Український актор і художник Борис Орлов - виконавець ролі Тараса Шевченка у новому фільмі "Тарас. Повернення" - вперше розповідає про роботу над образом генія, про пошуки гриму та осягнення внутрішнього світу великого митця.
Наша кіношевченкіана невдовзі поповниться ще одним фільмом - "Тарас. Повернення" режисера Олександра Денисенка (він же автор сценарію). Ця художня стрічка - про тяжкий період випробувань Тараса Шевченка, коли він перебував на засланні в Казахстані, на солдатській службі в Новопетровській фортеці на Мангишлаку.
Зйомки картини стартували два роки тому. Тепер продюсери проекту (серед них Володимир Філіппов) визначаються з датами, коли картина з'явиться у всеукраїнському прокаті й на кінофестивалях.
Бюджет проекту, згідно з офіційними даними, - 44,8 млн грн. У картині знімалися: Богдан Бенюк, Роман Луцький, Ганна Топчій, Юрій Шульган. Головну роль - Тараса Шевченка - зіграв актор і художник київського Молодого театру Борис Орлов.
Не дивно, що в майбутньому неминучі зіставлення й порівняння, адже образ Шевченка в різні кіноепохи на кіноекрані втілювали такі майстри, як Амвросій Бучма, Сергій Бондарчук, Іван Миколайчук.
Сьогодні Орлов грає в столичному театрі у двох виставах - "Щастя" за А.Платоновим та "Горе з розуму" за О.Грибоєдовим (роль Чацького). Як художник він яскраво і образно працює в тандемі з театральним режисером Андрієм Білоусом - "Підступність і кохання", "Зачарований", "Річард ІІІ", "Украдене щастя". Андрій Федорович каже, що Борис Орлов, як талановитий актор, беручись до вирішення тієї чи іншої вистави вже як художник, "проживає" життя буквально кожного персонажа, перш ніж придумати той чи інший костюм. На думку Білоуса, Орлова й вирізняє серед інших художників та акторів саме таке особливе "проживання" - і теми, і сюжету, і образу, а інколи - всього художнього світу.
- Борисе, а як ви потрапили у проект "Тарас. Повернення"? Це випадковість чи закономірність?
- Мабуть, усе сталося випадково. Я нічого не знав про кастинг на картину "Таразі. Прощання з пустелею" (робоча назва). Саме тоді знімався у фільмі "Червоний" у Кривому Розі. Мені зателефонувала кастинг-директор Алла Самойленко й сказала, мовляв, є можливість попробуватися на роль у повнометражному фільмі про Шевченка.
Здавалося б, жодних паралелей між мною і Тарасом Григоровичем бути не може, принаймні їх важко знайти. Але я все ж таки пішов на кастинг, познайомився з режисером Олександром Денисенком.
Пам'ятаю нашу першу зустріч. Я сидів, чекаючи своєї черги. А режисер виходить із дверей… І я бачу на його обличчі якийсь подив. Адже при першій зустрічі люди насамперед звертають увагу на мимовільні емоції, на жести. Ось тоді я побачив у його очах певний виклик. І одразу відчув, що режисер від мене чогось "вимагатиме". Так поступово після цього першого знайомства я й увійшов у проект.
- Сценарій картини створений на основі однойменного роману Денисенка. Ви колись читали цей матеріал? Як вам сама історія бранця Шевченка у викладі Денисенка?
- Мені дуже сподобався матеріал, його художність, незвичайність. Розумів, як усе це важко буде відтворити на екрані.
- Ще напередодні запуску проекту йшлося про "народний кастинг", нібито глядачі мали вибрати "свого Шевченка". Кандидатами на цю роль називали таких відомих персон, як Євген Нищук, Остап Ступка й навіть Святослав Вакарчук.
- Знаєте, мені важко припустити, яким міг би бути Святослав Вакарчук у ролі Тараса Григоровича. Мабуть, розумним, задерикуватим, вселяв би надію? Тільки це було б зовсім інше кіно. Принаймні не те, яке зробили ми.
- Картина передбачає досить широку географію зйомок, у тому числі в Середній Азії.
- Так, але перші знімальні дні були в Києві, у фортеці "Косий капонір". Там знімали епізод у карцері. Насправді там була моторошна локація, а самі зйомки - дуже важкими для мене.
Потім двічі літали в Казахстан - знімали середньоазійські пейзажі на півострові Мангишлак, де служив Шевченко, - колись Новопетровське укріплення (а тепер - Форт-Шевченко). Ще одна локація - неподалік Алмати, де були зйомки епізоду повстання, загальних пейзажів Казахстану. А ось саме Новопетровське укріплення знімали в Аккерманській фортеці в місті Білгороді-Дністровському.
