У наш час лише поодинока людська істота в замилуванні замре перед «Сикстинською мадонною». Якщо твір мистецтва не є предметом спекуляції або вкладання грошей, для більшості він майже не існує. А даремно, бо без культури людство — лише біологічна маса, що й доводять київські управлінці майном, які ведуть кампанію з ліквідації художніх майстерень у Києво-Печерській лаврі. За корпус №30, де споконвіку містяться художні майстерні, змагаються УПЦ Московського патріархату та міськдержадміністрація. Художники для них лише непотріб, якого треба позбутися.
І це при тому, що історія перебування художніх майстерень у Лаврі сягає тисячоліття. Києво-Печерська лавра, як і будь-який монастир на просторах усієї Європи, завжди була осередком культури. Тут починалася наша писемність, мистецтво. Лаврська друкарня, її іконописні майстерні, архітектори і художники-оздоблювачі храмів множили славу духовного центру. Якщо поіменно перелічити художників, які прислужилися рідній культурі на лаврській землі, цей список переважить навіть непомірно роздутий штат управлінців. У XVIII столітті в Лаврі працювали геніальні гравери Л.Тарасевич та П.Левицький, в ХІХ та в ХХ століттях — не менш уславлені майстри. Досить згадати Михайла Дерегуса і Георгія Якутовича.
Присутність художників у лаврському заповіднику додає йому творчої аури, повноти і божественної завершеності, так само, як постаті митців, розмаїття творів та особистостей на Андріївському узвозі роблять Київ не менш привабливим, ніж Монмартр у Парижі.
Під час війни корпус №30 було зруйновано і в 1945—47 роках відновлено коштами Художнього фонду України.
Тиск на митців з метою їх виселення розпочався ще в 70-х роках ХХ століття. Тоді академік М.Дерегус сказав: «Якщо нас почнуть утискати, я повішуся на балконі власної майстерні». Після смерті М.Дерегуса та Г.Якутовича нова генерація чиновників з усталеною неприязню до інтелігенції — людей якоїсь незрозумілої породи, ці нові майстри одвічної тяганини масованою атакою посунули на майстерні в Лаврі. На сьогодні накопичилися стоси паперів — триває обтяжливе листування між керівництвом Спілки художників України, службою Президента України, міськрадою, районною радою... У цій паперовій завірюсі вже не розібратися нікому. Та на художників усе тиснуть і тиснуть.
Ще на початку радянського тоталітаризму М.Булгаков геніально спрогнозував образи нових володарів держави: Швондера або Шарікова — майстрів експропріації і вироблення такого стилю життя, в якому кожен робить не свою справу. Посттоталітарне суспільство ніяк цього не позбудеться. Ліна Костенко зауважила: «Для демократії... (швидше в тому, що під неї маскується)... в її посттоталітарному варіанті характерна втрата шляхетності в почуттях, у критеріях, у полеміці». Сьогодні булгаковська «швондерівщина», як у дзеркалі, відбивається у стосунках владних структур та художників. Йдеться не лише про окремий випадок ставлення міськради до митців із Лаври. Районні адміністрації Києва посилюють фінансовий тиск на художників. Мова цифр — напрочуд виразна: якщо до 1.08.2000 р. за один квадратний метр у майстернях на Андріївському узвозі художник сплачував 1 гривню 76 коп., то з 1.08.2001 р. ціна підскочила в десять разів (становить 11 грн. 55 коп.). У корпусі №30 (Лавра), порівняно з 1990 роком, ціна за 1 кв. м. виросла в п’ятдесят разів. У Шевченківському районі Києва з художника, залякуючи його непідписанням контракту на оренду майстерні, стягують платню, як з «малого підприємства», що є очевидним порушенням чинного законодавства. Художник при цьому — особа, фінансово не захищена: він не одержує ніякої заробітної плати. Лише небагато майстрів, які виконують державне замовлення (скульптура на майдані Незалежності чи інше такого ж самого гатунку), отримують пристойні гонорари. Решта живе, як птахи на гілці, — від випадкового заробітку до туманної перспективи одержати інший. А що таке виселення з майстерні для старого художника? Смерть...
