Дихати як Жадан, рухатись як Жадан, думати як Жадан, мучитись як Жадан, говорити як Жадан, вірити як Жадан, виглядати як Жадан, зневажати як Жадан, пам’ятати як Жадан, любити як Жадан, бути Жаданом. Сергій Жадан — тема для літературних розділів інтернет-форумів. «О, Жадан? Я з ним пив!» Жадан, про тексти якого просунуті студенти пишуть дипломні роботи. Жадан, який може об’єднати кілька літературних поколінь — якщо брати не за віком авторів, а за віком читачів. Покоління Жадан. Жадан-поет — поза сумнівом, кращий за Жадана-прозаїка. Жадан-прозаїк — поза сумнівом, кращий за Жадана-поета. Жадан, на презентації якого перестаєш ходити, тому що й так напам’ять вивчив його жести, його міміку, його голос, його дихання.
Для нової книжки Сергія Жадана Anarchy in the UKR складно віднайти жанрове означення. В одному з інтерв’ю, що передували її появі, він сам описав текст як «таке собі нон-фікшн». Тоді ще складно було уявити, як це буде, але з уривків можна було зрозуміти — не так, як раніше. Тоді ж саме собою і виникло це словосполучення — мабуть, найвлучніша характеристика: Жадан нон-фікшн.
«Біда цієї літератури в тому, як на мене, що біографії кращих її письменників значно цікавіші за їхні твори, ну та це справи не стосується».
Із «Депеш Мод» (можливо, завдяки післямові) врізалась у пам’ять фраза головного героя — як він ненавидить усіх, кому за сорок. В Anarchy in the UKR теж є згадка про цей критичний вік — «тридцять дев’ять років». Видається, що для Жадана таки важить ця дата. І це, мабуть, правильно — якщо вже збираєшся писати спогади, це слід зробити ще до того, як можеш почати себе ненавидіти.
Зрозуміло, що не йдеться про типові «письменницькі мемуари», в яких завжди багато патетичного візіонерства, творчих вечорів і власних назв. На перший погляд, із першого прочитання взагалі важко вирізнити, чим саме текст відрізняється від попередньої прози Жадана. Адже вона завжди виглядала значною мірою автобіографічною, і її незмінним протагоністом виступав сам Жадан.
Так, навколо нього оберталися різноманітні цікаві персонажі, переважно з марґінесів суспільства, але в «Анархії» вони й не зникли — взяти хоча б російського священика-альбіноса у третій частині. Їх просто поменшало, натомість — стало більше самого Жадана.
І «Біґ Мак», і «Депеш Мод» не були обділені численними авторськими відступами, які часто вклинювались у фабулу в найнесподіваніших місцях, — їх теж стало більше. Не бракує в «Анархії» й добре знайомих довгих-предовгих періодів та інших синтаксичних химер, а мова не втратила образності та численних суто поетичних порівнянь.
У текстах Жадана завжди дивним чином співіснували смерть та іронія — іноді на межі фолу, іноді далеко за його межею. Іронії стало менше, набагато менше стало відвертого стьобу.
Прочитавши текст, запитуєш себе: невже річ лише у цій зміні пропорцій, зміщенні центрів ваги, акцентів? Чи, може, в тому, що у белетристиці завжди — хай уже як натягнуто це виглядає — зберігається надія, що смерть — лише метафора?
«Якщо вже назвався революціонером, ну то давай — викочуй свою гармату і пуляй, навіть якщо особливо немає по кому, все одно — головне, що ти перестаєш бавитись і починаєш робити речі, за які потім справді доведеться відповідати».
Судовий процес над Лімоновим продемонстрував, наскільки тонкою й умовною є межа між белетристикою (фікцією, вигадкою, художньою літературою) і небелетристикою (нон-фікшн, «серйозним» мовленням) — межа, після перетину якої письменника можна притягати до відповідальності за написане, у тому числі кримінальної. Сповідальну художню літературу від автобіографії відділяє, по суті, лише авторське означення.
Такі тексти провокують певну розгубленість у читача, який мусить для себе з’ясувати, як він має на цей текст реагувати. Адже йдеться про зовсім інші стосунки автор—читач, інший рівень щирості, інший рівень довіри.
Художня література за будь-яких обставин залишається простором для втечі — автор у будь-який момент може заховатися за умовністю текстових реалій, пославшись на художність тексту. В Anarchy in the UKR Жадан остаточно скасував — для себе — цю можливість для відступу. Це антиескапізм письменника у своєму граничному вияві.
«[...] в описах бойових дій час від часу проступає той наратив, який мені особисто видається надзвичайно чесним і симпатичним [...]».
«Анархія» незвична ще й тим, що в ній з’являються доволі неочікувані персонажі: «мій брат», «мій старий», «мій син», «мій кузен». Точніше кажучи, жоден із них так і не виходить на сцену, всі вони фігурують лише в авторському монолозі, який і має оберігати надто особисте. І ще одна дрібниця: в останніх трьох книжках Жадана, які вийшли у «Фоліо», в анотаціях, окрім імені та прізвища, почали зазначати по батькові автора, чого раніше не траплялося. Жадан як автор переходить в іншу вікову категорію.
