У пам’яті різні обличчя. Є лики, ніби прикриті туманною поволокою: зразу не розгледиш. А є образи, ніби зафіксовані на найякіснішій фототехніці: не стерти ні роками, ні десятиліттями. Один із таких образів — Віктор Платонович Некрасов, автор роману «В окопах Сталінграда», що прогримів свого часу. У дитячі та юнацькі роки волею долі і обставин мені пощастило опинитися в «орбіті Некрасова» — серед тих людей, котрі перебували поруч із ним. Це і Тамара Голованова (вона працювала в редакції «Правды Украини», до Києва приїхала з блокадного Ленінграда). Це і Поліна Бондаровська (близька мені людина — рідна тітка, талановита журналістка, яка мала рекомендації чи не від самого Постишева, «стара комсомолка», як її жартівливо називав сам Некрасов). Доводилося бувати в домі у Некрасових, близько спілкуватися з його родиною. Деякі сюжети, пов’язані з Некрасовим, із пам’яті не стираються... Цього року минає 20 літ від дня його смерті (помер в еміграції у 1987-му). А 17 червня — день його народження (народився в 1911-му в Києві, у сім’ї лікаря). Втім, дати ні до чого не зобов’язують... Якщо чужа пам’ять комусь допоможе доповнити портрет надзвичайної людини і письменника.
«Полю, у вас є Карло Леві?»
Навколо Некрасова завжди було багато народу. У тому числі журналісти, письменники, актори, архітектори. Ці люди разом шукали відповіді на питання про радянську владу, про Сталіна, про щось основне в житті, про все, що пов’язано з культурою, може навіть із місією людини на Землі. Хоча «гучні» слова говорити в цій спільноті було не заведено.
Тоді ми, діти, були серед них... І до нас ставилися як до рівних. Жодного разу не прозвучало: «Чого крутишся? Не бачиш, дорослі розмовляють?» Діти були частиною цієї, я б сказала, спочатку — культурологічної, гуманістичної спільноти, що поступово перетворилася на соціально-політичний дисидентський центр.
У ті часи залізна завіса була щільною й міцною. Підлітками зустріли смерть Сталіна, ставали дорослими за хрущовської відлиги.
Пам’ятаю, як ми, підлітки, разом із дорослими вистоювали ночами в чергах, аби передплатити зібрання творів Чехова і Роллана. Наприклад, зимові ночі біля магазину передплатних видань на Червоноармійській, у Пасажі (там, де тепер зброю продають). Одного разу почула розмову Віктора Некрасова і Тамари Голованової: «Як би хотілося зараз перечитати Хемінгуея!» — «Так, мені теж хотілося б!»
Минуло багато років. Хемінгуея почали видавати в нашій країні. Правда, винятком був роман «По кому подзвін». Адже влада суворо оберігала нас від можливості подумати: «Громадянська війна — це добре чи погано? Чи всі, хто був у Червоній армії, хороші? А в Білій — були самі погані?» Тільки в 1968 році, з великими труднощами передплативши чотиритомник Хемінгуея, змогли прочитати цей роман, у якому переконливо показано, що в громадянській війні нічого хорошого немає, є тільки кров, розчарування і страждання мирних людей.
Віктор Платонович любив творчість Хемінгуея, мабуть, відчував духовну близькість із ним. Пригадую, хтось прислав Віктору Платоновичу журнал Life із чудовим портретом Хемінгуея. Він зробив репродукцію з цього портрета і дарував її своїм друзям. Подарував і мені... Цей портрет досі у мене в кабінеті.
Взагалі в 40—50-ті подією була чи не кожна книжка, яка проникала до нас через «завісу». Траплялися казуси, такі, як із відомим італійським письменником Карло Леві.
Усі діячі культури, письменники передусім, що відвідували Радянський Союз і планували відвідати Київ, практично завжди зустрічалися з Віктором Некрасовим. Про це його заздалегідь попереджали телефоном із Москви. Цього разу — це було в листопаді 1955 року — до Києва приїхав Карло Леві. Ще не настав 1956 рік, не прозвучала доповідь Микити Хрущова на ХХ з’їзді. Завіса була міцна, західна культура просочувалася тоненькою цівкою.
