за законом повної довіри, любові і прийняття. Олег завжди був беззавітно відданий своєму театру і Марку Захарову. Гадаю, Захаров ніколи не сумнівався, що Шейнцис один із небагатьох людей, на яких він міг покластися. А вже як Олег переживав за своїх студентів, скільки шмарклів і сліз він утер! Скільки хороших художників ще не раз скажуть йому «спасибі».
Один дуже особистісний штрих до його портрета. Завдяки Олегу у мене в домі з’явилася рожева ванна кімната. Якось купували йому білу клейонку для ванної в щойно відремонтовану білу студію. Стоячи поруч, тільки для годиться, аби виявити зацікавленість темою, помацала рожеву клейонку, що висіла поруч із білою. Він відразу захопився: «Я тобі її подарую!» — «Не треба!» — «Я бачив, як ти на неї подивилася!» Хвилин п’ять ми воювали в лазневому ряду, поки на нашу італійську «фієсту» не прибігли консультанти, і в результаті я стала щасливою власницею рожевої французької клейонки. Потім я купила під неї плитку, знайшла будівельників і, переживши всі принади ремонту, повісила подарунок Чарівника. Його привітність і уважність часто вражали. Він умів читати по жестах та поглядах і (я не про клейонку) розумів в іншому те, чого сам іноді не міг прочитати в собі.
Олег — істота з дуже трепетною та ніжною душею. Але абсолютний чоловік у всіх повадках і проявах. Попелясті кучері й уважний погляд крізь окуляри нагадували в ньому казкаря Андерсена і співака Леннона. А він і був і співаком, і казкарем. Міг цілу годину милуватися старою канапою в музеї меблів, страшенно любив «блошині» ринки. Якось ми тягли із Сінного ринку в Києві різну (на мій погляд) мізерію — якісь потемнілі підсклянники, старі дверні ручки і навіть селянський серп ХІХ сторіччя, який він розкопав під двадцять п’ятим культурним шаром у древньої бабці. Коли ленкомівського чарівника з цими «раритетами» у руках, страшенно гордого і щасливого, побачив швейцар біля входу в дорогий готель, у нього від подиву картуз з’їхав на потилицю. Олег міг розповідати про знайдену ним в антикварній крамниці стару лічильну машинку або радіоприймач, які «грали» ролі в «Метаморфозах» із таким натхненням, начебто мова йшла про живих істот.
З ним було неймовірно цікаво просто гуляти вулицями. Там, де ти пробігав, ледь зауважуючи, що старий особняк нарешті відреставрували, він міг довго розповідати про стилі, напрями, імена. Архітектор за першою освітою, він знав і розумів красу того, що створено рукою людини. Він бачив те, що ми з вами рідко помічаємо — відтінки світла ліхтарів на вулиці, малюнок тіней, мережива сплетених дерев. Краса жила в його серці і відбивалася в усьому, чого він торкався. Наприклад, у його театральній майстерні. Напишіть же, хтось, про неї новелу чи поему! Мені забракне слів описати той світ, у який кожен входив наче в казку. Той хто потрапляв до неї вперше, довго крутив головою по боках, захоплено ворушив губами і вже не сумнівався, що потрапив у заповідну зону Чарівника. У Шейнциса, безумовно, була своя велика й важлива місія, яку він виконав сповна, — допомогти людям побачити і полюбити красу навколо нас і розрізнити чудо божественної гармонії (гадаю, фрагменти його монологів ще раз підтвердять це).
Олег був, безумовно, людиною Космосу. Але, на жаль, належав до тієї породи людей, котрі мало піклуються про своє здоров’я. Точніше, вважають це предметом, не вартим їхньої уваги. Він міг азартно, із хлоп’ячим геройством розповідати, як, обдуривши лікарів, викликаних стурбованою дружиною Людою, наступного дня накивав п’ятами з лікарні і повернувся в театр, бо у нього там, бачте-но, невідкладна справа. Він курив сигарети і пив каву в таких кількостях, що іноді, коли слова вже вичерпувалися, хотілося просто зв’язати йому руки. Він «рвав» серце, не вміючи берегти себе ні в чому. Останню за часом розмову з ним на тему «турбота про здоров’я» він знову перетворив на жарт. Стоячи за кульманом у майстерні, весь сліпучо гарний — у білій сорочці та чорній жилетці, тонкий і дзвінкий, він креслив, як завжди, щось термінове і миролюбно відбивався від «обіцяй, що ти візьмешся за себе»: «не переживай, лапулю, все буде гаразд...» Добре, я тобі, як завжди, вірю, Чарівнику. Не розрізняючи поки нічого від болю, але знаючи твоє космічне чуття, вірю, що «все буде гаразд» на цьому світі, і на тому — для тих, хто пішов, і тих, хто залишився.
