Ідея цієї статті виникла досить випадково. Під час роботи у Варшаві над гуманітарною програмою фонду Мяновськєго, за дорученням знайомого видавця я завітала у справі до пані Богуміли Бердиховської — керівника відділу розвитку культури та закордонних зв’язків Польського національного центру культури, координатора стипендіального проекту міністра культури Польщі Gaude Polonia, політолога, викладача історії України ХХ ст. Варшавського університету, публіциста. Не зацікавитись вітальнею її оселі було важко: найкращою її візітівкою була величезна бібліотека української літератури, в якій є все — від мистецьких видань до сучасних, щойно виданих бестселерів. Бібліотека найкраще характеризує особистість, отже я мала змогу визначити певні питання української сучасності з прекрасно інформованою та, що особливо важливо, щиро зацікавленою в ній людиною. Обриси української дійсності, видимі з деякої відстані — сучасне книговидання України та Польщі; соціальні та особистісні аспекти культурних контактів, тісно пов’язаних історично країн тощо — тема нашої розмови.
— Здається, у вашій бібліотеці зберігаються всі гуманітарні видання України за останні вісім-дев’ять років. Це дійсно так?
— Гадаю, навіть більше. Я збираю видання про Україну
ХХ ст. Я сама колись досліджувала український період 1960-х, але моя мета — це ХХ століття, причому майже все, крім, напевне, економіки. Тобто історія, література, політологія тощо. Великими зусиллями збиралися книжки і часописи, різними шляхами: я прохала про книжки знайомих і незнайомих, багато сама купувала, крім цього, деякі редакції присилають примірник саме для мене. Українські видавці кажуть, що відкладають екземпляр для моєї бібліотеки, тому що я — їх закордонний архів. Наприклад, у мене є один повний комплект «Пост-Поступу» у першому варіанті, під головуванням О.Кривенка, а також збірка «Політики і культури» його часів.
— Чим для вас є тема «Україна в ХХ ст.»?
— Це моє хобі або любов, як хочете, так і назвіть. В Національному центрі культури я веду стипендіальну програму для митців з України та Білорусі, але то між багатьма іншими проектами, приміром, для польських молодих митців.
— Цікаво, що міністерство культури Польщі виділяє кошти на навчання іноземних студентів, і це вважається нормальним.
— Хотілося б, щоб це вважалося нормальним. Наш проект почався не так давно: у 2002 р. міністр культури Польщі був у Києві з офіційним візитом, тоді й виникла ідея створення цієї стипендіальної програми. Вона, до речі, не єдина: існує ціла мережа стипендій для Східної та Центральної Європи. Це наукові стипендії Каса Мяновськєго у Варшаві, фонд святої Ядвіги при Ягеллонському університеті у Кракові, велика спільна стипендіальна програма міністерства закордонних справ і міністра національної освіти для молодих вчених. Крім того, є престижна програма польсько-американського «Фонду свободи» ім. Кіркланда, яку реалізовує комісія Фулбрайта; вона призначена для лідерів політики, бізнесу і адміністрації. До 2003 р. для культури не існувало стипендіальних програм; проект Gaude Polonia заповнив цей вакуум.
— Що собою являє україністика в Польщі?
— У Польщі слово «україністика» визначає виключно філологію. Коли йдеться про україністику в ширшому розумінні, мені здається, з усіх ділянок українознавства в Польщі найкраще викладають історію України та українсько-польських відносин. Частково це праці старшого покоління істориків, але тепер є прекрасні дослідники молодшого покоління. Не буду перераховувати всіх, але коли йдеться про ХХ століття, одним з кращих тут вважається Ян Яцек-Бруський з Кракова, автор книги «Петлюрівці». Це один з найздібніших польських дослідників. Головна його перевага — багатомовність, адже він використовує всі серйозні архіви світу і тепер працює над темою голодомору.
