На фестивалі «Кінотавр», що завершився, призи за кращі головні ролі дісталися Ренаті Литвиновій та Олександру Яценку, які зіграли закохану пару у фільмі Олексія Балабанова «Мені не боляче». Картина цього тижня з’явилася і в українському кінопрокаті.
Фільм «Мені не боляче» — гра в «ніжний жанр». Проте всього лише гра, де переможців варто було б засудити за всією суворістю закону. Зрозуміло, закону жанру, у якого є симбіоз драматургії та характерів.
Із драматургією у фільмі все гаразд. Доволі звичайна історія «життя на останньому подиху» прекрасної й загадкової дівчини Тати (Литвинова) і її головного кохання — дизайнера Мишка (Яценко) веде глядача у пітерські реалії 1990-х. І тут (у часовому контексті) з’являється перша «гримаса». З фізіономією «Брата». Але з посмішкою «Брата-2». Цілком очевидно, що режисер Балабанов — людина, котра сформувалася у період «похмурого часу», ностальгує за епосом казкових можливостей і кінематографічних реалій. У 90-х саме життя, що з’їхало з котушок, рябіло кіношними сюжетами. Проте сторія у фільмі «Мені не боляче» — позачасова, а флер бандитських 90-х — лише художній прийом стилізації, який навантажує сюжет додатковим і зовсім зайвим сенсом. Звідси росте й харизма Микити Михалкова (який утримує Тату). Його невеличка роль — з одного боку, логічне продовження «Жмурок», з іншого — чергова «гримаса» у стилі тематичної фотосесії в глянсовому журналі.
Глянцем принципово має віддавати весь простір нового фільму Балабанова. Зйомки Пітера досить адекватні (порівняно, наприклад, із «Пітером FМ»). Мелодраматичне балабанівське місто — картина не романтична, але з викликом, не лірична, але войовнича. Тому найдушевнішою стає сцена свята Дня десантника, у якій режисер із чудесною віртуозністю іронізує над міфологією російського геройства. З цієї самої причини і бравий десантник Олег (Дмитро Дюжев) виходить таким об’ємним і повнокровним персонажем. (Ось кому б давати премії за роль, хай і другого плану!) На мій погляд, герой Дюжева — це взагалі скромне альтер-его самого Балабанова (військового перекладача в минулому), який відчайдушно шукає втіхи у світі (читай у «мелодрамі»).
Проте в обраному Балабановим жанрі немає документальності та щирості життя — у ньому, як і в коханні, все гра і всі повітряні замки. І якщо повітря «Мені не боляче» наганяє більше, ніж потрібно, то замки руйнуються на стереотипних пітерських болотах. А Пітер же — ще гірше, ніж Москва: північне місто не вірить не лише сльозам, а й божевіллю, на яке само провокує.
Виклик долі, часу і, мабуть, власному гламуру Балабанов запропонував Ренаті Литвиновій. У цьому місці хай не актору, але рецензенту слід витримати театральну паузу... Непросте питання з Ренатою. Болюча тема... З одного боку — досить незвична особистість, яка зуміла опанувати мистецтво бути «персонажем у житті». З іншого боку — чистий кінематограф. І не в плані вибраної сценарної професії чи більш-менш удало випробуваної нею ж кінорежисури. Литвинова — кіногерой за визначенням. І саме за цим-таки визначенням – зовсім не актриса. Тобто не драматична актриса, яка потрібна жанровому мистецтву як повітря. Адже з’являється в ролі другого плану майже безмовна архітекторка у виконанні Інги Стрєлкової-Оболдіної — і є героїня. Понад те, повне відчуття, що така акторка в головній ролі могла б витягнути весь фільм. І навпаки, Литвинова, яка довго говорить і манірничає, так і залишається надзвичайною і неповторною Ренатою, але зовсім не смертельно хворою дівчиною Татою, без якої ну не жити персонажеві Олександра Яценка. Важко повірити, що Балабанов не міг прорахувати цю «гримасу». Адже Литвинова досить очевидна й передбачувана у своєму амплуа. Її побутовий гламур – така сама доречна-недоречна річ: коли потрібно — спрацьовує (як у Кіри Муратової), а коли потрібно ще більше — ні. Досвід її театральної гри у«Вишневому саду» на сцені Художнього був більш показовий: Чехов і Литвинова-Раневська не могли зустрітися жодним чином. Так само і з «Мені не боляче»: тексти начебто з дуже литвиновських запасників не можуть примусити її оживити заданий образ. Зображувати — будь ласка. Таким зображенням мелодрами й займалися Литвинова і Балабанов.
А тим часом фільм Кирила Серебреннікова, де «зображення» винесено в назву, відхопив головний приз «Кінотавру». Тому що була п’єса братів Преснякових («Зображаючи жертву»), були актори і були герої. А ось гламур залишився за кадром.
ПРИЗИ «КІНОТАВРУ-2006»
Ё Спеціальний диплом журі — «За яскраве, експресивне зображальне рішення» — Іван Вирипаєв, «Ейфорія».
Ё Приз «За кращу чоловічу роль» — Олександр Яценко, «Мені не боляче».
Ё Приз «За кращу жіночу роль» — Рената Литвинова, «Мені не боляче».
Ё Приз «За кращий дебют» — режисер Авдотья Смирнова, «Зв’язок».
Ё Приз «За кращу режисуру» — Борис Хлєбніков, «Вільне плавання».
Ё Головний приз — «Зображаючи жертву», режисер Кирило Серебренніков.