Олександр, розглядаючи в Ефесі свій портрет, намальований Апеллесом, не виявив пошани до майстерності художника. Коли ж приведений кінь, наче живого, іржанням привітав зображеного на картині, Апеллес вигукнув: «Владико, кінь виявився кращим знавцем мистецтва, ніж ти!»
Еліан, ІІ століття до н.е.
Співчувати бідним художникам і ганити жадібних багатіїв споконвіків було ознакою доброго тону. В будь-якому арт-кафе можна почути, а якщо тютюновий дим не надто густий, то й побачити патлатих та бородатих людей, які, цмулячи пиво за позичені гроші, переконливо й завзято розповідають про те, як ці недоуки, що не годяться й у підметки митцю, ці істоти без гальм моралі, але з грубезними гаманцями, гатять награбовані у народу гроші у найбезглуздіші витребеньки, хоч найрозумніше було б роздати ці брудні долари творцям — бажано авансом. І тоді світ здригнувся б від величі створеного генієм…
Не так давно мені довелось цілий день уважно вдивлятися в обличчя людей, що фігурують у тиснутих золотом фоліантах як еліта України. Ні, це була не телевізійна трансляція з Верховної Ради — цілком випадково я заміняв свого товариша на сімейному святі одного банкіра в садибі-резервації в Кончі-Заспі. Стержнем торжеств була імітація ренесансу. Весь обслуговуючий персонал одягли в бутафорію, мабуть, узяту напрокат в якомусь із театрів. Ваш покірний слуга виконував роль придворного художника, ходив серед натовпу сильних нашого світу і малював на них шаржі. Я не заздрю цим людям і не зневажаю їх. Навпаки, вдивившись в сотні облич, я відчув співчуття до цих людей, бо в жодних очах я не побачив іскорок безтурботного щастя. Прогулянка на території, облаштованій хазяїном торжеств, викликала гірке відчуття того, що цих грошовитих людей оточують натовпи шахраїв, котрі збувають їм пап’є-маше, покрите фольгою, за ціною золотих зливків. Архітектори, мабуть, обізвали свій витвір останнім писком постмодерну, хоч у дійсності єдиним джерелом натхнення у них були, швидше за все, не надбання тисячоліть, а сторінки якогось західного журналу про життя вищого світу.
Олігархів треба рятувати. Я розумію, що діалектику вони вивчали не за Гегелем, у наперстки вигравали не під стінами Сікстинської капели, а в комітеті комсомолу, де зріли майбутні фінансові генії, на стінах висіли не веласкеси з ренуарами, а перехідні вимпели та прапори. Освіта! Курси історії культури та мистецтв відрафінують смаки! Але, мабуть, пізно. Ці енергійні люди вже поголовно закінчили триденні курси академіків. Єдиний, можливо, спосіб — це під личиною модних нині психоаналітиків заслати мистецтвознавців, які тихим голосом будуть на ніч розповідати та показувати картинки про Віньйолу та Корбюзьє, Челліні та Родена, Ватто та Мунка…
Коли на художній галереї з’являється табличка «Зачинено на ремонт», рефлекторно виривається фраза: «Все, гаплик. Знову буде казино!» Коли такі табличка з’явилась на галереї «Триптих», стало тривожно — раптом зникне ця затишна оаза мистецтва? Але дива ще трапляються. Оновлений «Триптих» (безсумнівний успіх архітектора Юрія Шалацького), осучаснивши інтер’єр і реорганізувавши свій простір, зберіг притаманну лише йому атмосферу. У цьому місці, майже ідеальному для вибудовування трикутника (не бермудського, а божественного: митець — мистецтвознавець — поціновувач мистецтва) перед Новим роком відкрилась виставка львівських майстрів скла Віталія Гінзбурга, Ігоря Мацієвського та Андрія Курила. Саме до скла найкраще підходить термін «витвір духу», хоча це можна віднести й до того, що цей пластичний матеріал художник видуває за допомогою власних легенів. Скло так схоже на життя — і крихке, і вічне. Цією виставкою мистецтвознавець Зоя Чегусова продовжує пропагувати учасників свого проекту «Декоративне мистецтво України кінця ХХ сторіччя. 200 імен».
