Булгакови, Надія. Сестра Майстра — роки мандрів

Наприкінці грудня 1893 року в Києві в сім’ї доцента Київської духовної академії Афанасія Булгакова народилася третя дитина. Слідом за Михайлом, якому було два роки, і Вірою, котра народилася 1892 року, з’явилася Надія. Доля сестри Майстра — це доля людини в горнилі сталінської епохи. Чимало випробувань випало на її долю: заарештували чоловіка за безглуздим звинуваченням, її саму «переселили» з квартири в барак, слідом за чоловіком вона поїхала на красноярське заслання… І все ж, попри всі удари долі, ця жінка зберегла високу культуру, гідність, стоїцизм — зберегла пам’ять про брата, великого письменника.

Пізніше тут народилися Варя, Коля, Ваня, Льоля. Із цим будинком пов’язані найкращі спогади про безтурботне дитинство всіх його юних мешканців. Крім зручного будинку, у них було просторе огороджене з усіх боків подвір’я, яке потопало влітку у квітах, і чарівний сад, де щебетали птахи, пурхали різнобарвні метелики і де діти могли досхочу гратися на свіжому повітрі.

Ще на початку ХХ століття в багатьох інтелігентних родинах вели щоденники, яким довіряли не лише свої потаємні думки, а й чітко фіксували поточні життєві події. Подорослішавши, закінчивши четвертий клас гімназії, такий щоденник завела й Надія, вона вела його регулярно.

Розмовляючи у травні 2008-го з дочкою Надії Афанасіїв­ни — Оленою Андріївною Земською, хрещеницею М.Булгакова, я дізналася, що вона, багато чим ризикуючи, все-таки зберегла мамині щоденники. Нині вона продовжує розбирати ці своєрідні свідчення епохи і найближчим часом збирається їх опублікувати. Можливо, невдовзі можна буде дізнатися багато нового про непросту долю великої київської професорської родини, котра дала читаючому світу Майстра.

* * *

Якось московські шануальники творчості М.Булгакова попросили Надію Афанасіївну розповісти про свою родину. Вона погодилася і, розшукавши в особистому архіві щоденникові записи, підготувала публічний виступ. 27 січня 1967 року перед великою аудиторією згадувала часи безтурботного дитинства, тривожної юності, розповідала про свого знаменитого брата.

Коли 1988 року готувалося видання книги «Воспоминания о Михаиле Булгакове», упорядники вирішили скористатися матеріалами виступу Надії Афанасіїв­ни, для чого звернулися до її дочки. Олена Андріївна розшифрувала магнітну плівку й люб’яз­но надала видавництву роздруківку.

Як розповідала наприкінці 90-х років минулого століття дочка Варвари Афанасіївни — Ірина Леонідівна Карум, котра жила в Новосибірську, Надя, як і всі її старші сестри, навчалася в німецькій гімназії. Жіноча німецька гімназія була на Лютеран­ській вулиці, поруч із кірхою. Во­на від­різнялася від інших навчаль­них закладів міста винятковою вимогливістю до поведінки та зовнішності учнів. Суворо заборонялася будь-яка вільність в одязі, зачісці — тільки форма і жодних прикрас. За найменше порушення дівчаток не допускали до занять і негайно викликали батьків. Чимало предметів у цьо­му навчальному закладі викладали німецькою, хоча поглиблено вивчали й інші іноземні мови. Саме тому, закінчивши гімназію, усі її вихованці, в тому числі і Надя, добре знали німецьку. Багатьом випускницям це дуже стало в пригоді в їхньому подальшому житті, особливо під час війни.

Надія Афанасіївна розповідає, що в будинку було багато книжок — російська класика, іноземна література, дитяча. Батьки давали дітям певну свободу, уважливо ставилися до почуттів дітей.

У домі переважали інтелектуальні інтереси. Багато читали, чудово знали літературу, любили музику (тут постійно звучали тво­ри Вагнера, Ліста, Бетховена, інших композиторів). Відвідували театри. Любили театр Соловцова. Але захоплення оперою переважало...

