Лариса Венедиктова - широко відомий у вузьких арт-колах режисер, перформер, педагог. І просто унікум, що якимось дивом прижилася в контексті нашого обуржуазненого арт-простору. З 2000 року вона працює в Tanzlaboratorium (Київ). Бере участь у різних фестивалях, арт-проектах. Донедавна активно співпрацювала з режисером Дмитром Богомазовим у його театрі «Вільна сцена».
- Ларисо, торік ви брали участь у досить помітному арт-проекті «Подорож на Схід»…
- «Подорож на Схід» презентували в Бєлостоку ще в серпні минулого року. Формат, на мою думку, дуже відрізнявся від київського. У Польщі особисто були присутні всі художники-учасники, і їхня зустріч, власне, була частиною проекту.
Основною ідеєю в «Подорожі» стала проста думка - сприйняття арт-об’єктів може бути перформативним, а не конче сформульованим із допомогою букв.
Наш перформанс і в Бєлостоку, і в Києві називається Love-Sсape. Sсape - тут не простір, а швидше дискурс. Для Танцлабораторіум це перший досвід такого перформансу: ми ніколи не пробували досліджувати власне перформативне сприйняття робіт інших художників.
- Минулого літа Танцлабораторіум організовував міжнародний фестиваль перформансу «Перформа-тивність». Як це вдалося зробити, якщо фестивалі в Україні закриваються через безгрошів’я?
- Проект був художньо-освітнім саме тому, що це неоране поле. Але, взагалі-то, ми його робили для себе, - ми запросили цікавих людей. А це португалець, у минулому хореограф, а тепер більше теоретик і антрополог Жоао Фіадейро…
Також до Києва приїжджав куратор і теоретик мистецтва Віктор Мізіано, його лекція зібрала багато людей.
В особі Мізіано ми отримали щось на кшталт посередника між нами й молодими, але вже знаменитими художниками - представниками критичного мистецтва. Крім того, ми провели танцювальні майстер-класи й воркшопи з участю людей, котрі, на наш погляд, можуть зрушити ситуацію танцю у бік, протилежний nice movement - гарним рухам, які мають відвагу сказати, що танець не конче повинен бути природним і виразним.
- Складно було привезти до Києва Мізіано й Фіадейро?
- Із Фіадейро були тривалі переговори. Він дуже затребуваний. Займається, у певному сенсі, політичною діяльністю. Його метод, яким він тепер його бачить, - це багато в чому метод побудови ком’юніті. Фіадейро багато говорив про те, як спільноти, й зокрема соціальні мережі, можуть сприяти політичному опору.
- Політична діяльність вашого гостя - це робота теоретика чи?..
- Ну, це саме та політика, яка особисто мені тільки й видається реальною. Політичне мислення. Політика, в якій немає бажання влади, партійності, ідеології або участі у виборах. Інакше її, напевно, можна було б назвати громадською діяльністю, проте це звучить слабко.
- Португалець знав, що в нас неоране поле з перформансом?
- Звісно. І, прямо скажемо, кілька разів втрачав самовладання, навіть був шокований деякими речами, які відбувалися під час воркшопу. Побаче-не в Києві він означив трьома словами: society of fear - суспільство страху.
- Те, що ви робите і навіть ось зараз кажете, - зовсім не київський формат. Вам самій - не страшно?
- Ну, це вже відомо, що ми - з Місяця… Але живемо ж тут…
- Вам пропонували виїжджати і працювати де-небудь в іншій країні?
- Так, нас запрошували. І думки виїхати з’являються. Інколи навіть міцніють.
Але, взагалі-то, є багато різних думок. У тому типі мислення, якому я віддаю перевагу, в принципі неможлива одна думка, пряма й міцна, на кшталт «ах як же добре живеться в Австрії!».
До речі, недавно ми спілкувалися з дуже цікавою людиною - драматургом і режисером Михайлом Угаровим з московського Театру.doc. Він відзначив дивну річ. Усі чомусь вважають, що контекст свого існування, своєї діяльності потрібно створювати. На-справ-ді контекст у кожному разі вже є. І його треба не створювати, а підривати.
Неможливий діалог зі стіною, яка тебе оточує, - комунікація можлива з тими, хто перебуває за нею, ось стіну й потрібно зруйнувати. Мабуть, варто просто вірити, що десь є й інші люди - і ми просто їх не знаємо…
- Ще недавно ви співпрацювали з театром Дмитра Богомазова «Вільна сцена». Наскільки мені відомо, театру більше немає, його співробітники тепер працюють у Театрі драми й комедії на Лівому березі…
- Так, режисер Богомазов працює… Ну він же й вийшов звідти - учень Едуарда Митницького. Перші спектаклі ставив у Театрі на Лівому березі.
Фактично колишнє приміщення «Вільної сцени» потрібно ремонтувати (поруч будувався якийсь монстр, і тепер маленький особнячок, по суті, валиться). Крім того, театр мав фінансові проблеми й до того ж почав погано фінансуватися містом… І режисер прийняв рішення рятуватися. Вирішив, що найкращий спосіб врятуватися - повернутися до Мит-ницького.