І ось проблема, що постала перед Віктором Платоновичем. Не знає він, хто такий Карло Леві... Не читав жодного його оповідання і жодної повісті. Що робити? Некрасов починає обдзвонювати своїх друзів — чи не знають вони щось про цього письменника. Дійшла черга й до моєї тітоньки. «Полю, у вас є що-небудь Карло Леві? Відповідь була така: «Віко, у мене є книжка нарисів Карло Леві «Христос зупинився в Еболі», я зараз вам її принесу».
І вже коли приїхав гість, Некрасов був у всеозброєнні. Карло Леві розчулився і зробив на своїй книжці такий напис: «Пауліні Бондаровскій на знак дружби й симпатії. Карло Леві. Київ.11.11.55».
Костюм для Гранд-опера від Луї Арагона
Яким мені запам’ятався Віктор Платонович тих років? Не таким, як усі. Людиною, в якій поєднувалися рафіновані манери дворянина і простацькі повадки фрондера. Людиною, яка живе відповідно до своїх цінностей і своїх уявлень про честь.
У 1948 році він уже був лауреатом Сталінської премії. У людини з таким високим статусом завжди водилися гроші. Він міг собі дозволити бути більш незалежним і сміливим. Але при цьому мав досить простецький вигляд. Носив звичайну кепку. І коли в нас показали індійський фільм «Бродяга», виявилося, що він чимось схожий на Раджа Капура. Віктор Платонович часто чув услід: «Вурка! Он вурка пішов, пам’ятаєш, із «Бродяги»?»
Звичайно, він уже тоді міцно випивав... Чула розповіді дорослих, що він міг вийти напідпитку на Хрещатик і кричати: «Геть Радянську владу!» Проте його не чіпали — лауреат! Дуже переживала його мати, Зінаїда Миколаївна.
Тоді ж казали, що, отримавши дуже великі гроші, він «пішов по людях»... Уже був 1949-й — страшний рік, коли розпочалася боротьба з космополітизмом. Остракізмові піддавалися діячі української і єврейської культур.
Казали, що Віктор Платонович обійшов багатьох своїх колег — залишав їм гроші, які не треба було повертати. Серед них був і Олександр Борщаговський (він пізніше про це напише).
А Софія Миколаївна Мотовилова, яка скромно жила на пенсію бібліотекаря, грошей у племінника не взяла. Була гордою. Запам’яталося, що Віктор Платонович придумував їй роботу — переклади з французької мови. Потім сам їх і оплачував.
Некрасов. Своє коло |
А «публічна» кімната була незвична. На той час панувала мода на підкреслену простоту й поліровані меблі. Діючи відповідно до «Єдиної моделі краси інтер’єру», поширеної на той час серед міського населення СРСР, люди діставали ці новомодні поліровані меблі і обставляли свої квартири відповідно до картинок із тих журналів та каталогів, які вже проникали з-за кордону. Стіни мали бути відкритими з окремими акцентами на них — картинами чи фото.
Проте в Некрасових усе було не так, як у всіх. Меблі здавалися досить простими: велика книжкова шафа, у центрі — великий стіл, за яким цілком комфортно розміщувалося 14—16 чоловік. Та основне — стіни. На них усе найцікавіше: картини, ескізи, фотографії.
Віктор Платонович любив зручні речі, в яких почувався впевнено та легко. Наприклад, у філармонію заведено було надівати строгі костюми, а він приходив у зеленому вельветовому піджаку м’якого покрою. А вдома його можна було побачити босим, міські жителі тоді не дуже собі таке дозволяли.
