Чимало шанувальників роману «Майстер і Маргарита», відвідавши Москву, марно шукають сліди знаменитого ресторану, котрий існував реально, іменованого Булгаковим «Грибоєдов», куди свого часу увірвався зі свічкою в руці поет Іван Бездомний...
Однак усі спроби прив’язати дію роману до відомого ЦБЛ (Центрального будинку літераторів), що споконвіку був на Поварській, пізніше Воровського, а нині Великий Нікітській, абсолютно безпідставні: нічого спільного з «Грибоєдовим» цей заклад не має.
Попри богемну ауру та автографи знаменитих письменників на стінах, ресторан ЦБЛ не сподобився стати прототипом місця відпочинку пролетарських письменників, описаного М.Булгаковим.
Сліди перебування Івана Бездомного та інших персонажів роману згубилися в підвалі стародавнього особнячка, який свого часу належав Герцену, на Тверському бульварі, 25, де вже понад 75 років розміщується Літературний інститут ім. Максима Горького.
Цей унікальний навчальний заклад успадкував дух геніального твору М.Булгакова, і не тільки його — саме в цих стінах останнього разу читав свої вірші О.Блок, виступали С.Єсенін і В.Маяковський.
Духовну ауру літінституту створювали талановиті студенти різних поколінь — Белла Ахмадулліна, Микола Рубцов, Расул Гамзатов, Роберт Рождественський, Євген Євтушенко і ціла плеяда не менш знаменитих імен...
Письменницький «ліцей» унікальний не лише своєю рідкісною професіоналізацією (це ледь не єдиний навчальний заклад у світі, де готують професійних письменників!), а й тим, що він створювався на честь однієї-єдиної людини — великого (як його називали в ті роки) пролетарського письменника Максима Горького.
Про те, що своїм народженням виш зобов’язаний не комусь, а саме Буревісникові революції, свідчить текст постанови президії Центрального виконавчого комітету СРСР від 17 вересня 1932 року, підписаний М.Калініним. У ньому, зокрема, сказано: «В ознаменування 40-річчя літературної діяльності Максима Горького і відзначаючи його заслуги в галузі виховання письменницьких кадрів з робітників і селян, Президія ухвалює заснувати в Москві Літературний інститут ім. М.Горького».
До речі, в тій же постанові йшлося і про те, що керівництво країни повинне: «Забезпечити Літературний інститут ім. М.Горького власним будинком, при будівництві якого мають бути взяті до уваги спеціальні завдання інституту та умови роботи»...
У ті буремні роки в молодої пролетарської держави були справи й важливіші, тому в постанові є певний нюанс: «Відкрити Літературний інститут ім. М.Горького до спорудження нового будинку в тимчасовому приміщенні не пізніше 1 січня 1933 року»...
Обіцяного, як мовиться, три роки чекають.
Літературному інституту довелося чекати більш як 75 років, але й сьогодні про його переселення з «тимчасового приміщення» вже нинішні керівники Росії не згадують. А про те, що «тимчасовим» і, як виявилося, довічним притулком молодих письменників стане особнячок Герцена на Тверському бульварі, вперше стало відомо 1933 року на перших історичних зборах у Дубовому залі письменницького клубу на вул. Воровського, присвячених відкриттю Вечірнього робочого літературного університету (у народі — ВРЛУ). Саме так називався в перший рік свого існування літінститут.
На перше засідання кандидатів вступити до ВРЛУ зібралося не густо — менше ніж п’ятдесят осіб. Для зарахування до вишу потрібно було заповнити анкету і додати до неї свої твори —хай то буде навіть байка чи фейлетон...
Жодних документів на підтвердження про середню освіту не вимагали. Вступних іспитів теж не було, заповнив анкету — і вважай, що прийнятий!
Для порівняння: у 70—80-ті роки минулого століття творчий конкурс у літінституті щорічно збирав близько трьох тисяч робіт. З цієї несосвітенної кількості абітурієнтів з усіх кінців тоді ще неосяжного Союзу на денне відділення відбирали всього кілька десятків найталановитіших студентів...
