Сцена зі спектаклю |
Однак я чував, що ніде немає більше забав і веселощів, як у Парижі й у Венеції.
Г.Сковорода
У свідомості людей буквар назавжди залишається певною метафорою першоджерела знань. Не випадково саме цією назвою скористався Григорій Сковорода, український філософ і поет XVIII ст., для визначення зводу своїх великотрудних міркувань та умовиводів — «Буквар миру». Так само названо прем’єрний спектакль Національного театру ім. І.Франка за творами Г.Сковороди (переклад зі староукраїнської М.Кошуби, В.Шевчука). Назва має підзаголовок — «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті». Режисер Олександр Ануров (Москва), автор сценічної редакції та композиції, робить спектакль із того, що в принципі зіграти неможливо чи принаймні дуже непросто. Філософські діалоги Г.Сковороди, фрагменти діалогів Платона, Еразма Роттердамського, літературні притчі, байки, вирішені в жанрі алегорійно-символічного тлумачення, розмови й бесіди про сутність буття та про його найвищий сенс — ось із чого складається літературно-драматургічна тканина спектаклю, ось ті численні «букви» світового Букваря. Для Г.Сковороди основою творчості був синтез мистецтва й філософії, його вчення базувалося на концепції трьох світів: макрокосму, мікрокосму та світу символів. Він вважав, що всі вони створені з двох натур, внутрішньої духовної і зовнішньої матеріальної. На взаємодії та протистоянні цих натур, вічних і мінливих, базувалася вся його філософія. На зрозумілому візуальному підтвердженні цих сентенцій будує сценографію спектаклю художник Віктор Харитоненко (Москва). У вигаданих конструкціях вона образно подає моменти реальної видимої сутності й невидимої суті. Сцена — як величезний світовий простір, що містить у собі божественне й нице. Сценографія створює атмосферу і стає образним ключем до сценічного Букваря — своєрідного посібника з людського щастя.
У «Дружній бесіді про душевний спокій» збираються п’ять мандрівних ремісників, у розмові з якими мандрівний філософ Григорій (П.Панчук) намагається докопатися до істини. У цьому словесному феєрверку, багатому на різноманітні прийоми красномовства, мовний колорит, певний стиль, що ніби жонглює висновками, сумнівами, переконаннями, все-таки наявний драматичний сюжет. Режисер вибудовує його на конфлікті протистояння різних точок зору. Характери подорожніх (В.Баша, В.Мазур, О.Ступка, В.Ніколаєнко) — це різні іпостасі людської натури, і глядач має змогу порівняти їх із власним внутрішнім єством. Про що бесіди подорожніх? Якщо коротко — то про щастя як про найвищий сенс. Але ж тисячі умів так і не дійшли згоди, шукаючи визначення цього стану. Проте отримуємо досить плідний поштовх до роздумів про це, бо що може бути важливіше за розуміння самого себе.
Попри розлогі моралізаторські промови, спектакль не видається сухим, раціональним «рецептом» щастя та душевного спокою. У намірі «веселити дух наш», він насичений ігровою стихією, видовищністю, імпровізацією. Лунає багато музики: оригінальна, Г.Сковороди, українські канти, європейська. Позначений у програмці «Біс — в особі прехороших дів» (Т.Шляхова, О.Батько) править свій бал. Насміхаючись над шукачами істини, актриси демонструють принади й радощі бездіяльності, співають і танцюють, спокушаючи легкістю сприйняття буття. Що ж, кожен вибирає своє. «Всякому городу нрав и права»... Гортаючи «Буквар миру», цю театралізовану енциклопедію вічних істин, театр ніби пропонує глядачеві зупинитися, прислухатися до себе, спробувати намацати шлях до душевної рівноваги. Відгукуватися чи ні на цей заклик — кожен вирішить сам, адже «Всяка имеет свой ум голова».