Час від часу Віктор Платонович їздив за кордон. І тут він був «не таким, як усі. Радянські люди намагалися привезти якісь заморські речі собі та своїм рідним. А він завжди привозив книжки. Пригадую, в Італії, де він був із Паустовським і Бажаном, усі купили Біблію — російські письменники — російською мовою, а Бажан — українською. Вершиною бажання було читання книжки Зенона Косідовського «Біблійні оповіді».
Ще Віктор Платонович мав звичку з кожного закордонного готелю, в якому зупинявся, привозити попільницю, дешеву попільницю, обов’язково з емблемою готелю чи міста.
Лише одного разу він купив матері темно-зелену вовняну кофточку з маленькими ґудзичками. А після його поїздки до Парижа, де він відвідав Гранд-опера, Віктор Платонович привіз чорний костюм... Гардероб у нього був завжди демократичний і скромний. А тут у Парижі треба йти в Гранд-опера. Немає костюма і немає грошей! Тоді радянські люди, навіть дуже відомі, підлягали єдиним правилам життя і поїздок за кордон. Їм видавали мізерну кількість грошей, на які можна було купити альбом з мистецтва чи светр на розпродажу, але не костюм, необхідний для відвідин опери. І ось костюм Некрасову купили Луї Арагон та Ельза Тріоле.
Ще відтоді запам’ятався привезений Віктором Платоновичем альбом Сальвадора Далі. Якість друку — приголомшлива, безліч репродукцій. Особливо вразили його роботи на біблійну тематику.
Запам’яталися і враження від розповідей про спільну подорож із Костянтином Паустовським. Чудовий письменник ділився з «Вікою» своїм смутком: «Нікому передати естафету російського слова. Усі пишуть, можна сказати, не російською, а радянською мовою. Ось хіба що Юрій Казаков, його оповідання...»
А в домі в Некрасова був, що називається, інтелектуальний клуб. Особливо в 50—60-ті роки. Ввечері приходили друзі, знайомі, з якими він навчався архітектури, письменники, ті, з ким життя зіштовхувало в різні періоди в Києві, нові знайомі.
Запам’яталися Ісаак і Ева П’ятигорські, Ава Мілецький, відомий київський архітектор, художники Ада Рибачук і Володя Мельниченко, Льоля Рабинович (письменник Леонід Волинський, учасник порятунку Дрезденської галереї, автор чудової книжки про цю операцію), письменник Михайло Клігерман, Євгенія Львівна Утевська, жінка чудової духовної краси й інтелігентності, відомий хімік, та її дочка — письменниця Паола Утевська, Ганна Еммануїлівна Кобзар та її син Андрій. Була й моя тітка Поліна Бондаровська. І звичайно, Ніна Аль, яка віднедавна жила в Некрасових. Інколи з’являлися одна з двох таємничих красунь — Муся Мініна чи Євгенія Гриднєва. Обидві вони були оточені різного роду легендами.
«До Києва, а тим більше до Москви зовсім не вабить»
Тітонька моя, Поліна Мойсеївна, любила Віктора Платоновича та його маму, Зінаїду Миколаївну, ніжно й віддано. Щороку в травні вона їздила в ліс і збирала конвалії. Букет призначався для Некрасових. А восени вона привозила з лісу багряне листя дуба, яскраво-жовте гілля інших дерев. Удома вона обережно прасувала листя і складала у фантастичні букети.
Коли її не стало у 1982 році, засмучений Віктор Платонович написав із Парижа Тамарі Павлівні Головановій у Ленінград:
«Дорога Тамаро! Дуже ти мене засмутила повідомленням про Полю Бондаровську... Хоч як дивно, але навіть у мене пов’язані з нею не тільки її потішна «комсомольськість», а й зворушливі букетики квітів та листя, які вона приносила мамі. А взагалі, одним словом, двома — відійшла славна людина...» 27.VII. 82.
У домі в Некрасових завжди було цікаво. Багато чого з розказаного або обговорюваного тоді запам’яталося надовго.
