Перший Одеський міжнародний кінофестиваль, який відшумів у середині липня, здивував високою професійною організацією і дуже спірним вердиктом журі (перемога «мейнстримної» російської картини «Дітям до 16-ти…»)... Проти форуму збунтувалося Одеське відділення Спілки кінематографістів: фестивалів у країні безліч, а кіновиробництво в загоні! Водночас очільник Держкіно України сенсаційно обнадіяв спільноту: відповідно до розпорядження Кабміну, 50,01% держакцій Одеської кіностудії (які належали ФДМ) відтепер перейдуть Мінкульту.
Облаштувати міжнародний кінофестиваль в Одесі настільки ж логічно, як і на бульварі Капуцинів у Парижі, де брати Люм’єр своїм «Прибуттям поїзда на вокзал Ла-Сіоти» провістили нову еру в історії масових видовищ.
І якби українці були амбіційнішими та розторопнішими, вони ще в січні 1894-го — майже за два роки до прем’єри синів французького фабриканта — повідали б світу про сина кріпака з села Окоп Харківської губернії Йосипа Тимченка, який на дев’ятому з’їзді російських натуралістів і лікарів продемонстрував рухомі картинки «Вершник, що скаче» і «Списометальник», зняті на одеському іподромі...
Проте українці не були амбіційними. Тому основоположниками світового кінематографа вважають братів Люм’єр. А Йосипу Тимченку згодом встановили меморіальну дошку на будинку №24 на вул. Преображенській у місті Одесі.
У тому самому місті з’явилася й одна з перших на території Російської імперії кінофабрик, на якій спалахнула перша вітчизняна кінозірка на ім’я Віра Холодна. Там-таки дебютував і наш найголовніший кінокласик Олександр Довженко.
З часом Одеська кіностудія стала однією з найкращих у СРСР. Пізніше розпалася налагоджена Кремлем система радянського кіновиробництва. Потім український кінематограф зацементувався в образі єгипетського бога Осіріса, головне завдання якого — перманентно відроджуватися.
Аналогічно Одеська кіностудія, що нині є закритим акціонерним товариством (50,01% акцій — у держави в особі Фонду держмайна, 49,99% — у приватної структури «Нова кіностудія») і працює переважно на обслуговування російського «мила», вже котрий рік виконує історичну місію під назвою «Наказано вижити»... Попутно дивуючись: чому це вона — єдина в Україні кіностудія — не отримує відрахувань від експлуатації свого фільмофонду?
Оскільки ж історія з експлуатацією фільмофонду типово одеська — бо вкотре доводить, що тут живе дуже винахідливий народ (фільмофонд активно використовує людина, колись прямо причетна до Одеської кіностудії), море й знаменитий одеський колорит залишилися на місці — отже, все можна починати з початку...
Або хоча б укотре «відроджувати» й «розвивати».
* * *
«Розвиток вітчизняного кіновиробництва» — взагалі (і в Одесі зокрема) — задекларував одним зі своїх пріоритетів і Одеський міжнародний (заручившись підтримкою Міністерства культури і туризму, одеських облдержадміністрації та мерії, патронатом губернатора і посильним внеском численних спонсорів).
Концепція фестивалю вимагає від фільмів-учасників… гумору в різноманітних його проявах.
До конкурсної програми ввійшли 16 повнометражних картин, знятих за період із 1 січня попереднього року, прем’єр яких не було на території України.
Нинішнього року конкурс зібрав стрічки з Італії, Франції, Перу, Польщі, Голландії, Японії, Росії... І навіть з України. Це фільм «Пістолет Страдіварі»: копродукція з Росією, режисер Олексій Луканєв. Про цю картину не сказав доброго слова ніхто з тих, хто її бачив. Не враховуючи слів «світлої заздрості» на адресу тих, хто її подивитися не зміг. Не кажучи вже про те, що колізія твору асоціюється з такою ж самою колізією касового кінохіта «Містер і місіс Сміт», який повінчав у 2005-му Бреда Пітта та Анджеліну Джолі.
…Був у рамках фесту цікавий показ французького кіно у програмі «Французький бульвар». Тоді як на самому одеському Французькому бульварі (де розмістилася студія) напередодні вибухнула чергова буря в пустелі.
Одеське відділення Спілки кінематографістів збунтувалося проти цього нового кінофоруму, оскільки фестивалів в Україні проводиться більше, ніж знімається фільмів, і взагалі, як казав герой однієї з культових картин Одеської студії, «у Васи Векшина две сестренки маленькие остались, а бандиты жируют».
Проте й тут у Національної спілки кінематографістів України сталося чергове розшарування свідомості. Бо, доки одесити метали списи в організаторів Одеського МКФ, голова НСКУ Сергій Тримбач прийняв пропозицію організаторів увійти до складу міжнародного журі. Ввійшов. І навіть розумно пояснив на підсумковій прес-конференції причини отримання Гран-прі (і 15 тисяч доларів) російським режисером, уродженцем Львова, Андрієм Кавуном — за його фільм «Дітям до 16-ти...»