Але повернімося до перших історичних зборів, де член президії Гаврило Федосєєв оголосив, що заняття ВРЛУ проходитимуть у будинку на Тверському бульварі, 25, де розміщується Літфонд...
Відтоді в Будинку Герцена живе і працює найнезвичніший у світі інститут.
— На жаль, Будинок Герцена протягом кількох десятків років узагалі не реставрувався, хоча це пам’ятка архітектури безцінного значення, — розповідає нинішній ректор Літературного інституту доктор філологічних наук, заслужений діяч науки Російської Федерації Борис Тарасов. — План його реставрації та будівництва нового навчального корпусу був задуманий понад десять років тому. Із приходом на посаду ректора одним з головних моїх завдань стало втілення цього плану в життя. Нам було дуже важко вписатися в міністерські програми, тому ми звернулися тоді до президента Росії Володимира Путіна. Це було колективне звернення групи видатних діячів культури, літератури і мистецтва. Президент дав відповідне доручення, і після цього справа зрушилася. Сьогодні вже розроблено архітектурний проект, неодмінною умовою якого є збереження історичного колориту Будинку Герцена. Все реставруватиметься. А новий навчальний корпус, що з’єднає будинок заочного відділення і їдальню, має органічно вписатися в загальний архітектурний ансамбль. Зараз на місці будівництва — непривабливого вигляду гаражі і склади.
Не всім відомо, що хрещений батько інституту Максим Горький жив неподалік Тверського бульвару — за десять хвилин пішим ходом від вишу власного імені. Чимало студентів у ті роки ходили до будинку Горького подивитися на живого класика. А в червні 1936 року всім інститутом прийшли попрощатися з письменником у Колонний зал Будинку Спілок.
У ті роки літінститут займав лише частину Будинку Герцена. Дві кімнати на другому поверсі належали редколегії журналу «Знамя», а в підвалі розташовувався описаний М.Булгаковим ресторан, куди іноді ходили обідати студенти. Молодим письменникам на другому році існування вишу почали платити скромну стипендію, якої вистачало лише на одну страву, тому майбутні літератори більше налягали на хліб. Але ж письменницьке життя так вабило...
При інституті тоді ще існував гуртожиток, у якому жили Мандельштам, Пастернак, Платонов та інші згодом знамениті письменники.
З інституту до Центрального будинку літераторів на Поварській вела протоптана студентами стежка, хоча в той час до ЦБЛ можна було доїхати на трамваї (в ті роки по Тверському і вулиці Герцена було прокладено рейки, яких тепер уже немає).
У ЦБЛ студентів принаджувала можливість побачити О.Толстого, К.Федіна, В.Луговського, М.Шолохова, Л.Леонова, Ф.Гладкова та інших класиків пролетарської літератури, котрі приходили на якісь збори
Сьогодні «пуповина», яка з’єднує Спілку письменників із її дітищем, якщо й не розірвана, то стала суто умоглядною...
— Літературний інститут нині перебуває в підпорядкуванні Міністерства освіти і науки Російської Федерації, а не Спілки письменників, — коментує Борис Тарасов. — Це суто адміністративні зміни. Традиції та специфіка вишу залишаються колишніми: це двостороння, творча і гуманітарна, освіта. Зміни в нашому виші зумовлені розпадом колишнього СРСР і Спілки письменників. Усі почали ділитися. Утворилося кілька творчих спілок, літфондів, виникли нові майнові відносини.
Але... «Часи не вибирають, у них живуть і вмирають» — у різні періоди існування літінституту були свої складнощі, найчастіше ідеологічні. Микита Хрущов навіть збирався його закрити, щоб «наблизити» письменників до землі.