Віктор Платонович дуже любив журналіста Яню Богорада. Ставився до нього з ніжністю. Пригадую, він дуже яскраво розповідав, як Яня, потрапивши в полон до німців, врятувався завдяки своїй слов’янській зовнішності та чудовому знанню Біблії. Наміряючись навіть спустити з нього штани й перевірити, чи не обрізаний він, поліцаї та німецькі офіцери так заслухалися біблійними сюжетами і заповідями у виконанні Яні, що й без того повірили, що він не єврей. Потім він утік із полону, його врятувала українська дівчина, ризикуючи власним життям. Після війни він із нею одружився.
Любив Віктор Платонович художників Аду Рибачук і Володю Мельниченка. Стежив за їхньою творчістю, підтримував їхній грандіозний проект у Київському крематорії.
Його стосувалося все, але не так у загальнолюдському масштабі чи масштабі країни. Він був людиною факту, лиха окремої людини, болю людей. Коли він побачив, що коїться у Бабиному Яру, сприйняв це як свій власний біль. І говорив про це. «Над Бабьим Яром памятника нет...» Потім він почав водити туди своїх гостей. Повів і Євгена Євтушенка. Євтушенко був настільки вражений, що написав вірш, який став знаменитим. Його опублікувала «Литературная газета». Пригадую, друзі Некрасова казали, що сміливість головного редактора «Литературки» Косолапова коштувала йому посади — мовляв, перевищив міру дозволеного.
А Дім Булгакова? Це окрема історія. Віктор Платонович був блискучим оповідачем. Коли він чимось захоплювався, це ставало ніби внутрішнім його центром, навколо якого групувалася й організовувалася вся інформація, що потрапляла йому на очі. Так було і з домом Булгакова. Перечитуючи «Білу гвардію», він занурився у світ і своїх спогадів. Гуляв Андріївським узвозом, згадував, як вони — діти — бігали навколо «Замку Річарда». Вирахував Віктор Платонович будинок, у якому жила родина Булгакова. Спробував зайти до людей, котрі там жили, розпитати їх про сім’ю Михайла Панасовича. Але його не впустили. Чи то боялися будь-яких згадок про жахи, яких вони натерпілися за роки Радянської влади, чи то Віктор Платонович був «не у формі», чи то зовнішність його викликала в них підозру (згадаймо його схожість із «бродягою»). Загалом, не впустили і навіть не стали розмовляти...
Ну а друзі його дуже любили. Пишалися ним. Стежили за публікаціями, щоразу сподіваючись, що обов’язково буде шедевр, який перевершить або принаймні не поступиться «Окопам Сталінграда». Тільки в дружньому колі він ніколи детально не говорив про свою нову роботу й не читав уголос розділів із нових творів.
Після «Окопів...» багато хто очікував такої самої пристрасної розповіді, твору, який обов’язково ввійде в історію. Пригадую, коли в журналі «Новый мир» вийшла його повість «Кіра Георгіївна», багато хто був розчарований, не чекали від Некрасова іншого стилю, невимушеності викладу.
Якимось дивом збереглася чернетка листа, написаного моєю тітонькою Віктору Платоновичу, та його відповідь на цей лист. Наведу їх повністю тому, що це багато чого розкриває в особистості письменника. Ось що вона писала:
« 5/I 1964.
Здрастуйте, Віко. Ви просили написати. Що ж, канікули, можна дозволити собі таку розкіш. І в канікули працюю. Нічого цікавого в театрах, кіно. Працюю, обмірковую, як далі буду зі своїм класом жити, куди їх спрямувати.
— Де ті ідеї, за які варто боротися, віддавати своє життя? — запитали вони мене ще торік.
— Шукайте. Я все життя шукаю. Не хочу давати вам готові відповіді.
— І ми назвали свою стінгазету класу «У поході». У поході за знаннями, добрими справами, за чесним життям, за ідеалами.
