Доля наших навчальних закладів естетичного виховання (музичних шкіл і т.п.) знову під загрозою. І в "злочинну епоху Януковича", і, на жаль, сьогодні ці освітні установи хочуть "утиснути" (чи "відтиснути"?), керуючись примарними цілями якоїсь економії бюджетних коштів. Як відомо, музика в Україні - здавна бідний родич. За роки незалежності у столиці (та й ніде в країні) не було побудовано жодного концертного залу. А опубліковані днями "квітневі тези" Міністерства культури (проект Довгострокової стратегії розвитку української культури) жодним словом не згадують ані музичну освіту, ані саму музику. Наче їх немає в природі.
Опонентом Мінкульту та іншим відомствам (у заочній дискусії) знову виступає голова Всеукраїнської ради директорів початкових спеціалізованих навчальних закладів естетичного виховання, консультант комітету ВР з питань культури і духовності, директор Київської ДМШ №35 Подільського району Олександр ШАЛІТ. Він неодноразово (у тому числі й на шпальтах DT.UA) захищав систему естетичного виховання в Україні. Сьогодні в його монолозі - продовження все ще актуальної теми.
- Система дитячого естетичного виховання в Україні визнана однією з найкращих у світі, - каже Олександр Григорович. - Підтвердженням можна вважати недавнє звернення директора українського представництва компанії Yamaha з проханням поділитися методичними матеріалами та розповісти про нашу систему музичного виховання. За японськими баченнями, особистість дитини формується до трьох років.
Система естетичного виховання в Україні впродовж 23 років уперто зберігалася, але не "завдяки" зусиллям влади, а "всупереч", оскільки керівництво країни постійно намагається його знищити. Причина цього - брак виховання й освіти можновладців.
Не там заощаджують: красти потрібно менше. Тоді більше дітей займатимуться чимось хорошим.
Я, наприклад, постійно підтримую стосунки з кримчанами, які не перестали вважати себе українцями. І вони розповідають, як їм спочатку різко підвищили зарплати, але востаннє заплатили в грудні 2014-го. І все! У мене є хороша знайома Альона Єпімахова, що переїхала з Запоріжжя до Севастополя. Тепер вона перекладає українську програму, у складанні якої брала участь у 2012-му, російською мовою, щоб нею там користувалися. Бо наші програми на голову вищі за російські.
Це оцінка наших досягнень із боку "зовнішнього ворога".
Але в нас є й "внутрішні вороги" в особі чиновників, окремих відомств. Кілька років нам хочуть припинити фінансування і перевести або на самоокупність, або на госпрозрахунок, навіть не розуміючи різниці між цими видами фінансування. Я розмовляв на ці теми з заступником голови комітету ВР України з питань культури і духовності, колишнім начальником Львівського міського управління культури Іриною Подоляк. Вона - професіонал, із нею говорити легко. Керівників такого високого рівня в нас украй мало: 99% керівників нашої культури - не професіонали.
Раніше ми отримували централізовані бюджетні кошти, тепер нас хочуть фінансувати, виходячи з можливостей місцевого бюджету. Це нерозумно: є міста і райони з розвиненою промисловістю, де на розвиток виділяють хороші гроші. А є райони слаборозвинені, які нічого не виробляють. Оскільки вони не дають коштів у бюджет країни, відповідно, і їм нічого не належатиме. Отож ейфорія спаде надзвичайно швидко, бо всі бюджетні організації стануть заручниками цієї системи.
Одного разу я запитав на комітеті ВР: що в нас первинне - культура чи освіта? Більшість сказала - освіта. Тобто там не знають основ культурології, яка вважає освіту частиною культури. Один тільки відповів правильно. У нас же в гуманітарній сфері усе навпаки: головне - Міністерство освіти, а Міністерство культури - другорядне.
За законопроектом №2121, внесеним у ВР, українські школи естетичного виховання хочуть зробити "неформальним утворенням". І як у зв'язку з цим надалі фінансуватиметься музичне, художнє виховання - незрозуміло. Якщо переведуть на самоокупність, навіть залишивши державну оплату приміщень, батьки муситимуть вносити від 3,5 до 5 тис. грн на місяць.