Катерина Петрівна — дочка професора П.Кудрявцева, колеги Афанасія Івановича, розповідала наприкінці 80-х років, що, проходячи по Андріївському узвозу, поруч із будинком, де жили Булгакови, часто можна було чути, особливо в теплу пору року, як із вікон їхньої квартири долинали, виконувані на фортепіано, музичні твори, переважно класичного репертуару. У вітальні стояли два піаніно. Усі діти брали уроки музики, а Варя навчалася в консерваторії. Михайло, маючи від природи приємний баритон, мріяв стати оперним артистом, для чого відвідував учителя співу.

* * *

Наприкінці 1912-го Михайло дав сестрі прочитати свої перші оповідання, сказавши при цьому: «От побачиш, я буду письменником...»

А ось що пише Надія Афанасіївна К.Паустовському, співучневі старшого брата по Імператорській першій київській гімназії:

«...наш дружний дитячий, а потім юнацький колектив, це кипуче, діяльне життя сім’ї, наша сімейна спайка не могли не залишити сліду на все життя. Сім’я виховала в нас почуття дружби і обов’язку, навчила працювати, навчила співчувати, навчила цінувати людину...

Я думаю, що зворушливий ліризм і сердечність «Днів Турбіних», деяких сторінок «Білої гвардії»... йдуть звідти — із сердечного зв’язку нашої сім’ї, від здорового дружного сімейного колективу. Київ брат ніжно любив до кінця своїх днів...»

* * *

Восени 1912 року Надія вирушає до Москви на Вищі жіночі курси. Навчається із захопленням. Слухає лекції відомих учених, бере участь у семінарі Д.Ушакова, упорядника знаменитого словника. Вивчає мови — польську, латину й церковносло­в’янську. Має намір присвятити себе науці. Марить про Київ. А коли на Різдво Надія приїжджає додому, у щоденнику з’являються такі рядки: «Сміх, сміх, сміх, гучний, безугавний, жарти, галас, музика, калейдоскоп милих облич: мама, сестри, брати...

Довго розмовляли сьогодні (22 грудня) із Сашею Гдешинсь­ким і Мишком і наштовхнулася на безліч цікавого... Звісно, вони значно цікавіші за людей, із якими я стикалася в Москві, і я надзвичайно рада, що можу знову з ними говорити».

І далі цитата зі щоденника: «Мишко нещодавно в розмові вразив мене широтою і глибиною свого виробленого світогляду... своєю ерудицією».

Слід зазначити, що значна частина щоденникових записів належить перу юної дівчини.

Дякувати Богу, що ці записи, збережені родиною Надії Афанасіївни, не зникли, що їх не спіткала доля щоденників багатьох її сучасників.

Не завжди щоденникові записи відображали дійсність, були й неточності, і хибні судження. Так, наприклад, у щоденнику На­дії неправильно вказано місце народження первістка в сім’ї Булгакових. За її твердженням, він народився на Госпітальній вулиці. Тим часом, як документально підтвердили дослідники життя і творчості письменника Т.Рогозовська та О.Єршов, Михайло Булгаков народився в будинку №28 на Воздвиженській вулиці, яким володів настоятель Хрестовоздви­женської церкви протоієрей Матвій Бутовський. Молодий викладач Київської духовної академії А.Булгаков із дружиною Варварою Михайлівною винаймав у ньому квартиру...

* * *

Вже в наш час цей будинок спіткала доля багатьох будинків міста, пов’язаних з іменами знаменитих киян. Байдужість міських чиновників знищила цей меморіальний будинок.

Одного разу своєму щоденни­ку Надія довірила й таке: «Мишко найвідвертіший зі мною...» Це важливе повідомлення, оскільки й надалі стосунки Михайла і Надії були дуже довірчими. Вони ділилися потаємними думками і часто приходили одне одному на допомогу. Збереглося їхнє листування, але далеко не все. У своїх листах Михайло просить сестру, котра живе в Москві, поінформувати його про столичні новини, про ціни на основні продукти, про літературні та театральні прем’єри, просить надіслати йому книжки. У листі з Вязьми від 3 жовтня 1917 року брат писав: «...Звер­таюся до тебе з проханням — пиши, якщо тільки маєш час на це, частіше до мене. Для мене листи близьких у цей час є великою розрадою... Дізнайся, які є в Москві найкращі видан­ня зі шкірних і венеричних (хвороб. — Ред.) російською або німецькою мовами і повідом мені...»