Я Вам розповідала, як у нас ішла мова про Белінського, Герцена, а в теперішньому навчальному році — про Чернишевського, про Солженіцина. Велика прониклива розмова була в мене з ними про Бойченка у зв’язку з його шістдесятиліттям. І потрібна мені, дуже потрібна розмова про наших сучасників, які борються і не здаються. Ось чому мені потрібні були Ваші оповідання, і я з нетерпінням чекала одинадцяте число «Нового мира». І дочекалася, і тепер я не можу учням ці оповідання рекомендувати. Про що вони свідчать? Хіба так пише той, хто не здається? Я не можу сказати, навіщо ці оповідання, для чого. Тому що сама не розумію цього.
Проте я учнів до Вас привезу, не додому, звичайно, тому, що Ви це Ви. Візьму Ваші давні оповідання, а потім «Окопи» (ми ще до Сталінградської битви війну не вчили), а про ці останні їм нічого не скажу, бо молодь не прощає.
Цікавий факт. У нас у школі був колись культ Паустовського. Любили його за романтику, за те, як він бачить і відчуває природу, за чесність. Кожен рядок його підхоплювали, читали, захоплювалися. Ці вже років три як закінчили школу, прийшли до мене днями, сердиті, обурені.
« Як він смів написати такий «Дым отечества»?
І річ не в тому, що з відстані видніше», — кажуть вони. — «Адже Некрасов тоді побачив, написав інакше».
І все зачарування Паустовським зникло.
А взагалі, бути в поході і мені, і моїм учням нелегко. І тому нам потрібна допомога від Вас, письменників, від художників, від людей розумних, сміливих і чесних. І тому ми сердимося на Паустовського за «Дым отечества», на Леонова за «Евгению Ивановну», на Некрасова за оповідання-дрібнички з блокнота. І особливо серджуся я на Вас! Тому що, на Ваше ж замовлення, я всім відповідаю: «Він не здається!»
Розцінюйте мого листа як хочете. Чи то як звичайний читацький, котрих Ви отримуєте багато. Проте візьміть до уваги, я жодного разу жодному письменникові не написала. А краще, якщо ви розціните мій лист як лист людини, котра до Вас уже дуже добре ставиться і хоче, щоб Ви повсякчас ішли вгору в нашому з Вами розумінні. Адже Ви можете йти і йдете разом із нами.
Ви обіцяли відповісти. Чекаю відповіді.
Великий, великий привіт Зінаїді Миколаївні. Я її дуже люблю й поважаю. Найкращі побажання Вам і Зінаїді Миколаївні до Нового року.
Поля Бондаровська».
Не знаю, як вам, шановні читачі, а мені — психологу, який досліджує психологічні наслідки тоталітарного радянського режиму, цей знаменний лист багато про що свідчить...
У цьому листі відбито одну особливість «зачарованих душ ХХ століття», дітей військового комунізму та їхнє зневажливе ставлення до радощів повсякденного життя. Тому прості, невигадливі оповідання Некрасова не стали для багатьох читачів відкриттям нових героїв. «Божественність повсякденного життя» — ось що дано було відчувати письменнику Некрасову.
І Некрасов відповів. Його лист зберігся...
«25/I 64
Ах, Полю, Полю... Засмутили Ви мене своєю оцінкою моїх останніх речей. І не тому, що я їх вважаю хорошими, а Вам вони здалися поганими, а тому, що надто, по моєму, навіть зрозумілі речі виявляються зрозумілими не всім. Зокрема Вам. Невже Ви, старий журналіст і газетяр, не вловили того, що оповідання ці «Н.Мир» прийняв ще задовго до того, як вирішилася моя «справа», і що «новомировцы» проявили невластиву радянським редакторам сміливість, віддавши в набір оповідання людини, прізвище котрої їм не дозволили згадувати навіть у списку авторів майбутнього року (10-й номер «Н.М.» був затриманий випуском на 12 днів тільки через згадування мого прізвища — питання вирішувалося в ЦК). І все-таки вони це зробили, вважаючи, що найважливіше, аби оповідання з’явилися одночасно з моєю реабілітацією. Поява — ось що було найважливіше. Це — перше. І друге. Я жодної хвилини не збираюся захищати чи звеличувати самі оповідання, та невже ж Ви не помітили в них, за відсутності зовнішньої полемічності, внутрішньої, завуальованої (для більшості читачів — ясної) відповіді в них на критику на мою адресу. У «Новачку» (оповіданні, до речі, старому, 15-річної давності) — явна відповідь на приписувану інтелігенції зневагу до «простого» народу, до «сивих вусів» — дружба Масляєва з усім взводом — достатнє, на мій погляд, спростування цього безглуздого з найбезглуздіших тверджень. Невже це неясно? А в розповіді про політ у літаку? У Марокко, мовляв, дикі контрасти, багатство і злидні, багатії п’ють коньяк, а бідняки — самогон... А в нас? Приїхали в село — й матінка солдата тут-таки послала по самогон. Кінчається ж словами: «Всю решту шляху письменник розповідав про контрасти Марокко». До речі, письменником цим був Богдан Чалий, що теж про щось свідчить.