Верховна Рада весь час відкладає опрацювання закону про культуру, який накреслив би шляхи її порятунку та нормального функціонування в соціумі. При такому ставленні до культури, яке ми бачимо зараз, скоро не буде чого рятувати.
24 липня 2000 р. Президент України Л.Кучма видав Указ «Про державну підтримку національних творчих спілок України», де серед усіляких пільг чорним по білому записано: «Фонду державного майна України завершити в 2000 році передачу національним творчим спілкам України у власність або безстрокове користування нерухомого майна, яке було в їхньому користуванні...» (далі дати, номери постанов). До цього Указу в 1998 році існувала Постанова (10.07.1998 р. №1058) Кабінету міністрів України «Про передачу нерухомого майна творчим спілкам» із переліком об’єктів. У списках знаходимо не лише будинки творчості як прибуткові об’єкти, а й майстерні на Андріївському узвозі, в Лаврі, в інших районах міста. Перебравши у власність ці приміщення, Спілка художників мусила б платити дотацію за збіднілих художників. Чи готове до альтруїзму керівництво СХУ? Цього ми поки що не знаємо, бо міськдержадміністрація зволікає із виконанням Указу Президента України. Хоч круть-верть, хоч верть-круть, але художник заважає. Сенс листа заступника голови міськадміністрації А.Толстоухова (03.09.2000 №005-569) до громадського творчого об’єднання «Лаврські майстерні» такий: високий посадовець переконаний — робота художника не пов’язана з функціонуванням лаврського заповідника і тому митців треба звідти відселити. М’яко, делікатно, але — геть!
Дійшовши краю в цих перегонах, художники створюють «Комітет порятунку митців», готуються до маніфестацій під стінами міськради. І знову вони пишуть листа Президенту України, починаючи його словами: «Художники благають...» Виразний нюанс: лист-звернення, підписаний громадою митців, відмовився підписати голова Спілки художників України В.Чепелик. Чому?
Досі керівництво Спілки стримує вибух суспільного гніву в очікуванні «золотого дощу», який у вигляді указу про надання мистецьким установам (в т. ч. майстерням) статусу «заклад культури» проллється з високих кабінетів. Отже, ситуація, навіть у конспективному викладі, унаочнює зневажливо-образливе ставлення до творчої людини з боку міськради, її адміністрації, яка могла б вважати за честь прислужитися митцю.
Наше чиновництво таке, що вміє, не викликаючи високого гніву, обійти навіть укази Президента України. Власні інтереси над усе! Це гасло можна повісити над дверима майнових установ по всій Україні. В цій аурі стає зрозумілим, що фінансовий тиск на художників, нестерпний для митців, — лише гра для інших. Хіба то гроші для владних структур? Надзавдання — звільнення від митців приміщень у туристично привабливих центрах Києва. Італійський політик Нікколо Макіавеллі (кінець XV—початок XVI ст.) виклав власну концепцію громадянського суспільства. Він був переконаний, що мислити як громадянин про громадянські справи можна, лише створивши єдину національну державу. Лише в реально існуючому державницькому контексті можна мислити про громадську користь, перспективи тощо. Решта, так вважав Макіавеллі, процесу мислення взагалі і громадянського функціонування не стосується: сильніший душить слабкого. Таку особистість Макіавеллі визначив як «твариноподібна людина». Їй треба бути сильною, щоб вчасно позбуватися непотрібних друзів. (Стосунки за моделлю «нужників».) Далі читаємо: недооформленому громадянському суспільству чужі поняття «чеснота», «благородство» і тому подібні — є лише співвідношення інтересів, де повинна перемагати сила. Поки немає національного громадянського суспільства (не в декоративному синьо-жовтому вбранні, а в реаліях), доти має рацію той, хто краде, сильний звір з’їсть слабкого і всі гарні слова — саме сміховисько. Ось таким циніком був Макіавеллі. Якщо його слова, як люстро, поставити перед нашою ситуацією — чи не власну псевдодемократію, бездумність та руїни гуманізму ми там побачимо?