Сцена з спектаклю |
«У мені заворушилися хробаки», — сказав якось Вітольд Гомбрович. Не знаю, як із хробаками, але іскри провокації неабияк підігріли сцену Молодого театру в той час, як на ній відбувалося шокуюче карнавальне буйство за Гомбровичем, Рабле і, звісно, Бахтіним. Польська трупа з Компанії-театру і люблінського Провізоріум-театру привезла до Києва раблезіанську версію «Фердидурки» Гомбровича. Раблезіанську тому, що, як було сказано після вистави на зустрічі із глядачами і пресою, публіці продемонстрували біологічну гру на межі хорошого смаку. Актори гримасували і корчили такі жахливі пики, що поєдинок гримас у виставі апелював до кращих традицій сміхової середньовічної і ренесансної культури у версії Рабле—Бахтіна. Словом, виробляли такі штуки, що іноді згадувався навіть не Рабле, а поєдинок потвор із «Собору Паризької Богоматері» — той самий, у якому переміг Квазимодо.
Власне кажучи, поляки (актори — Яцек Бжежиньськи, Вітольд Мазуркевич, Ярослав Томіца, Міхал Згет, постановка Януша Оприньськи і Вітольда Мазуркевича) продемонстрували 24 лютого на сцені Молодого театру віртуозну буфонаду за мотивами знаменитого роману Вітольда Гомбровича. Після вистави багато сперечалися про те, чи знищила ця постановка текст Гомбровича чи, навпаки, воскресила його. Окремо взятий текст, може, і знищила, а систему образів і мотивів, властивих творчості Гомбровича в цілому, звісно ж, воскресила.
Справді, основні ідеї, мотиви й образи творчості польського провокатора тут були наявні — і перевага, яка віддається піднесеній бесіді людини й абсолюту, а не одомашненій розмові людини з людиною («Я намагався показати, що останньою інстанцією для людини є людина, а не яка абсолютна цінність»), і шокуюча відсутність білих рукавичок аж до смакування бруду («Він (Рабле, високо оцінений Гомбровичем. — О.Р.) не збирався ні займатися «абсолютним письменництвом», ні поклоняться «чистому мистецтву», ні — навпаки — виражати свою епоху, він узагалі нічого не збирався, бо писав так само, як дитина справляє свою нужду під кущиком, він облегшувався»), і горезвісний антитоталітаризм разом із вольтерівською посмішкою стосовно релігійних цінностей, і, знову ж, за Рабле і Бахтіним, поділ людини на верх і низ і загострений інтерес до низу — словом, повний букет колючок. Чого, а делікатності в Гомбровича шукати не варто, бо, як випливає хоча б із процитованих вище «Щоденників», польський письменник віддавав перевагу шокуючій і надмірній відвертості.
Київська прем’єра вистави стала ще одним етапом відкриття Гомбровича українськими глядачами і читачами — почалося все, як відомо, із виходу «Щоденників» у видавництві «Основи». Нині очікується поява українського перекладу «Фердидурки». Але тут ми, на жаль, знову відстали від братів-росіян, які вже встигнули видати цей роман двічі, а зараз упиваються «Порнографією» Гомбровича, яка вийшла в петербурзькій «Азбуці». Нам же поки, окрім тритомних «Щоденників», похвалитися немає чим. Ось «Фердидурку» чекаємо...
Польський інститут в Україні і продюсерська агенція «Мистецьке Березілля» надали киянам — щоправда, не широкому глядачу, а публіці, котра отримала запрошення, — рідкісну можливість помилуватися театральним зразком сміхової культури, у якій відсутнє поняття сорому, а разом із ним і непорядності. Коли на початку вистави актори обмацували, почухували й погладжували себе, зі знанням справи длубалися в носі, перетворюючи цей процес на естетичний акт, або меланхолійно любувалися висмикнутими волосинками, пригадувалася карнавальна відсутність заборон — можна робити все що завгодно, але поки карнавал не скінчиться. У продемонстрованій на сцені Молодого театру версії «Фердидурки» карнавал став виставою, а вистава — карнавалом. І тривав він до самої завіси, до фінальних оплесків.