UA / RU
Підтримати ZN.ua

БЛИЗНЮК КАПЕЛЬМЕЙСТЕРА КРЕЙСЛЕРА

2004 року прогресивне людство в цілому й музичний світ зокрема відзначатимуть двохсотріччя від дня народження Михайла Івановича Глінки...

Автор: Ольга Волосатих

2004 року прогресивне людство в цілому й музичний світ зокрема відзначатимуть двохсотріччя від дня народження Михайла Івановича Глінки. За значимістю цю подію можна порівняти хіба що з недавнім бучним ювілеєм Пушкіна.

Дні народження з такими круглими датами трапляються нечасто, і готуватися до них зазвичай починають заздалегідь — старанно обмірковуючи деталі урочистих заходів, любовно, із задоволенням вибираючи гідні іменинника подарунки. Ні для кого не секрет, що наближення таких подій навдивовижу активізує численні сфери людської діяльності. Компанії звукозапису згадують про існування музики ювіляра, видавництва — про наявність його літературних праць або, у гіршому разі, — листування. Головним презентом від учених (мистецтвознавців, літературознавців, культурологів та інших «-знавців» і «-логів»), як правило, стає несподіваний інтерес до особистості і творчості винуватця торжества. «Всенародна любов» так само традиційно й неждано випаровується впродовж одного-двох років після знаменної дати. О ні, остаточно й безповоротно вона не зникне — просто впаде в анабіоз... як мінімум, на найближчі чверть століття — до наступної круглої цифри.

Схоже, у підготовці до знаменної події всіх випередили українські дослідники Сергій Тишко і Сергій Мамаєв. Перша частина їхньої книжки «Подорожі Глінки», присвячена перебуванню композитора в Україні, побачила світ ще 2000 року. Не забарилося й продовження — уже наприкінці 2002-го зацікавлені читачі змогли разом із Глінкою помандрувати просторами Німеччини.

Майже забутий у наші дні жанр культурного коментарю воістину отримав у цій книжці друге народження. Справді, якщо спробувати навести приклади попередніх звернень до нього, пригадаються, швидше за все, лише твори Володимира Набокова та Юрія Лотмана — коментар до пушкінського «Євгенія Онєгіна»; та ще, можливо, книжка Жана Фав’є про Франсуа Війона. І ось на межі століть жанр, представлений такими блискучими зразками у сфері літературознавства, вперше застосовано до історії музики. Як і слід було очікувати, того, що вийшло в результаті цього експерименту, рамки традиційної музикознавчої праці не вмістили.

Початкові розділи книжки, як і вимагають закони жанру, — нариси, що вводять читача в атмосферу епохи в цілому, поширених у ті часи уявлень і традицій. Нариси захоплюючі й анітрохи не «наукоподібні». Але якщо сам Михайло Іванович, як з’ясувалося (глава 3 розділ I), мало не «брат-близнюк» капельмейстера Крейслера — улюбленого героя Е.Т.А. Гофмана, то чому ж читати про нього має бути не так само цікаво, як і про його літературного двійника?

А власне коментар — скрупульозна ювелірна робота. Кожна фраза, написана Глінкою, вводиться в найширший контекст інформації довідкових джерел і зафіксованих вражень сучасників, літературних творів минулого й даних сьогоднішньої науки. І хоча автори книжки в жодному разі не претендували на створення «глінкинської енциклопедії», у ній успішно можна знайти відповіді чи не на всі без винятку запитання про життя композитора в Німеччині. Які саме картини та скульптури він бачив, що про них думали й відчували в його часи і що нині. Які опери слухав, у яких лікарів лікувався, в яких містах бував, із ким зустрічався...

Давно помічено: «Хочеш зрозуміти художника — зрозумій його час». Без знання конкретних реалій епохи складно навіть теоретично досліджувати певний текст. Коли ж ідеться про життя його автора (який, хоч як це дивно, крім усього іншого, був ще й людиною) — просто немислимо. А либонь про повсякденні справи й людські слабкості «класиків і основоположників» більшість дослідників, на жаль, схильна забувати передусім. І публікуються чергові вчені праці. І лунають повсюдно скарги на відсутність інтересу, не кажучи вже про любов, до творчості великих композиторів (літераторів, художників тощо). Скарги, у відповідь на які так і хочеться перефразувати репліку зі старого фільму: «Хто ж його полюбить — він же пам’ятник».

Схоже бажання, цілком імовірно, неодноразово виникало й у авторів цієї книжки. Тому вони й будують драбинку для того, аби всіма шанований Михайло Іванович зміг спуститися з постаменту, на який його посилено заганяли протягом півтора століть. Зрештою, він також був людиною зі своїми радощами та прикрощами, з неминучими життєвими проблемами, зі своїми недугами й симпатіями.