- Відомо, що деякі загальні плани картини створювалися ніби на основі акварелей Тараса Шевченка…
- Форт-Шевченко міститься на півострові Мангишлак, на самому березі Каспійського моря. Казахстан - величезна країна, дуже великі відстані між пунктами, де живуть люди. Можна проїхати 200-400 км - і не зустріти ані душі. Справді, один із епізодів зняли безпосередньо "з акварелей" Тараса Григоровича. Скелю Монах на березі Каспійського моря знімали з тієї точки, де Шевченко й малював гору. Цей кадр - достеменно його акварель. Правда, можна виявити, що рівень моря трохи впав, порівняно з тим, яким був у часи Шевченка.
Ще одна акварель художника - "Казашка Катя". У сюжетній лінії картини є історія особистих стосунків Шевченка і юної казашки Кизтумас (Каті). Ось на березі Каспійського моря і знімали епізод із дівчиною-казашкою (акторка Акнієт Орінтай).
Звісно, як усе відбувалося насправді - відкрите питання. Але автор Олександр Денисенко запропонував саме такий романтичний погляд на ті події.
- Жанр фільму Денисенка - істерн, або романтичний детектив. Наскільки вдалося реалізувати цей жанр у вже готовому кіно?
- Мені важко говорити, яка частина від задуманого вийшла, а яка - ні. Але Олександр Володимирович наполягав на цьому жанрі.
Відверто кажучи, я думаю, що він розраховував на щось більше, ніж романтичний істерн.
- Під час зйомок у Середній Азії і в Україні у вас були дублери?
- Так, був дублер, який виконував усі "найстрашніші" трюки. Він стрибав по скелях, по камінні. Мені інколи було страшно на це дивитися.
Місцями я й сам "стрибав", звісно.
Також були сцени, в яких Шевченко їхав верхи на коні. І коли зйомки відбувалися під Одесою, то я теж їздив верхи. Може, той епізод і не увійшов у картину, але все ж таки мій Шевченко осідлав коня!
- Режисер фільму якось говорив про "супернестандартне вирішення" образу Шевченка. Як думаєте, що він мав на увазі?
- Я, мабуть, погано розумію, що таке "стандарт". Тому мені й важко сказати, що таке "нестандартне рішення". Але, поклавши руку на серце, думаю, багатьом буде складно співвіднести мій екранний образ із уже звичним образом Кобзаря. Тут, звісно, спрацює традиція сприйняття цього знакового образу.
Ось, наприклад, режисер говорив, що худорлявість "того" Тараса Григоровича, про якого він знімає свій фільм, виправдана його дуже тяжким життям на засланні в Казахстані. І під кінець цього заслання він справді, теоретично, міг так виглядати - дуже худим, змученим… Адже ті роки сильно похитнули його здоров'я. І коли він приплив із Новопетровського укріплення в Астрахань, то був таким худим, що "крізь руку світилася свічка". І це теж частина художнього образу.
- Розкажіть про технологію гриму образу Шевченка. Адже сьогодні інколи гримери творять справжні дива, "роблять кіно", коли згадати успіх "Темних часів" із приголомшливим гримом Черчилля.
- У фільмі "Тарас. Повернення" було два гримери, які чаклували наді мною, як два янголи, - і ліворуч, і праворуч. У них була важка робота, майже як у космонавтів: і фізично, і психологічно. Був чіткий розподіл обов'язків, доведений до мистецтва танцю, навіть балету. Гример Лариса робила одну частину роботи, потім підключалася гример Світлана.
Впродовж усіх знімальних тижнів ми щодня прокидалися о 5-й ранку - і дві години йшло на грим!
- Наскільки портретна схожість була важлива в концепції саме цієї картини?
- У процесі зйомок виник певний компроміс. Сам образ Шевченка став диктувати якісь художні рішення. Спочатку ми "обклалися" портретами Тараса Григоровича, шукали потрібний період його життя: який вигляд він мав у ракурсі тих часів? Але під час роботи виникло "своє" уявлення про нього.
Уявіть, у мене обличчя більш довгообразе, ніж у Тараса Григоровича, і ми спеціально ходили до лікаря-стоматолога, який виготовив вставну щелепу для цієї ролі. Не скажу, що це було приємно.
Я трохи попрацював із виготовленим пристосуванням, але потім, на щастя, цей аксесуар не знадобився. Ми все вирішували інакше. І поступово звикли до образу, який і народився.