Монологи на задані теми
— За родом я одесит, там минуло моє дитинство і юнацтво. Жванецький каже, що Одесу треба закінчити як школу, Пітер як інститут, а в Москві треба працювати. От першу і третю позиції я виконав. А навчався вже в Москві. Напевно, у кожній людині закладений код, який приводить її туди, куди вона має йти. Він і привів мене в Ленком.
На один із моїх перших спектаклів випадково потрапив режисер Ленкому Юрій Махаєв, після чого мене кілька місяців розшукували по місту. Це справді виявилося непросто, адже ні квартири, ні телефона у мене тоді ще не було. Я в той час пропадав у МХАТі, він лише переїжджав із Камергерського провулка на Тверський бульвар, ставав на реконструкцію. Там мене зустріли друзі і кажуть: «Йди швидко в Ленком, тебе шукають». Я прийшов. І Марк Анатолійович, уперше мене побачивши, відразу кинув у вир, у якому я так і залишився. Не було якихось тривалих переговорів, обговорень, побажань. Хоча Захаров за гороскопом Терези і мусить зважувати рішення, він цього довго ніколи не робить. Ризикує, довіряє інтуїції. Ну а далі, не випустивши ще «Жорстокі ігри», ми почали робити «Юнону і Авось». Одне слово, роботи навалилося стільки, що не було часу обговорювати, яким чином я опинився в Ленкомі. Певне, це обставина долі.
* * *
— Я навчався в Школі-студії МХАТ, яка відрізнялася від інших шкіл академізмом, і студентів там від зовнішніх сучасних течій оберігали. Але у нас, звісно, була шалена цікавість саме до сучасного мистецтва, ми цікавилися, чим займаються найбільш передові художники. Коло людей, чиї імена нас спокушали, було загалом досить вузьке — це Боровський, Кочергін, Левенталь, Кітаєв і Лідер. Коли я вперше в Москві подивився виставку Лідера, то відчув, що це моє. Його сміливі, складні і неоднозначні роботи мене заінтригували. Закінчуючи Школу МХАТ, я почав захоплюватися композицією, яку я тут же повинен був викладати у своєму інституті, а цей предмет був практично заборонений, вважався абстракцією. Я чув, що Лідер теж веде свої досліди в галузі формальної композиції, і звісно, ми стали зустрічатися і спілкуватися. Важливо, що від Данила Даниловича виходило більше ініціативи, ніж від мене, і це говорить про нього як про високу особистість, адже він був провідним, зрілим художником, а я лише починав. Але ніяких амбіцій і дистанцій не відчувалося, ми спілкувалися без натяків і пристрілок. Мене вразило те, що він із задоволенням навчався: слухав, зважував, потім через півроку або рік міг сказати: «Я перевірив, ти мав рацію». Лідер часто приїжджав до Москви, узагалі входив до московської групи, оскільки у художників немає географії, у них є компанія, хоч би де вони знаходилися.
* * *
— Я часто чую: «Ти любиш чорний колір, темні тони». У мене немає особливої пристрасті, колірну гаму породжує ідея. Але в театрі мають превалювати темні кольори, щоб надати об’ємнішого вигляду артистам: у світлих тонах менше читаються обличчя. Я можу нагородити декорацію з усякими складностями, однак сам люблю перебувати в дуже простому середовищі, де взагалі не пахне ніякими ефектами. Що простіше, то мені краще. Моя нова студія вся біла, без усяких витребеньок. І в спектаклі «Метаморфози» я спланував світлу гаму. Це складний живопис — біле на білому, різні відтінки кольору: холодний білий, теплий і линялий, такий ледь-ледь вловимий міраж. Усе має бути на рівні відчуттів. Коли тобі підказують згори, не будь глухим, зверни увагу.
* * *
— Коли я прийшов у Ленком, театр був молодий, шукав відповіді на багато запитань і залазив у піднебесся в цих пошуках. Марк Захаров часто говорив про енергетику, і, звісно, наш інтерес наблизив людей, які знають цю тему — крупних фізиків, медиків, учених, яким було що нам повідати. Вони дали нам дуже багато цікавої інформації про те, як улаштований світ, людина, про співвідношення мікро- і макрокосму, часові категорії. Чаклунство, казкові жахи і пророцтва нас мало цікавили, ми радше торкалися багатомірності світу та простору. А для театру простір не пустий звук, як і те, що відбувається ЗА текстом, словами, поведінкою, тим, що називається театром проживання. І, звісно, спілкування з такими людьми нас просувало. Думка сумарна, як і знання взагалі сумарні. І від тих, хто тебе оточує, твоя думка може насичуватися, розширюватися, збагачуватися.