Доволі непогано представлена найновіша українська література. Коли йдеться про письменників, молодших за 50 років, то все, що було чи є цінного в Україні, ми маємо у польському перекладі. Всі цікаві письменники мають принаймні одну перекладену книжку, а часто й більше. Почнемо з найстаршого, патрона цього покоління — Миколи Рябчука. В нинішньому році ми опублікували одну його книжку, і тепер закінчується переклад його твору «Дві України». Ця книга була вперше презентована на форумі видавців у Львові, на початку 2004 р. вона буде видана польською мовою. Наступний на черзі — Юрко Андрухович. Він має польською мовою все, крім поезії, видані всі його романи — «Московіада», «Рекреації», «Перверзія», збірка есеїв «Ерц-Герц-Перц», написана у співавторстві з Анджеєм Стасюком книга «Моя Європа», а також книжка есеїв «Остання територія», яку вже перекладено німецькою. Наступний з цього покоління — Іздрик. Ми маємо дві книжки: «Виспа Кирк» та «Воццех». Перекладено та видано видавництвом «В.А.Б.» книгу О. Забужко «Польові дослідження українського сексу». Виданню цієї книги передувала велика рекламна компанія. Тарас Прохасько має один чи два виданих переклади, вийшли друком «Інші дні Анни». Ірванець має багато перекладів в часописах, готується окреме видання «Рівне Ровно». Якщо ж сюди додати культурні часописи, які презентують українську культуру, то, здається, немає жодного цікавого сучасного українського письменника, який би не мав польських перекладів.
— Яке враження на вас справляє стиль та контент сучасних українських публіцистики та журналістики?
— Я маю найкращі українські часописи, тому можу говорити тільки про те, що здається мені вартісним та цікавим, тим, що складає культурну цінність. По-перше, це часопис «Критика», по-друге, «Дух і літера», а також львівський часопис «Ї», який, як на мене, є набагато кращим, ніж колись. А ще — інтернет-проект «Потяг-76» під редагуванням Юрка Андруховича. Маю великий сантимент і уважно стежу за «Кур’єром Кривбасу». Там є різні матеріали, але це дуже живий часопис, в ньому зустрічаються матеріали з абсолютно різних ракурсів. Завжди з інтересом переглядаю «Єгупець». Я вважаю, що для тих, хто не має можливості читати всі українські часописи, для початку добре переглянути ці видання, а згодом варто витрачати час на все інше. Колись був дуже цікавим часопис «Сучасність», останнім часом він виглядає по-різному, але й дотепер трапляються дуже цікаві номери.
— Чи є серед українських газет такі, що привертають вашу увагу висвітленням питань культури?
— Мушу сказати, що серед газет такого видання просто не існує. Або це часописи, які виходять раз на місяць, або газети, які мають тільки окремий відділ з питань культури чи літератури. Завжди проглядаю «Дзеркало тижня», наприклад. Коли йдеться про театр, кіно — крім журналу «Кіно-театр» майже нічого немає. Існує львівський театральний часопис «Просценіум», але, на жаль, його важко роздобути; я випадком отримала два номери, і за таким обсягом інформації важко щось сказати напевне. Взагалі формувати бібліотеку за принципом «дістанеш—не дістанеш» складно. Завжди намагаюсь дістати свіжий номер «Кіно-Кола», але мені ніколи не вдавалося збагнути, в якому ритмі він виходить. Зрештою, найбільша проблема українського книговидавництва — це питання дистрибуції. Я розумію, що людина в далекій провінції може не знати про те чи інше видання, але вважаю ненормальною відсутність змоги придбати львівський часопис у Києві, а київський — у Львові. Неприродньо й те, що дуже цікаві книги я можу купити тільки в тому місці, де вони були видані; наприклад, кореспонденції Михайла Коцюбинського не було ні у Львові, ні у Києві, треба було писати до знайомих, щоб її купили в чернігівському музеї, який її видав.
— Це також проблема поганої інформованості.
— Ця інформація мусить бути зібрана та доступна в головних культурних та наукових осередках, а таких місць майже не існує. У Києві є чудова книгарня
В.Яворського, «Буква» та «Наукова думка» і все. В інших книгарнях — добре, коли взагалі є окремий відділ української книги. У Польщі видаються бюлетені з переліком щойно виданих книг останнього місяця, які вільно розповсюджуються в книгарнях, і ми ще постійно невдоволені ситуацією, бо інформація неповна, і її потрібно шукати. Дистрибуцію побудовано на мережі інформації; це не тільки окремі буклети, а й рецензійні відділи газет та часописів.
— Вам часто доводиться дізнаватись про українські новини в Інтернеті. Скажіть, яке враження на вас справляє рівень журналістики юанету?
