В український прокат вийшов документальний фільм "Будинок "Слово" (режисер Тарас Томенко, автори сценарію Тарас Томенко і Любов Якимчук).
Назвати фільм суто "документальним" було б неправильно. У ньому використано кілька ігрових моментів, які, звичайно, сприятимуть популяризації та комерційному успіху.
Умовно стрічку можна поділити на дві частини: історія мешканців будинку "Слово" (кінооповідь розбито на кілька історій, кожна з яких розповідає про мешканця певної квартири) і трагедія "розстріляного відродження", зокрема в історіях Миколи Хвильового, Леся Курбаса та Миколи Куліша.
Друга частина видається більш документально зорієнтованою. У першій забагато грайливої іронічності. Такий хід заміщує документальну основу, проте, відповідно до режисерського задуму, він мав би передати вітальну грайливість тогочасного життя, у якому було чимало пригод, дотепів, веселих зустрічей та карколомних сюжетів. Мешканці "Слова" від самого початку жили однією великою родиною.
Часом під час перегляду виникало враження, ніби це фільм не про будинок письменників (у прямому розумінні цього слова), а про стару одеську комуналку, в якій живуть люди різних соціальних прошарків та епох (дореволюційні аристократи і комунари).
"Слово" - кооперативний будинок, його майбутні мешканці вирішили власним коштом (через паї) створити собі комфорт. Згодом цей веселий і життєствердний будинок стане для багатьох "етапом" на ешафот під час червоної чуми, зокрема після 13 травня 1933 р., коли Микола Хвильовий пострілом у скроню обриває своє життя й залишає передсмертну записку.
У фільмі використано надзвичайно цікаві історичні матеріали (фотографії, документи), які досі не були доступні широкому загалові (скажімо, архіви Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ або ж Національного музею літератури).
"Будинок "Слово" - це художня ревізія одного з найцікавіших періодів української культури, пов'язаного з її найвищим злетом у плані художності. В. Підмогильний, М. Куліш, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Михайль Семенко, Майк Йогансен… - у 1920-ті й почасти 1930-ті роки створили потужну модерну українську культуру, орієнтовану на урбаністичну проблематику. У цій культурі втілено нову форму світогляду, нову філософію життя, дистанційованого від села.
Більшість мешканців "Слова" чудово зналися на світовій літературі, підтримували активні творчі контакти з митцями з інших країн. В. Підмогильний, як влучно показано у фільмі, був першим рецензентом роману Кнута Гамсуна. Підмогильний був чи не єдиним, хто на той час в Україні зміг прочитати в оригіналі цей щойно принесений до "Книгоспілки" твір і написати рецензію на оригінал роману, а не на переклад.
Письменник за кілька годин міг вивчити іноземну мову (на якомусь етапі йому знадобилася сербська), він сам був "людиною університетом". Таких евристичних знахідок і цікавих деталей у фільмі чимало. Вони засвідчують колосальний потенціал української культури "високого модернізму". І трагедія 1937 р. видається катастрофічною не лише з огляду на кількість убивств (тоді до річниці Жовтневого перевороту розстріляли сотні митців), а й на "якість" мистецтва, яке створили жертви червоного терору.
Друга частина ще виразніше показує абсурд радянської доби періоду Голодомору. Микола Хвильовий бере відрядження та їде в села, аби подивитися на реальну картину. Ситуація його жахає. Остапа Вишню, "короля українського тиражу", письменника-гумориста, звинувачують у терористичній діяльності. 12 травня 1933 р. уночі арештовують Михайла Ялового, президента ВАПЛІТЕ.
Починається епоха жахливого зовнішнього і внутрішнього терору.
Біля вхідних дверей до помешкань стоять валізи, приготовані письменниками на випадок "чорних воронків". Кожен чекає, що сьогодні заберуть саме його. Особливо драматичним постає "штрих" про Олексія Полторацького, який запив і розминувся на півгодини зі своєю можливою трагічною долею. Машина не дочекалась його й поїхала, а письменник кілька тижнів потому не виходив із дому.
Фільм пропонує глядачеві кілька ключів до сприйняття культури українського модернізму: перша, найважливіша тема - ідея "радості серця", за Григорієм Сковородою.
Українських митців показано як життєлюбів, що жартували, балувалися різними формами "підняття духу", проводили спільні зустрічі, вони вміли радіти й загалом підтримували одне одного. Звичайно, у будинку траплялися й певні конфлікти, як між М. Кулішем та І. Микитенком, якого названо "гробокопателем" першого.
Не всі постаті у фільмі представлені однаково, і вже в цьому відчуваєш певний кут зору. Час, у якому жили мешканці "Слова", не можна розкласти на чорно-білій осі. З одного боку, це доба стукацтва й підозр, із другого - величезного життєлюбства і творення урбаністичної модерної культури (самогубство Хвильового так сильно вразило Леся Курбаса, бо ж Хвильовий був одним із рушійних сил нової української культури, без нього подальший шлях хисткий).
І Хвильовий, і Микитенко, і Сосюра з Тичиною - постаті трагічної епохи. У сюжеті про Володимиру Сосюру наголошено на темі божевілля, медичні працівники поставили йому офіційний діагноз - "шизофренія". Проте спосіб життя Сосюри тільки сприяв тому, що поет (який справді був "народним") постійно потрапляв до психіатричних лікарень.
Його дружину "Мурку" представлено як цинічну й прагматичну, що почасти відповідає реаліям. Про психологію цієї жінки згадує й Микола Жулинський, який мав із нею зустріч.
Щодо дружини Миколи Хвильового, то її подано занадто схематично й неоднозначно, зокрема у другій частині, коли вона, чи то з переляку, чи то з інших причин, відхрещується від чоловіка й стверджує, що нічого не знала про його "буржуазні наміри", а приходила додому, аби лише переночувати.
Такі сюжети потребують ширшого пояснення, інакше вони формують у масовому сприйнятті стереотипне сприйняття людини, а це не сприяє розумінню доби. Розумію, що багато сторінок із цього фільму видадуться справжнім відкриттям для глядачів, тож режисер найперше хотів "підчепити на гачок": пояснення епохи не було найважливішим завданням.
Проте стереотипне сприйняття часу - також не найкращий результат перегляду. Раїсу Троянкер представлено як "літературну повію", що залишила після себе кілька еротичних, майже порнографічних поезій. Творчість Р. Троянкер і справді не можна назвати "першорядною", з огляду на якість віршів. Відчутно, що часом режисер прагнув "підкупити" глядача такими інтимними "родзинками". Тому фільм і не можна назвати суто документальним, - режисерська точка зору в ньому доволі помітна.
Невиразно представлений у фільмі Павло Тичина, один із найвизначніших поетів українського модернізму, чия творчість відлунювала ідеями францисканства (вчення Франциска Асизького про любов до світу) й естетичними віяннями французького і бельгійського символізму. Натомість культовими й обожнюваними героями "Будинку "Слово" постають Михайль Семенко, Майк Йогансен, Лесь Курбас, Микола Куліш і Микола Хвильовий.
Фільм, безперечно, вартує перегляду як історія про добу злету української культури, що завмер через фізичне винищення її найвизначніших представників. Стрічка показує важливий історичний період, про який часто говоримо у трагічній тональності, але, незважаючи на атмосферу доносів і ситуацію політичного божевілля, навіть тоді письменники уміли сміятися й радіти з успіхів одне одного.