Природно, ніхто не зможе платити таких грошей. За останні 23 роки нашій школі не виділили жодної копійки з бюджету. Отримуємо кошти тільки на зарплату і оплату енергоносіїв та приміщення. Тому для нормальної роботи створена й діє ініціативна група батьків, які прийняли рішення, що для їхнього сімейного бюджету не буде обтяжливо виділяти щомісяця 20 грн у фонд музичної школи.
…У Китаї, наприклад, є три категорії населення - "майже раби", середній клас та еліта. Вони ніколи не змішуються. Там поставили завдання - створити інтелектуальний прошарок середнього класу. І, приїжджаючи до нас, китайці інтенсивно користуються напрацюваннями наших педагогів, щосили стараються, аби стати "середнім класом" у себе на батьківщині. Наші педагоги - і в нижній, і в середній, і у верхній ланці естетичного навчання - чудові. На початковому етапі вони працюють із сотнями тисяч дітей, виявляють самородків, які стають надалі високими професіоналами-музикантами.
У Німеччині є приватні школи й муніципальні, що оплачуються з бюджету. Там урок триває 30 хвилин і коштує 30 євро. Дайте українцям європейські зарплати - і переведіть нас на самоокупність, на що завгодно!
Все необхідно розглядати в комплексі.
Однак порівнювати нашу освіту з німецькою некоректно. Я добре знаю ситуацію і в Німеччині, де працює багато колишніх колег. А, наприклад, у Гвоздецькій школі Івано-Франківської області дитячий фольклорний ансамбль постійно запрошують у Польщу за кошти поляків. Бо поляки відновлюють свою культуру й інколи навіть учаться в нас.
У них під час шокової терапії багато чого зруйнували. І ми так хочемо? Ні. Для кого "будуємо" державу? Для дітей, які навчаються в наших школах, звичайно. На папері все прописано чудово: "Збереження і розвиток початкової мистецької освіти" і т.п. Насправді начальниками управлінь культури призначають колишнього водія або колишню покоївку депутата. Така реальна політика розстановки кадрів. Професіоналів на цих посадах можна перелічити на пальцях. Ми декларуємо одне і при цьому нічого не робимо на практиці.
Раніше неможливо було потрапити в Міністерство культури без досвіду роботи у цій сфері. Починали в республіканському методичному кабінеті, стажувалися в інспекторів міністерства і лише потім займали крісла вище. Тепер беруть дівчинку з вулиці, яка раніше десь перекладала папірці, а тепер вона - куратор півтори тисяч шкіл естетичного виховання України.
Найпрофесійніша обласна "верхівка" культури - на Закарпатті. Де начальник управління - колишній директор музичного училища. І всі начальники районних управлінь - екс-директори або музичних шкіл, або бібліотек.
Здобуття професії педагога-музиканта залежить від того, в кого ти сам навчався, отримав виконавську та педагогічну школу чи ні. У цій сфері - консерватизм. Оскільки спеціаліст, якому не пощастило з учителями під час навчання, опісля до всього доходить самостійно - читає книжки, відвідує семінари.
Тепер немає диференційного післядипломного навчання педагогів різних спеціальностей: в інституті післядипломної освіти в одну групу збирають піаністів, духовиків, баяністів, скрипалів і читають їм загальні лекції. Майстер-класів, семінарів із окремих спеціальностей, відкритих уроків взагалі не проводять.
На Заході добробут педагога залежить від його професійного рівня. Не вмієш працювати - до тебе не підуть учні, і тебе звільнять. Там немає Кодексу законів про працю. Висувати такі вимоги в нас неможливо, оскільки заробітна плата педагога, який прийшов на роботу після вишу, на 30 грн вища за зарплату прибиральниці. У нас немає конкурентного середовища. Я був першим директором в Україні, який звільнив педагога відповідно до Кодексу законів про працю "за систематичне порушення правил внутрішнього розпорядку". Після чого пережив 144 комісії тільки в школі (не рахуючи викликів у різноманітні інстанції).
Світло в кінці тунелю одне: якщо дасте європейську заробітну платню, тоді й ставте європейські вимоги. Повірте, були б ми на контрактній системі - мене б давно вижили з моєї посади: я незручна для чиновників людина. Ось чому нам необхідно будувати таку систему освіти і виховання, при якій тільки професіонали оцінюватимуть діяльність кожного керівника.