Проте тут завжди було особливе творче середовище, унікальна атмосфера, в якій розвивався й удосконалювався талант письменників. Недарма тут розкрилися такі майстри слова, як С.Михалков, Б.Слуцький, В.Боков, Л.Ошанін, Є.Долматовський, Ю.Трифонов і багато інших.
Зараз також є труднощі — диктат ринкових відносин, який нав’язує молодим письменникам свої умови. У вступних творчих роботах намітився певний «мейнстрим масової культури», котрий утілюється у численних «фентезі» з якимись «Майклами» і «Джонами». В них немає будь-якого реального життя, немає і духовного осмислення...
На щастя чи нещастя, канули в Лету ті часи, коли існувало переконання, що навчити писати книжки — можливо. Але літературний інститут, створений як «кузня соціалістичної літератури», дав світу надзвичайне сузір’я блискучих літературних талантів. Ім’я практично кожного відомого письменника так чи інакше пов’язане з літінститутом — навчався або на Вищих літературних курсах, або в самому виші.
К.Симонов, В.Тушнова, Ю.Друніна, М.Луконін, О.Сулейменов, Ф.Алієва, К.Ваншенкін, Г.Поженян — усі вони пройшли сувору школу літінституту.
Багато відомих українських письменників, у тому числі П.Воронько, А.Крим, Л.Костенко, П.Мовчан, — випускники цього вишу.
Не дивно, що на 75-річчя дивовижного й легендарного навчального закладу, яке нещодавно відзначалося у Великому залі Центрального будинку літераторів у Москві, зібралася вся літературна громадськість, і не тільки російської столиці, а й багатьох країн близького і далекого зарубіжжя.
— Сьогодні до нас продовжують приїжджати абітурієнти з різних країн, зокрема й з України, — розповідає Борис Тарасов. — Але статистика засмучує: у рік із тієї ж таки України приїжджають усього дві-три людини. Це непорівнянно з часами, коли існувала Спілка письменників СРСР. Розірвано інформаційне поле. Підростаюча творча молодь навіть поняття не має про існування такого унікального навчального закладу. Є ще одна особливість: відповідно до нашого законодавства, іноземні студенти можуть навчатися тільки на платній основі. І хоча ця плата невисока, не можна скидати з рахунків, що талановиті люди часто-густо матеріально незахищені. Крім того, в минулі роки існували групи перекладу з мов братніх народів, у тому числі з української. Зараз їх немає. Ми плануємо відтворити в тому чи іншому обсязі кафедру перекладів з мов народів СНД і деяких мов народів Росії.
Сьогодні до нас приїжджає більше студентів із далекого зарубіжжя, ніж від наших найближчих сусідів. Це потрібно змінювати.
Крім цього завдання та плану будівництва і реставрації, є ще один проект — створити культосвітній центр для молоді, який об’єднав би наші дореволюційні й сучасні традиції. Сприяти цьому починанню покликана Асоціація випускників літінституту: вона вже зареєстрована в Росії й активно створюється в Болгарії, Молдові, Україні, Монголії, В’єтнамі, інших країнах. Міжнародне об’єднання цих асоціацій задумане як потужна організація з видавничими програмами і призначенням іменних стипендій для талановитих студентів, а також максимальною підтримкою випускників літінституту...
А поки що мешканці Будинку Герцена на Тверському бульварі переживають складні часи. Але молоді письменники борються і виживають, оточені щільним кільцем дикого ринку.
Будинок Герцена до цього часу зберігся таким, яким його описав М.Булгаков: «Старовинний двоповерховий будинок кремового кольору на бульварному кільці в глибині чахлого саду, відділеного від тротуару кільця різьбленою чавунною решіткою». Так і здається, що от-от увірветься в зал МАССОЛІТу, де тепер розміщується літінститут, збуджений Іван Бездомний зі свічкою і, як у безсмертному романі, заволає: «Браття в літературі! Слухайте мене всі!».
Про що він повідає цього разу — про фінансову кризу, нову пандемію чи кінець світу 2012 року, — гадати не будемо...