Дякувати Богові, обійшлися без силікону. Була тільки лисина, яку доводилося постійно підтримувати щоденним голінням. Іноді виникало відчуття, що черепа в мене більше немає, і мій мозок "голять" наскрізь.
Для цього образу також спеціально виготовили дорогу перуку, потиличну частину волосся. Але все це тільки нюанси знімального періоду.
- Той період, який ваш герой проживає на екрані, який він - від і до?
- Це безпосередньо той день, коли він отримує від друзів із Петербурга повідомлення зі свідченням того, що цар Олександр ІІ помилував його і звільняє від служби. І він, у принципі, вже вільний, та все ж має отримати якийсь документ, що дасть право на виїзд із Казахстану. Щоб із цим документом повертатися.
Базуючись на біографічних даних, режисер дотримується певних відправних точок - одержання листа, від'їзд Шевченка з Казахстану. А між цими точками режисер прошиває художню нитку картини, десь прискорюючи, а десь уповільнюючи дію - щоб наочніше показати те, що він як автор задумав.
- У фільмі ваш герой розмовляє українською, російською і казахською мовами.
- Так, в епізодах, де Шевченко говорить "від душі", - українською, де доводиться спілкуватися з товаришами по нещастю - російською. А там, де він говорить із місцевим населенням, - казахською.
Я вважаю, що це не фантазія і не вимисел, а так воно й було.
- Ви вивчили казахську заради цього фільму?
- Казахською я заучував окремі потрібні фрази й намагався, щоб це було правильно вимовлено. Але сама мова дуже важка. Звісно, тільки в процесі зйомок її неможливо освоїти.
- Поезія Шевченка звучить у новій картині?
- Є епізод у карцері, коли мій герой у непритомному, виснаженому стані читає вірші… Є сцена біля скелі Монах - там мій Шевченко співає.
Коли була озвучка картини, то я читав вірші, які звучать уже за кадром. У кадрі чи за кадром - це все одно внутрішній світ поета.
- Що було найтяжчим у осягненні такого внутрішнього світу поета, його психології?
- І на словах, і на якихось підсвідомих душевних порухах намагалися визначити певні надзавдання перед цими відповідальними зйомками. І вже коли знімали, то створювалася така собі нова реальність. Уявіть, пробувши на засланні стільки-то років, ця велика людина все ж таки каралася проблемою вибору, його однак переслідувала думка, що повертатися звідти, взагалі-то, ні до кого. Хіба тільки до тих, хто його туди, в це пекло, й заслав?
І ось усвідомити відчуття необхідності його повернення - саме це я як актор і намагався внутрішньо реалізувати в цьому образі.
- Батько режисера, Володимир Денисенко, колись знімав фільм про Шевченка "Сон" з Іваном Миколайчуком? Ви переглядали художню кіношевченкіану напередодні зйомок?
- Я не ставив перед собою такого завдання - переглянути всі раніше зняті картини про Шевченка. Дивився документальні інформативні фільми. А що стосується художніх стрічок - то, навпаки, намагався відсторонитися від них.
- Борисе, про вас не так багато відомо, в Мережі, практично, немає матеріалів про вас. Коли можна, розкажіть, хто ваші вчителі, які перші кроки в мистецтві.
- Учителів багато. Насамперед - це моя тьотя, мамина сестра, вона дуже багато мені дала. Вона прищепила мені любов до живопису, до розуміння якихось речей у мистецтві.
Одразу після школи я потрапив у театральну студію, яку вів Олександр Павлович Кочнєв - режисер, актор, викладач в університеті ім. І. Карпенка-Карого. Саме ця людина й повернула мене на театральний шлях, бо до студії про театр я навіть не замислювався.
Потім вступив на курс до Юрія Висоцького - цей викладач досить суворими методами спрямував мене в потрібне русло. 2003-го я й закінчив університет ім. І. Карпенка-Карого.
У той період ніхто особливо в театри не кликав. Я пробувався в Театр на лівому беріг, ще кудись. Але, в результаті, нікуди не потрапив. Друзі знали, що я малюю. І запропонували мені взяти участь - як художник-постановник - в одному театральному проекті. Я погодився. Тоді й познайомився з режисером Андрієм Білоусом (його також запросили на постановку в Театрі "Ательє 16").
То була перша вистава, яку ми з ним спільно зробили, - "Ріверсайд драйв" за Вуді Алленом.
Згодом Андрій запросив мене у свій наступний проект. Так з ним і зрослися у творчій роботі.