- Чому ви так різко про Богомазова?
- Бо я не розумію, навіщо в такому разі взагалі було городити довгий десятилітній город?
Знаєте, я знову повернуся до Михайла Угарова. Він спільно з драматургом Оленою Грьоміною організував у Москві Театр.doc. Це некомерційний і недержавний театр, їм, напевно, теж важко працювати. У них було кілька серйозних криз, коли доводилося збирати пожертви, щоб оплатити комунальні витрати. Проте вони не закривали театр і не йшли працювати кудись в інше місце.
Угаров із Грьоміною вважають, що роблять свою справу, говорять те, що вважають за важливе сказати. А є тип людей, котрі роблять так, як їм зручно. Як можна взагалі розраховувати на чиїсь обіцянки - обіцяють тобі театр чи ще щось?.. Я працювала в неіснуючому вже театрі весь цей час, бо там була хоч якась можливість для театрального експерименту, для проявлення іншого типу актора. За це я, до речі, Дмитру Богомазову вдячна.
- Так, театр був хороший - жаль…
- Мабуть, жаль не тільки театру, в чомусь жаль тепер часу, - я витратила на справу десять років. Хоча це всього лише емоції з приводу, однак гадаю, що нічим схожим у своєму житті вже не займатимуся.
Мене не дуже цікавить театр як інституція. Швидше, цікавлять люди, чи то актори, чи танцюристи, чи художники. Цікавить, як вони думають. Амбіцій же художнього керівника або менеджера, без яких створити театр, напевно, неможливо, у мене немає, на жаль.
- Піти працювати консьєржем - це був жест чи прос-то спосіб заробити на їжу?
- Не жест! Маленьку сім’ю потрібно годувати... Але вибудовування свого графіка у зв’язку з роботою потребує і часу, і свідомості. Ти не можеш залишитися незалежним, працюючи десь. Робота затягує. Через три години сидіння ти стаєш консьєржем. Або ще кимось - залежно від того, де сидиш. Ось посидять трохи актори на новому місці роботи... Головне моє питання до Дмитра Бого-мазова - не в тому, що жаль театру. У мене взагалі немає пієтету до театру. Мені жаль втраченої можливості для акторів. Вони тільки наближалися до стадії незалежності мислення. До креативності власної, а не виконавської.
- Ви працюєте зі своєю молоддю в Танцлабораторіум. Хіба ви самі підписувалися під тим, що вестимете їх за ручку протягом усього життя?
- Я не запрошувала їх до себе працювати, ми - група людей, які разом працюють, у нас немає режисерів і виконавців, ми разом думаємо. Усе починалося зі спілкування. У цих людей і до Танцлабораторіуму вже була самостійність мислення.
- Сучасний театр - в основному режисерський. У ньому акторові потрібна самостійність мислення?
- Режисерський? Я так не думаю. Чи ви про Україну?
- У світі. Ось той-таки Еудженіо Барба приїжджав - до речі, дуже хвалив Богомазова. Або згадаємо Гротовського.
- Гротовський - це взагалі не театр. І тим більше не режисерський. Гротовський якраз говорив, що є вчителем перформера - не виконавця волі режисера, а такого собі будівничого трансцендентальних містків.
- Джадду Крішнамурті теж ганяв палицею учнів, які конспектували його лекції. Але ж усе одно конспектували!
- Так, правда.
- Індивідуальна свобода, швидше за все, - поняття дуже умовне. Утопія, якої треба прагнути.
- Я взагалі не дуже люблю слів «свобода» і «творчість». У нас є друзі - американський театр із польським режисером на чолі. Один з їхніх спектаклів ми бачили на театральному фестивалі в Румунії, лейтмотивом постановки була фраза із Тцари Freedom is not free. То про це й треба говорити - свободу творчості, самовираження. Свобода творчості невільна.
- Що таке «перформанс»?
- Я гадаю, це спосіб життя. Це те, як ти сприймаєш світ…
- У молоді на арт-тусовках тепер дуже модне слово «реді мейд». Поясніть, чим, у такому разі, перформанс відрізняється від реді мейду?
- Те, як ти сприймаєш світ, не може бути реді мейдом. Якщо твоє сприйняття все-таки стало реді мейдом, варто мислитися, напевно. Перформанс, - можливо, це дозвіл собі жити на власний страх і ризик (на противагу виживанню в суспільстві страху).
- Якщо перформанс не продається принципово - як, на вашу думку, time based art зможе розвиватися? Як особисто ви плануєте існувати далі?
- Є люди, котрі чомусь готові давати гроші на культуру й мистецтво. Не купувати - просто давати! А ще мене навідує дивна думка про те, що ми юродиві й живемо на милостиню. Уся грантова система (якої, втім, немає в Україні) мені видається «милостинею». Тут нічого не гарантовано й немає жодних обіцянок. Але іншого виходу я не бачу.
Лариса Венедиктова