* * *

Варвара Михайлівна також цінувала думку своєї дочки, котра вже давно покинула рідні пенати, облаштувавшись у Моск­ві. Немає нічого дивного в тому, що відразу після Михайлового весілля, якого не було в планах матері, вона наважується поділитися своїми сумними роздумами саме з Надею.

У листі дочки від 2 травня 1913 року Варвара Михайлівна докладно описує, як болісно сприйняла вона одруження свого старшого сина.

Коли глибокої осені Михайло і Тетяна Булгакови покинули Київ, вирушивши до Білокам’яної, то після приїзду звернулися до Надії. Вона зі своїм чоловіком Андрієм Земським мешкала на Садовій вулиці в перенаселеній комунальній квартирі, займаючи там скромну кімнатку. Саме в цей час сім’я Земських у службових Андрієвих справах мала переїхати до Царського Села під Петроградом. Їхня кімната дісталася Михайлові і Тасі. Згодом брат цю квартиру, в якій йому так несолодко жилося, назве «нехорошою» і «вселить» у неї (у романі «Майстер і Маргарита») Воланда з його численним почтом.

Як розповідала нам на Андріїв­ському узвозі подруга сестри письменника Інна Василівна, згадуючи сім’ю батьківських квартирантів, Надія Афанасіївна з дитинства любила справедливість і порядок, любила трудитися, ніжно піклувалася про молодших.

Зять Михайла Булгакова, Леонід Карум, у своїх частково опублікованих мемуарах зазначає: «Приїхала з Москви старша сестра Вареньки Надія. Вона закінчила історико-філологічний факультет Вищих жіночих курсів Гер’є в Москві і була нареченою Андрія Михайловича Земського. Обидва були соціал-демократами за переконанням, але, на щастя, у партії не перебували».

У розмові зі мною наприкінці 70-х років Тетяна Булгакова-Кісельгоф розповідала, що коли вона вирушила до Кам’янця-По­дільського, куди М.Булгаков діс­тав призначення в госпіталь Червоного Хреста, її на вокзалі проводжала Надя. Підсаджуючи Тасю у вагон, вона поклала їй у кишені пачки прокламацій і листівок соціалістичної спрямованості. «Добре, що я ці папірці викинула. Не дай Боже якби їх побачив Михайло Булгаков, він мене вбив би», — зізнавалася Тетяна Миколаївна.

У Надії Афанасіївни в шлюбі з Андрієм Земським було три дочки. Олена, старша, померла в ранньому дитинстві. 1923 року в них народилася Ольга, 1926-го — Олена, хрещениця Михайла Булгакова.

Нині Олена Андріївна — професор, доктор філологічних наук, учений зі світовим ім’ям, перу якої належать монографії з багатьох розділів мовознавства. Автор книги «Михаил Булгаков и его родные», виданої 2004 року в Москві. Власниця архіву сім’ї Булгакових—Покровських, переданого їй у спадщину Надією Афанасіївною.

* * *

Здобувши в столиці гідну філологічну освіту, Надія Афанасіївна відразу ж включилася в педагогічну роботу. Почала викладати російську мову і літературу в середній школі. Переконавшись у високому професіоналізмі та організаторських здібностях молодого спеціаліста, її невдовзі призначили директором школи. Цю школу Надія Афанасіївна дуже любила й очолювала багато років, доки не настали страшні роки репресій. 1931 року заарештували її чоловіка — відомого філолога А.Земського — за безглуздим обвинуваченням у тому, що він приймав у своєму будинку чоловіка сестри — Леоніда Карума, котрий у минулому був білим офіцером.

Надію Афанасіївну із двома дітьми відразу ж виселили з квартири на далеку околицю Москви в барак без елементарних зручностей і звільнили з роботи.

Вона зверталася в усі владні структури, намагаючись домогтися звільнення чоловіка. Їздила до нього з дітьми в Красноярськ на заслання, у Казахстан і в інші місця ув’язнення й заслання.

«Боротьба за звільнення батька, — пише їхня дочка Олена Андріївна у своїй книзі «Михаил Булгаков и его родные», — усе ж таки принесла успіх. У грудні 1934 року Андрієві Михайловичу було дозволено повернутися до Москви.

Після звільнення він викладав у різних навчальних закладах столиці. На початку війни добровільно записався в народні ополченці, але ополченцем був недовго. Його комісували за станом здоров’я. Заслання не минуло для нього даром».