- А як вам вдається поєднувати дві "ролі" - актора й художника-постановника в багатьох виставах Молодого театру?
- Насправді я їх мало розрізняю, ці дві ролі.
- Це як розуміти?
- Так, іпостасі досить різні, але для того, щоб придумати те або інше художнє рішення, треба спочатку багато що "програти" для самого себе. Інакше нічого не зрозумієш.
Я намагаюся зробити сценографію вистави насамперед правильною і зручною для своїх колег. І не шукаю способу зробити оформлення вистави якоюсь самостійною окремою художньою цінністю.
Я працював із різними режисерами. Але з іншими, з певних причин, доводиться багато часу витрачати на те, що з Андрієм Білоусом ми розуміємо без зайвих слів - інтуїтивно.
- Яка зі спільних робіт, на ваш погляд, найдосконаліша і, як сказали б критики, "концептуальна"?
- Мені важко судити, адже я всередині цього процесу. Вважаю вдалим рішення вистави Білоуса "Річард III" у Театрі на лівому березі. Там якимось дивним чином я вперше відчув, що таке виваженість матеріалу, яким користується оформлювач вистави.
- Що таке "виваженість", у вашому розумінні?
- Це коли матеріал стає "виражальним" засобом. Саме матеріал сам по собі. Під матеріалом я, звісно, маю на увазі тканину, метал, інше.
На "Річарді" я відчув, що в мене "це" вийшло, з погляду театрального художника. Але мене "це" зразу ж перестало цікавити, оскільки я зрозумів: це надто самостійний, окремий бік вистави, що інколи випадає з живого організму. Варто тільки трохи захопитися деревом, металом, тканинами - як вони, ці складові, тут-таки інколи й відриваються від загального тіла вистави, котра живе і за рахунок артиста, і за рахунок сцени, і за рахунок музики…
Я впіймав себе на думці, що, беручись до роботи, хочеш вичленувати, врятувати й убезпечити тільки свою роботу - окремо від роботи решти учасників постановки. І потім починаєш тупати ногами, кричати, мовляв, це повинно стояти тут, а не там, заберіть це, принесіть те!
На жаль, "Річард ІІІ" недовго йшов у репертуарі, не знаю, з яких причин його зняли з афіші.
- Сьогодні ви граєте Чацького у виставі Білоуса "Горе з розуму". Наскільки вам близький цей розумний безумець із XIX ст.?
- Він анітрохи мені не близький, а, навпаки, неймовірно далекий від мене. Я тільки на підступах до свого Чацького. І він мені багато в чому допомагає. Я його пізнаю. Взагалі, цей образ мені багато чого відкрив.
- Що саме?
- Наприклад, він відкрив, що таке щирість, якої відваги вона вимагає від людини. Що таке, в принципі, - відвага і щирість? Це одне й те саме? Що означає наважитися на щирість?
- У нашому теперішньому світі є Чацькі - чи переважно Молчаліни й Фамусови?
- Я думаю, що ми шукаємо і чекаємо своїх чацьких. Людина потребує чацьких. Адже всі ми шукаємо людину, якій довірятимемо.
- Критики пишуть, що ваш герой повернувся в будинок Фамусова - з війни. Причому нашої війни, на Сході України.
- Таке рішення не передбачалося в початковому задумі. Так, мій Чацький у шинелі. Але ж раніше багато хто так ходив, це може бути й "гоголівська шинель", та будь-яка, нічого незвичайного в ній не було. А на етапі підготовки виставі в Чацького взагалі був звичайний класичний костюм.
Однак потім, буквально за кілька репетицій, ми визначили, що герой має виглядати інакше. І, думаю, вже глядачі й критики утвердили для себе цей образ. Кожен побачив у ньому те, що побачив.
З часом я навіть знахабнів і зняв ці кеди, джинси й рюкзак. Бо мені не сподобалося, що всі диктують, яким мусить бути мій Чацький. Але режисер попросив повернути все назад. І я йому повірив.
Звісно ж, акторові треба бути конкретним у тому, що він грає, зображає. Коли беру рюкзак, взуваю ці кеди, то під цим розумію "війну", але ця війна - моя власна.
Я знаю, що не можна грати якісь "загальники" - взагалі війну, взагалі революцію або взагалі Майдан. Треба орієнтуватися на щось дуже чітке й конкретне. Тому я й дістаю зі своєї пам'яті деякі речі, виношу їх на сцену - разом із тим рюкзаком і блакитною каскою. І якщо для когось "моя війна" збіглася з "його війною" - отже, щось важливе в цій виставі вийшло.