Все ж як відрізнити справжнє мистецтво від дешевого кон’юнктурного кічу? Я пригадав розмову із Володимиром Луцаком, митцем, котрий до свого 75-річчя влаштував велику виставку скульптури, живопису, малюнку в Великому залі Спілки художників України. Основою експозиції були скульптурні портрети відомих людей України — Тараса Шевченка, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Олени Теліги, Олега Ольжича, Сергія Плачинди, Анатолія Солов’яненка та ін. Я запитав у автора, статурою зовсім не Муромця, як йому вдалось так вражаюче багато зробити в такому нелегкому жанрі як скульптура. «Треба просто довго жити», — відповів він. Ой, лукавить старий майстер — скільки людей намарно стратили свій довгий вік, не залишивши по собі сліду…
Може, такий авторитет як Альбрехт Дюрер додасть розуміння критеріїв оцінки істинного мистецтва. Півтисячоліття тому він говорив: «В тому, що зовсім легко, мало майстерності, майстерне ж вимагає багато наполегливості, зусиль і праці, щоб оволодіти ним». Гадаю, що німецький геній своєю творчістю цілком підтвердив цю аксіому.
Можливо, хтось недалекий, кому довелось бачити, як працював Юрій Химич, може сказати: цей художник міг зробити за півгодини те, над чим інший митець товкся б місяць. Але чи знаєте ви, скільки років та десятиліть щоденної праці стоять за швидкістю й лаконізмом емоційного глибокого живопису Химича. Якщо ви не змогли відвідати виставку цього митця у галереї «Коло», обов’язково спробуйте поспілкуватись з його мистецтвом на черговій експозиції, яка, сподіваюсь, ще не раз порадує своїм невмирущим справжнім мистецтвом.
Я кажу абсолютно щиро: є митці, перед творчістю яких я знімаю капелюха, чи в конкретному випадку чорну в’язану шапочку. Спільний проект живописця Олексія Анда та скульптора Олексія Владімірова, що експонується в палаці мистецтв «Український дім», викликає саме таке бажання. Мене навіть починає розпирати почуття гордості за наших митців. Хочеться спіймати на вулиці якогось кислого перехожого, затягти до зали й сказати — дивись, в країні твориться чортзна-що, а ці люди творять мистецтво, за яке не соромно перед самим Господом. Я переконаний, що будь-якого зрячого громадянина з нормальною координацією рухів за допомогою батога можна вивчити ремеслу художника на рівні другого курсу академії, але ті, що вивчають його, як писав згаданий вже Дюрер, «з любов’ю та радістю, а не з примусу», мають шанси піднятись надзвичайно високо.
Але не будемо занадто академізувати підхід до оцінки мистецтва, мовляв, не намалюєш на «5» гіпсову голову якогось Гомера, ти не митець. Варто уважно придивитись до робіт Алли Преображенської, що виставлені в галереї «Акварель». Хоч у автора проекту «Іспанська фієста» мистецтво не є головним заняттям у житті, та все ж живопис вона вибрала як вияв власного світосприйняття зовсім не випадково. Хто знає! І у Ван Гога не було диплома.
За допомогою мистецтва можна і потрібно руйнувати кордони між душами і державами. Тільки добрих слів заслуговує діяльність на нашій мистецькій території культурних форпостів інших держав. Найактивнішою, звичайно, є Росія, часом я навіть уявляю посла нашого північно-східного сусіда як матроса Братішку, перепоясаного стрічками із патронами великого і малого калібру. Символічні набої, набиті гримучим порохом мистецтва, не повинні нас хвилювати, особливо, якщо вони підуть на відстріл антимистецтва, що кишить у нас, мов воші в тифозному бараку.
Робить свою справу і Французький культурний центр. Жодна країна в світі не утримує такої кількості культурних осередків за кордоном, як Франція. Що ж, цій державі є чим поділитись та чого навчити нас. І не треба нам соромитись цього. Вибору немає — треба наздоганяти Європу.
Неможливо не помітити діяльність німецького культурного центру «Гете-інститут» та посольства Німеччини, який не обмежує сферу впливу лише столицею. Добра робота, якби не ці культурні акції, багато людей може і не дізнатись, що наш видатний земляк — художник і скульптор підписував свої роботи не лише Archipenko, а й Архипенко.
Мало не забув про головного геополітика — США. Ну звичайно, Сорос, але він сприймається як незалежний гравець. Голлівуд, кока-кола, швидка їжа. Мало! Я розумію, що Америка далеко, і хто знає, чи доберусь я колись до її музейних клондайків. Привезіть, будь ласка, нам справжнє мистецтво, тим паче, ми поки що відбитків пальців з її громадян не вимагаємо. Хай живе висока культура країн маленьких і великих! І можливо, саме в музеях та галереях зустрінуться люди, що можуть купити витвір митця, і ті, що — лише погріти душу й серце біля нього. І не буде між ними жодних перепон. Таку вже силу має мистецтво.