Тому виставка «Художня Київщина» значною мірою складається з робіт митців, котрі давно залишили свою малу тиху Батьківщину і відвідують її лише для того, щоб коротко поспілкувавшись з рідними та друзями, поглянувши на чудові краєвиди, ковтнувши «для зміцнення імунітету» доброго самогону, знову пірнути в задуху столичних майстерень…
Лише одна (але чудова!) робота уродженця Богуслава Івана Сошенка — «Портрет Гудим-Левкович». Так, це той самий Сошенко, котрий, ще навчаючись в Петербургській академії мистецтв, так вплинув на долю Тараса Шевченка, посприявши викупу з неволі, приятелював з ним, а після смерті Кобзаря брав участь у перевезенні його тіла з Петербурга до Києва.
Ось як писав про Сошенка в листі до Шевченка український педагог та громадський діяч Михайло Чалий: «Соха Вам кланяется низенько, извиняясь перед Вами в своем долгом молчании. Что-то все хандрит. Удивляется, что работа не спорится: он хотел бы, чтобы и в 50 лет иметь столько же огня и силы, сколько имел он в 25. Наш Иван Максимович Неисправим. Он все тот же, что и был во время она, когда Вы вместе боролись с людьми и жизнью: добрый товарищ, щира душа, гонитель неправды и подлости, трибун народный».
Нагадують про мистецтво початку XX століття чудовий «Портрет дочок» та «Автопортрет» І.Міщенка. Не менш майстерні і близькі по часу створення, але такі протилежні по настрою та баченню світу роботи А.Черкаського «Молочниця», «Доярка», «Кочегар».
Магічне враження справляють роботи Катерини Білокур. На виставці присутні дев’ять робіт цього українського генія. Я навіть перерахую їх назви: «Богданівські яблука», «Богаданівські троянди, черкаський виноград», «Автопортрет», «Щастя», «Цар-колос», «Натюрморт», «Сон», «Напровесні», «Осінь». Які звичайні назви для картин. Але надзвичайна їх глибина та майстерність виконання. Жодних ознак «наїв-арту» чи примітивізму. Є «таланти», створені шумом, епатажем, саморекламою. Часом це виглядає так переконливо, що мильна бульбашка дутої слави видається міцнішою за крицю. У випадку Катерини Білокур — геніальність абсолютна. Навіть якби вона творила свої шедеври в якійсь фламанській Богданівці, поза сумнівом, вони б стояли впевнено в когорті робіт ван Дейка, Рубенса, Снейдерса.
П’ять робіт ще одного символу української народної творчості — простої світлої душі Марії Приймаченко. І зовсім поряд такі близькі по настрою та манері виконання роботи Н.Стативи-Жарко та М.Буряк.
Великі аркуші виконані пером кольоровою тушшю М.Компанця із Рудні Броварського району (здається, в кожному районі є село Рудня) «Чоловічі роздуми», «Жіночі роздуми». Добре й глибоко і без сюрреалістичних вивертів можна проникати до закутків людської свідомості.
Було б дивним, вірніше майже неймовірним, якби художники Київщини оминули тему природи. Пейзаж представлено достатньо різноманітними роботами О.Олексієнка, В.Негреска, О.Безвербного, Большакова та інших.
Дивно сприймаються роботи М.Юхти «Ходить осінь», «Старе і нове», «Курячий танок». Справжній пуантилізм (живописна техніка, в якій візуального результату досягають за допомогою окремих кольорових крапок), хоч в наш комп’ютерний час цю течію в мистецтві пора перейменовувати в «пікселізм».
Теж дивно, але зовсім з іншої причини сприймається полотно О.Дмитренка «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко в Білій Церкві». За технікою виконання та композицією такий собі соцреалізм 50-х років XX ст., а по суті — ілюстрація до скандального «Вурдалака Тараса Шевченка» Олеся Бузини.
Кілька майстерних натюрмортів Олексія Горбенка. А я й не знав, що він родом із Ржищева. Скажу по секрету — потрапивши якось під червоний олівець суворого педагога, я мало не півроку намагався здати йому залік із малюнка, ледь з інституту не загримів. Та я не ображаюся, а Олексій Архипович, мабуть, давно забув — не одна тисяча студентів пройшла через його руки…
І справжнісінькому авангарду на виставці знайшлось місце. Наприклад, П.Малишко із с.Немішаєво Бородянського району чисто експресіоніст. А М.Малишко із с.Малютинки Києво-Святошинського району майже Казимир Малевич, навіть два Малевичі. Його диптих «Глибини» складається із двох майже абсолютно вугільно-чорних прямокутників.
І скульптура, і кераміка теж справляють хороше враження, але малувато експонатів. Ну, це я так, до слова. Треба ж до чогось прискіпатись. От в День незалежності виставкові зали не працювали. Це погано. Важко уявити, щоб Лувр чи центр Помпіду були зачинені у день взяття Бастилії.
А загалом висновок добрий — держава Київщина має надійні творчі підвалини.
Незабаром Будинок художника відкриє зали для митців Дніпропетровського «королівства».
P.S. Для заголовка цього матеріалу використано назву картини художника із села Насташки Рокитнянського району О.Добродія «Блакитне сонце в країні носорогів».