— На мою думку, між Інтернетом і паперовими ЗМІ невелика різниця. Проте існує значна різниця між журналістикою преси та телебачення. Останні — це абсолютні професіонали, інша справа — те, що і як вони говорять з етичної точки зору. Тут повстає проблема умов, в яких доводиться працювати журналістам українських електронних медіа. Якщо говорити про їх професійний рівень, то тут я не бачу суттєвої різниці між роботою журналістів польського, російського, німецького телебачення і українського. Натомість мушу сказати, що саме в цьому контексті є велика різниця між журналістикою телебачення та преси. Очевидно, є винятки з тієї преси: це «Дзеркало тижня». Коли йдеться про Інтернет, то непоганим виданням вважаю «Українську правду». Але, якщо оглянути українську пресу загалом, слід визнати, що її робота сповнена штампами радянських часів, і це її незмінний стан. Тобто коли українська тележурналістика тримається на універсальному рівні і продукує сучасне телебачення, то з пресою є проблеми. Загальна ж проблема української журналістики — це питання етики.
— Досі існувала дихотомія між фінансовою елітою та інтелектуальною. Тепер, на мій погляд, існує ряд людей, які хоч і не досить твердо себе позиціонують у новому статусі, поєднують одне і друге.
— Цілий ряд? Приміром, хто? Це цікаво!
— Наприклад, власники галерей, видавництв, ЗМІ. Звичайно, розрив між фінансовою та інтелектуальною елітою досі існує, але він поволі стирається.
— Я вважаю, що це надто оптимістично. Мені не здається, що вони стають ближчі один до одного.
— А яка ситуація в Польщі? Скажімо, у книговидавництві.
— Книги є тільки бізнесом для підприємців, причому бізнесом високоприбутковим. Один з найблискучіших успіхів на книжковому ринку мало видавництво «Муза», яке з’явилося на початку 1990-х. Тепер «Муза» має великий діапазон: значну колекцію класики світової та польської літератури, колекцію політологічну, де представлено імена кращих сучасних політологів світу, мистецькі видання тощо. Це одне з найбільших у Польщі видавництв, яке намагається видавати найпомітніші світові бестселери. Книжковий ринок є фактором серйозніших політичних та економічних справ країни. Покращення економічного стану спричинить розвиток книжкового ринку. Хоч треба підкреслити, що є певні окремі успіхи, але без економічного прогресу суттєвих змін чекати не слід. Існує культурно-політичний фактор, питання культурної політики держави. Не можна також не зважати на те, що більша частина України — російськомовна. Погано це чи ні, — це дійсність, яку треба брати до уваги, як і те, що це не зміниться ні за день, ні за місяць, якщо взагалі радикально зміниться. Перспектива суттєвих змін розтягується на роки. Мені здається, що головна проблема — у відсутності продуманої державної політики, яка б суттєво впливала на ці процеси. Україномовний сегмент з’явиться тільки в результаті державної політики. Російськомовний простір більший, ніж Україна. Тут ми маємо якісну і популярну літературу. Важко уявити, щоб російськомовна література в Україні припинила чи обмежила своє існування. Пригадується вислів М.Рябчука, який сказав, що питання того, чим буде Україна — «державою» чи «государством» — вирішується постійно і досі, як і питання, що буде в Україні Квебеком — україномовний Львів чи російськомовний Донбас.
— Тепер здається, що польсько-українські стосунки побудовано переважно на пильній увазі до української культури з боку Польщі. Ви про це говорите захоплено. Чи багато тих, хто мислить подібним чином?
— Важко сказати. Не думаю, що таких людей тисячі. Адже образ України в Польщі неоднозначний. Крім захоплення її сучасною літературою, вона асоціюється також з іншим — з трагічними сімейними спогадами, наприклад, пов’язаними з подіями на Волині. Є захоплення, є сантимент — але є також і відсторонене, і негативне ставлення, і відверто українофобські тенденції, на щастя, маргінальні, які вважають, що Україну слід боятися або вибудувати таку стіну, яка захистить всіх від всіх, і буде спокій. Це пояснюється давніми складностями польсько-українських стосунків, але переважає думка, що слід пильніше дивитися на Схід, на Україну та Білорусь. Адже зала, у якій проходитиме творча зустріч Андруховича, напевне, буде заповнена молоддю вщерть, це те спільне, що єднає в Україну та Польщу. Також у Варшавському університеті щомісяця проводиться українознавчі зустрічі з питань літератури, політології та на інші теми. На такі зустрічі приходить більш як сотня людей, отже, когось це цікавить. Коли я одержую від моїх колишніх студентів запрошення на перегляд їхніх українських фільмів, мене це дуже зворушує.