У «Цар-рибі», оповіданні явно жартівливому, яке ніби ні на що особливе претендувати не може, невже Ви не вловили (а 90% читачів уловили, зокрема, гадаю, і в «інстанціях»), що вся ця «рибна ідилія» приурочена саме до днів мого «процесу»? Якщо Ви не зрозуміли, для чого я це зробив, то, їй-богу ж, винен у цьому не я... Як Вам усе це пояснити своїм дітям — це вже інше питання, тут я сказати не можу.
Ось так, дорога Полю...
За сим бажаю Вам усього найкращого, передаю вітання від мами і можу лише сказати, що зимова Ялта — це річ! До Києва, а тим паче до Москви зовсім не вабить, але ні того, ні іншого не минути.
Привіт усім хорошим киянам.
Ваш Віка».
* * *
І ще одна історія... Приїзд до Києва молодого американця, який був нащадком одного з колег по службі тітоньки Віктора Платоновича — Софії Миколаївни Мотовилової. Начувся розповідей про Київ — і вирішив побачити його на власні очі. Отримавши повідомлення про приїзд американця, Віка вирішив показати йому життя радянське, яке воно є. І попросив мою тітку Поліну прийняти їх у своїй напівтемній кімнаті комунальної квартири в бельетажі будинку на вулиці Володимирській, 48 А, що біля Оперного театру. Тітка погодилася.
Отже, гості. Американський юнак і Некрасов. Треба почастувати. Тітка господарства практично не вела. А тут... Вона вміла готувати лише дві страви: суп по-мельницьки і тушковане м’ясо. Цим і частувала. Американець був милий, привітний, невибагливий. Розмовляли про наше життя.
Потім у журналі «Новый мир» вийшло оповідання Некрасова. Знову з усвідомленням божественності повсякденного життя, м’яким гумором та любов’ю до людей.
Пригадую, якою подією в житті Віктора Платоновича було створення фільму за його «Окопами...» Це були щасливі дні. У домі в Некрасова постійно обговорювалося, кого на яку роль беруть, як рухається робота над картиною.
Була ціла історія з роллю Фарбера, інтелігентного єврея, одного з героїв роману. Режисерові не подобалися претенденти. Він уже втратив будь-яку надію підібрати на цю непросту роль підходящого актора. З’явився ще один претендент. Режисер продовжував сидіти спиною до сцени. А актор заговорив. «Повторіть, голубчику, ще раз!» — пожвавішав режисер. Це був тоді мало кому відомий Інокентій Смоктуновський. Знавці кіно і театру, подивившись фільм «Солдати», зрозуміли: Смоктуновський — великий актор.
І Віктор Некрасов теж з’явився у тому фільмі — тільки в ролі німецького полоненого солдата, який замерзає й ледве пересуває ноги.
З роками усвідомлюєш, що певною мірою і сам Віктор Платонович виявився «бранцем» своєї долі, складного історичного часу, політичної кон’юнктури... Втім, це вже зовсім інші історії.