«Анархія» дасть багато відповідей тій частині читачів, які не могли сприйняти співіснування в текстах Жадана інфантильності — що дозволяє певною мірою дистанціюватися від сказаного — та «серйозного говоріння». «Дорослий» Жадан став лише більш переконливим.
Свого часу Anarchy in the UKR, тоді ще без назви, заповідалась як книжка про український анархізм, задля чого сам Жадан нібито мав відбути подорож місцями бойових дій повстанської армії Махна. Дехто так і казав — буде «роман про Махна». З позиції таких очікувань, подорож, та й книжка загалом, стала поразкою.
Формально цій подорожі присвячена перша частина книжки, «Кольору чорної жіночої білизни», її ж стосуються ілюстрації — чотири сторінки з фотографіями, геть не схожими на ті, що ілюстрували «Біґ Мак» та «Історію культури початку століття». Тоді йшлося про зовсім іншу урбаністичну естетику — залів очікування і міських комунікацій, скляних вітрин, що розчиняються у власному відображенні, а на противагу їм — суворої фактури битих цегляних стін і заліпленої афішами підземки. Йшлося про те, щоб зруйнувати образ «старої доброї Європи».
Натомість фото з Anarchу можуть спантеличити: це суто побутові знімки, зроблені фотоапаратом-мильницею, нерідко — змазані, розфокусовані, жахливі, з погляду композиції. Це і є згадане в тексті «фотографування порожнечі», яка може бути набагато промовистішою за парадні фасади, «особливо якщо в ній велись напружені бої з перемінним успіхом».
Надто коли ця порожнеча наповнена твоєю пам’яттю, історією твоїх антисоціальних ескапад, твоїми власними бойовими маршрутами, твоїм драйвом, твоїм «приватним досвідом протистояння». З перемінним успіхом.
«Найгірше буде, коли я раптом усе це забуду, це чи не єдине, чого я насправді боюсь — забути, втратити все, що таким дивним і несподіваним чином відбулось, позбутись пам’яті, позбутись головного».
Жадан має дивовижну здатність поєднувати чуттєву і дискурсивну пам’ять. Коли простір навколо тебе стає частиною твого внутрішнього досвіду. У його пам’яті багато ландшафтів, будівель, деталей, запахів, звуків.
Це пам’ять, частина якої завжди перебуває поза твоїм тілом. Вона може бути вибагливою і нестерпною, адже примушує — у суто географічному розумінні — повертатися до знайомих пейзажів та інтер’єрів і болісно реагувати на будь-які спроби підкоригувати ці ландшафти, знести будівлі, внести власні поправки до твоїх спогадів.
«Анархія» багата дрібними деталями, які відсилають до давніших текстів Жадана. Скажімо, читаючи довгі пасажі про вінілові платівки, неможливо не згадати «Польський рок». Цілий розділ «Мої вісімдесяті» — ніби відповідь на численні рецензії, в яких ішлося про «кінематографізм Жадана». Або історія про метрополітен, зі спільними маршрутами для живих і померлих, — хіба ж це не «Жити значить померти»: «Померши одного разу, ти продовжуєш шлях через нічні двори і помічаєш, як смерть тримає в руках м’ятні цукерки і роздає їх дітям на привокзальних пустищах». Правда, уважний читач серед імен померлих упізнає ті, які в попередніх книжках Жадана бачив у подяках і присвятах.
«Це добре, подумав я, що кожен крутить свою улюблену музику. Головне, щоби її на всіх вистачило».
Місцеві нью-йоркські радіостанції, згадані в останньому розділі «Анархії», існують виключно за рахунок внесків слухачів. Слухачів, яким подобається некомерційна музика, яку на тих радіостанціях крутять, — настільки, що вони готові за це платити з власної кишені.
Намагаючись сформулювати власне враження від «Анархії», рано чи пізно опиняєшся віч-на-віч зі, здавалося б, абсолютно ненормальним для сучасного літературознавства питанням: що спонукало автора написати цей текст?
Бо для того, щоб на таке зважитися, потрібна не лише сміливість, а й серйозні причини.
Тому що дуже ризиковано писати про себе, висувати автора на перший план тексту — з огляду на вже хрестоматійну тезу про «смерть автора» як суб’єкта дискурсу. І не менш ризиковано претендувати на стирання кордонів між літературою і дійсністю. Бо ж добре відомо: ще жоден щоденник, жодна біографія не уникнули фікції. Між життям і текстом стоїть надто багато перешкод, головна з яких — автор.
Дуже добре, якщо ти крутиш свою улюблену музику, дуже добре, якщо не боїшся писати про речі, про які справді хочеш писати. Але дуже небезпечно. Адже іноді вистачить однієї помилки, однієї неправильно вибраної мелодії, щоб розчарувати слухачів, відлякати нових і розгубити старих. Тому що такі тексти вимагають від читача дуже тонкої літературної емпатії. Здатності співпереживати, вміння і бажання потрапити в унісон із ритмом чиїхось спогадів, чиєїсь пам’яті, ритмом іншого серця. А також величезної довіри до автора.
І це головне. Чи зможуть і — головне — чи схочуть вони відчути, як це: дихати як Жадан, рухатись як Жадан, думати як Жадан, мучитись як Жадан, говорити як Жадан, вірити як Жадан, виглядати як Жадан, зневажати як Жадан, пам’ятати як Жадан, любити як Жадан. Бути Жаданом.