За словами С.Тишка й С.Мамаєва, вони спробували розгадати справжній зміст життєвих вражень, схованих за маргіналіями, коректурними правками, описками, або взагалі залишених за межами фіксованого тексту. Звісно, для сучасників Глінки багато що в тексті його «Нотаток», інколи занадто лаконічному, було зрозуміло з напівнатяку. А нам, сьогоднішнім, перш ніж дістатися глибин «справжнього змісту життєвих вражень», доводиться звертатися до довідників та енциклопедій, аби просто зрозуміти, про що йдеться на поверхні тексту. Занадто змінилися реалії життя й світогляд за останні півтора століття. І нині ми практично не знаємо, як тоді навчалися, лікувалися, одружувалися, на чому їздили, що їли та що носили. Тому і з’явилися в книжці такі розділи, як «Глава 3. Від мандрівного ентузіаста до туриста. Пошта й дорожньо-транспортні засоби» або «Глава 4. Алопатія, гомеопатія й водолікування». Завдяки першому книга здатна посісти гідне місце в бібліотеці любителя історії транспорту (зокрема й залізничного). Другий (разом зі значною частиною коментарів) — явно зацікавить шанувальника західноєвропейських курортів. Але увага авторів до побутових подробиць, «їжі земної», зовсім не означає відсутності зацікавлення життям душі. Оскільки в результаті (контексті цілого дослідження) перші стають сходинками до другого — прозаїчні подробиці побуту виявляються невід’ємними деталями культури першої половини XIX століття. Можна навіть сказати, що саме з таких подробиць і складається цілісність її картини. Коментар у цьому плані цілком адекватний самому тексту Глінки. Якщо в «Нотатках» місце й увага знаходяться як для опери Крістофа Віллібальда Глюка «Арміда», так і для покоївки сестри Луїзи — «Попелюшки навпаки», то в коментарі — живописання природи й архітектури певної окремо взятої місцевості Німеччини змінюються роздумами про якість її доріг і вин (серед яких відомі сучасним знавцям рейнські та мозельські).

А розділи, безпосередньо присвячені «життю душі» у глінкинсько-пушкінську епоху, у цій книзі воістину розкішні. Ну де б ще читач, котрий не горить бажанням закопуватися в праці з історії живопису, прочитав про історію взаємин «Сікстинської мадонни» Рафаеля з російськими відвідувачами Дрезденської картинної галереї. Або про захоплення «подорожуванням», що охопило Європу наприкінці XVIII століття, в усіх його проявах, пристрасті, які панувала мало не до середини наступного століття. Хоча, і це слід застерегти відразу, авторів цікавив цілком певний аспект культури — романтизм як тип творчої свідомості. Благо сам життєвий сюжет «Нотаток» (російський романтик на батьківщині загальноєвропейського романтизму) дає чудову нагоду порівняти національне перетворення романтизму в Росії з західноєвропейським першоджерелом. Звідси й промовисті назви глав на кшталт «Легенда про Німеччину. Образ Німеччини в російському романтизмі». «Росія та Німеччина. Художній ідеал і мінливості життя». З’ясувалося, ніякі зіткнення захопленої російської мрії з реаліями німецького прагматизму не змогли в результаті цього ідеалу зруйнувати. Деталями російського уявлення про Німеччину обов’язково були всеосяжний педантизм «національного характеру» й сухувата схоластичність науки, але так само незмінно з ними сусідили руїни середньовічних замків і, звісно ж, вражаючі легенди — про Нібелунгів, Гаммельнського щуролова, Лорелею.

Висновок виходить несподіваним і незаперечним водночас: для культури першої половини XIX століття романтизм — не так тип свідомості творчої (якщо розуміти під творчістю безпосередню діяльність артиста), як тип свідомості взагалі. Епоха дихала екстраординарними подіями й непересічними біографіями. І річ тут не в неминучій ідеалізації минулого. Звісно ж, чи не кожне покоління схильне в чомусь заздрити попереднім — вони (п’ятдесят, сто, двісті тощо років тому) жили, мовляв, значно цікавіше. Сучасники Пушкіна й Глінки також відчували цю заздрість (і, можливо, сильніше, ніж інші, — що не кажіть, а епоха захоплення історичним минулим надворі). Але водночас і власні життя у власну «невдалу» добу проживали нащадкам на нотатки (а то й на цілий роман). Гектор Берліоз не посоромився розповісти в мемуарах про те, як планував переодягненим у жіночу сукню (і сукню таки придбав) повернутися до Парижа, аби покарати зрадливу кохану. Хоча до чого такий віддалений від нашого героя — Глінки — приклад? Досить пригадати історію шлюбу його батьків — тут вам і розбрат двох сімейств, і таємні побачення, і викрадення дівчини з імітацією її самогубства. Справжнім «сином свого століття» був і сам композитор, що з дитинства марив далекими мандрівками в невідомі краї. Географічних відкриттів йому здійснити не вдалося — свої країни й континенти він заснував на нотному папері. А крім того, створив літературний твір, що, як бачимо, з часом (а також за наявності працьовитих і талановитих коментаторів) має всі шанси стати «романом із продовженням». Поле для докладання сил знайдеться для багатьох, навіть коли продовжити тему подорожей — адже Михайло Іванович встиг побувати ще й в Італії, Іспанії, Франції, на Кавказі...