* * *

1941 року сім’я Земських евакуюється до Куйбишева, але невдовзі повертається — через дефіцит у столиці фахівців. Андрій Михайлович продовжує перервану наукову та педагогічну роботу, а через рік після закінчення війни на 55-му році життя помирає від тяжкої хвороби.

У повоєнні роки, залишившись без чоловіка, Надія Афанасіївна ростила й виховувала дочок, багато й плідно працювала в школі.

Наприкінці 50-х років вона вперше після війни відвідала Київ, який ніжно любила.

Надія Афанасіївна часто приходила на Байкове кладовище, де знайшли свій вічний спочинок Афанасій і Варвара Булгакови.

Можна з упевненістю стверджувати, що пам’ятник на могилі батьків Михайла Булгакова збе­ріг­ся завдяки старанням його сестри Надії.

Під час перебування на своїй малій батьківщині, куди її постій­но тягло, Надія Афанасіївна частенько з’являлася й на Андріїв­ському узвозі. У затишному будинку «під найкрутішою горою» жили спадкоємці хазяїна — Ва­силя Листовничого. Гостя з Моск­ви добре пам’ятала свою молодшу подругу дитинства Інну. Вона зі своєю родиною, перебравшись із першого на другий поверх, займала приблизно половину квартири, котру на початку ХХ століт­тя винаймала родина Булгакових.

У гостинному будинку Інни Василівни завжди була окрема кімната для подруги дитинства. Сестра письменника любила прогулюватися вулицями старого міста, любила «Будинок Турбіних». А коли з’являлася на Андріївському узвозі в будинку №13, любила читати, зручно вмостившись у кріслі біля вікна, яке дивилося на багатоярусний сад, що розрісся на літописній Уздихаль­ниці. Московська гостя розповідала господині і її дітям Валерії та Ірині про роман «Майстер і Маргарита» — у ту пору, а це було 1962-го, про нього ніхто нічого не знав.

* * *

Якось у період літніх канікул Надія Афанасіївна привезла до Києва машинописну копію повісті свого брата «Собаче серце», про видання якої на батьківщині М.Булгакова тоді не могло бути й мови. Додавши до тексту зворушливий напис, подарувала його господині згаданого дому.

Пізніше автор цих рядків теж став власником такого раритету — Інна Василівна дозволила мені зняти копію з її примірника.

Коли в бібліотеці популярного журналу «Огонёк» уперше опублікували «медичні» оповідання Михайла Булгакова — «Записки юного врача», — Надія Афанасіївна, знаючи з розповідей брата подробиці його життєвих колізій на посаді земського лікаря на Смоленщині, написала до них передмову, котра, на жаль, до цього часу не друкувалася.

Надія Афанасіївна завжди залишалася найближчою людиною для свого старшого брата. Ніжні почуття до нього вона зберігала до кінця своїх днів.

Після смерті матері Варвари Михайлівни вона за покликом серця стала об’єднуючим началом великої булгаковської родини, члени якої волею долі були розкидані не лише по різних містах, а й по різних країнах.

Вийшовши на заслужений від­починок, Надія Афанасіївна продовжувала трудитися. Нерід­ко виступала зі спогадами про свого знаменитого родича, вела заняття з іноземними аспірантами, поповнювала й упорядковувала великий булгаковський архів. Вона охоче відвідувала Київ — місто її юності, де консультувала режисера Л.Варпаховського, котрий 1956 року готував до постановки в Київському російському драматичному театрі ім. Лесі Українки п’єсу «Дні Турбіних». На жаль, ця цікава постановка так і не була завершена — через заборону місцевої влади. Як розповідала нам Олена Земська, в архіві матері досі зберігаються кілька оригінальних фотографій цієї нездійсненої вистави, в якій брали участь видатні актори України.

Надія Афанасіївна померла 17 червня 1971 року в Москві від важкої гіпертонії.

Саме усвідомлюючи відповідальність за збереження пам’яті про свою родину в жахливі роки сталінського лихоліття, якимсь дивом вона зуміла зберегти не лише свої щоденники, а й увесь зібраний за багато років сімейний архів... Завдяки їй стали відомі чимало сторінок життя і творчості геніального письменника — киянина Михайла Булгакова.