Цієї перемоги, тим часом, не зрозумів ніхто, дарма що, за офіційно-закулісною фестивальною версією, на ній наполіг голова журі Йос Стеллінг. Картина у кліповій естетиці (оператор — колишній «наш» Сергій Михальчук), яка викладає суть еротично-любовно-екзистенційних терзань сучасної молоді, абсолютно не вписується у фестивальний формат. Хоча пан Тримбач і повідомив журналістам, що «фільм-переможець представив новий погляд зсередини молодого покоління, прагнення вловити його мову».
«Дітям до 16-ти...» — звичайний літній мейнстрим. Таким мультиплекси розважають глядача, котрий порпається в офісі в очікуванні відпустки. Якщо ж говорити про «погляд зсередини», то до Кавуна його чудово встигли вловити Денис Євстигнєєв у 2002-му («Займемося коханням»), у 2006-му — Оксана Бичкова («Пітер-FM») і Резо Гігінеїшвілі («Спека»). Ну, а гламурно-кліповий формат апробував Філіп Янковський у своєму переспіві феллінієвського «Солодкого життя» — картині «У русі» (2002 р.). Крім того, «Дітям до 16-ти...» начисто позбавлений бодай якогось гумору... Як різновиду людської життєдіяльності. На відміну від згаданого «Відрімасгор…», витвір Кавуна з несамовитістю Галілея, який добив інквізиторів своїм «І все-таки вона крутиться!», претендує на відкриття всім відомих психологічних постулатів.
* * *
Попри спірні художні висновки журі, організаційні результати першого Одеського МКФ усе-таки можна визнати втішними. Мало який кінофест в Україні (а їх справді безліч) міг би похвалитися таким професійним рівнем організації (особливо беручи до уваги, що це перший «млинець»).
На запитання «ДТ», як пощастило цього досягти, президент фестивалю Вікторія Тігіпко відповіла: «Є такий вислів — директором ресторану не може бути кухар... Уся річ у команді. Це люди, котрі мають хороший досвід проведення різноманітних кіноподій, які поставили собі за мету показати нові стандарти організації кінофестивалю в Україні. У нас усе було організовано дуже чітко. Навпроти кожного завдання (заходу) значилося ім’я виконавця та час виконання. А найважче було переконати органи влади в спроможності нашого заходу...»
Гендиректор фестивалю Денис Іванов повідомив «ДТ», що організатори вже почали отримувати від різних режисерів і продюсерів (зокрема й російських) пропозиції щодо розвитку кіновиробництва в Одесі. Що теж вселяє надію.
На фестивальному круглому столі «Кіновиробництво в Одесі» (модератор — колишній працівник Одеської кіностудії, а нині — успішний російський продюсер Сергій Чліянц, учасники — голова Держкіно України Катерина Копилова, режисер Вадим Перельман, директор Одеської кіностудії Віктор Ноздрюхін-Заболотний, заступник губернатора Одеської області Дмитро Волошенков) пані Копилова повідомила: «Вже є розпорядження Кабміну, відповідно до якого 50,01% держакцій Одеської кіностудії, які належать ФДМ, переходять Мінкульту. А це означає, що студія більше не буде час від часу виставлятися на торги».
…Та й із загадковою «експлуатацією» фільмофонду теж начебто планують розібратися.
До речі...
Загалом під час Одеського фестивалю було «прокручено» понад 100 картин, які переглянули близько 40 тисяч глядачів. Крім конкурсної програми, пройшли ретроспективи (Кіри Муратової та Федеріко Фелліні), спецпокази («Письменник-привид» Романа Поланські, «Незвичні пригоди Адель» Люка Бессона, «Генсбур» Жоанн Сфар, «Ілюзіоніст» Йоса Стеллінга, «35 стопок рому» Клер Дені, «Броненосець «Потьомкін» Сергія Ейзенштейна і позаматкове дітище українського кінопроцесу — альманах «Мудаки. Арабески», створений молодими кінематографістами, які прагнули довести, що анемічний вітчизняний кінопроцес аж ніяк не впливає на таланти, які на зло неотриманим держзамовленням проб’ються самі. Якість талантів, які пробилися, найкраще характеризує перше слово в назві кіноальманаху). У програмі «Нове російське кіно» запам’яталися дебют Яни Поляруш «Відрімасгор, або Історія мого космосу» — добра і, що найголовніше, без претензій на відкриття невідомих людству істин філософська замальовка життя юної мешканки московської комуналки, «Непрощені» Клима Шипенка, який дуже хотів дати професійну російську відповідь Квентіну Тарантіно і Гаю Річі, задля чого й зняв фільм, сценарні алогічності якого зашкалюють, і «Щасливий кінець» Ярослава Чиважевського, який вирішив дорефлексувати за Миколу Васильовича Гоголя: письменник (коли вірити Фрейду і Ярославу Чиважевському) змальовуючи ніс, що покинув свого власника, мав на увазі зовсім інший орган (теж із трьох букв)...