Гарольд Зеєман, куратор 49-ї Венеціанської бієнале, говорячи у вступній статті каталогу про всесвітність події, зронив не цілком коректну фразу: мовляв, «навіть бідна земля Україна» нині бере в ній участь. Чи не він навіщував біду? Дебют України на найпрестижнішому арт-форумі світу став абсолютно очевидним провалом — ні про яку інтеграцію в глобальний художній простір не може бути й мови... Міжнародне співтовариство на українське шоу реагувало по-різному — хтось кепкував, хтось обурено запитував: «А чи не соромно вам привозити сюди таке?» Той-таки Зеєман, навіч переконавшись, наскільки бідна наша «pour land», прохання українського телебачення прокоментувати якість національної презентації загалом проігнорував.
Український павільйон, прозваний злоязикою тусовкою «українським наметом» (менш уживаний варіант «циганський павільйон» — точніший; українці, чуючи навколо запах великих грошей, вкладених у сучасне мистецтво, відчувалися загубленими, як цигани в мегаполісі), навіть не було позначено на карті національних презентацій. Певне, тому, що бієнале не розуміє таких простих речей, як економія на орендній платі. Нагадаємо, протягом усього XX століття Джардіні ді Кастелло забудовувалися павільйонами для національних презентацій. Країни, що з’явилися на бієнале, коли всі місця в партері вже було розібрано, а саме — Тайвань, Естонія, Португалія, Сінгапур й ін., аби не осоромитися в очах інших, виходять зі становища, орендуючи розкішні венеціанські церкви, особняки тощо. Українці зі своїм ноу-хау — військовим брезентовим наметом, що служив і виставковим простором, і артефактом водночас, — з’явилися в невдалому місці, в невдалий час.
Брезентовий дух мілітаризму на Венеціанській бієнале нинішнього року, присвяченій поверненню в мистецтво гуманістичних цінностей і названій «Плато людства», явно дратував культурну публіку, не звичну до спілкування з мистецтвом у польових умовах. Чи варто було примушувати її до цього, якщо Міністерство культури України виділило на презентацію 800 тисяч бюджетних гривень, тобто близько 145 тисяч доларів, а оренда виставкового приміщення у Венеції коштує в середньому 50 тисяч доларів?
Важко повірити, що 145 тисяч витрачено на створення діорами «Україна», аналоги якої порошаться в провінційних краєзнавчих музеях. Увійшовши всередину брезентового шатра, двоє-троє відвідувачів (більше не вміщувалося) бачили імітацію ідилічного українського ландшафту, відтвореного зусиллями Арсена Савадова, Валентина Раєвського, Олега Тістола, Юрія Соломка, Сергія Панича, Ольги Меленти. Поля, соняшники, «садок вишневий коло хати» і Чорнобиль на обрії. Швидше за все, художники в неоковирності цієї конструкції приховали певну іронію соцарту. Але так глибоко й ретельно, що середньостатистичний глядач її не вловлював, сприймаючи муляж ландшафту в усій його трагічній бездарності. Усвідомивши прорахунок щодо реакції глядача, митці заходилися імпровізувати з інтерпретаціями свого шедевра на ходу. Приміром, Савадов пояснив пресі, що цей «краєвид» — символ гнітючої офіційної культури, прогресивну опозицію якій вони представляють. Неясно тільки, як ув’язати це твердження з переліком інстанцій, що підтримують проект, — Кабмін України, Міністерство культури України, Спілка художників України, Академія мистецтв України... Відтепер вони засоромляться своєї закостенілості.
Кумедно, що ця намет-інсталяція трохи скидається на «Ісламський проект» російської групи АЕС. Хтозна, мо’ збіг і не випадковий, адже Україна — «Велике перехрестям між Сходом і Заходом». Схід і Захід, війна і мир, землеробство й кочівництво, «дочорнобильська» і «постчорнобильська доба» — повнота геніального задуму співвітчизників, як, утім, і недолугість його втілення, майже не піддавалася розшифруванню «прямими» іноземними мізками.
І ще один момент невідповідності загальному контексту — колективне напружування українських м’язів на тлі монографічних експозицій більшості національних павільйонів видається курйозом. Епоха кураторських проектів, а політики корпоративних угод і поготів, давно минула. Залучаючи цілком адекватних бієнале художників — Савадова, Тістола, Соломка (і савадовський «Deepinsider», і «Гори» Тістола були б тут доречні), — куратор дозволяє собі використовувати їх не за призначенням — як підмайстрів і чорноробів. Аби сотворити те, що вони зліпили, мати реноме зовсім не обов’язково. А художників влаштовує ця роль, позаяк дає певні «переваги», — не було ні кращих, ні гірших, багато хто побрав участь, намалював «свою» хмару в наметі, з’їздив у Венецію, увічнився на сторінках каталогу і, переживши кілька днів ганьби, повернувся додому першопрохідником. Утім, після такої «першої чарки» їхніх колег, котрі чекають своєї черги, на наступні бієнале можуть і не запросити. Прецедент напевне посіє в її дирекції сумніви — чи варто зв’язуватися з «віртуозами» дешевих презентацій?
Запрошені безпосередньо Зеєманом українські учасники інтернаціональної експозиції — Віктор Марущенко й Олександр Ройтбурд — прозвучали переконливо. Це втішає. Зрештою, провал національної презентації лягає на совість її організаторів — куратора В.Раєвського й комісара А.Федорука, а художники, спроможні гідно представляти Україну, завжди знайдуться. Документальне фото з серії «Чорнобиль» Марущенка й відео Ройтбурда «Вторгнення броненосця «Потьомкін» у тавтологічний галюциноз Ейзенштейна»— ідеально відповідають Зеємановій концепції «нового гуманізму». Інша річ, чи потрібна була ця спроба консервативного куратора вийти з глухого кута постмодернізму (він декларує свою експозицію як «пост-постмодерністську»), спроба привнести в сучасне мистецтво, звичне вважати себе постідеологічним, нову ідеологію, хай навіть найгуманнішу? В італійському павільйоні й арсеналі відвідувачі тонули у вирі політичних, соціальних, екологічних, екзистенціальних проблем людства, зібраних з усього світу охочим до них Зеєманом. Та чи є проблеми людства проблемами мистецтва? Тема обговорюється давно й досі залишається відкритою. Втім, це глобальна стратегія упорядників мегаекспозицій — «більше етики, менше естетики», більше документалістики, локальної екзотики, політичної ангажованості. З другого боку, мистецтво, апробоване на бієнале, — передусім новий товар, що з’являється на міжнародному мистецькому ринку. Тож я просто назву вподобані праці — незалежно від того, скільки гуманізму в них у відсотковому обчисленні виявив Зеєман.
Спеціальними нагородами для молодих митців відзначено «Відеопортрет епохи самотності й маргінальності в сучасному місті» Анрі Сала з Албанії (жебрак куняє на лаві, опустивши голову на груди, повз нього в поспіху рухаються люди) і потішне «анархічне зображення корпоративного офісного середовища» Джона Пілсона (США) «Містер Підбирай» — незграбний тюхтій на кількох екранах сіє хаос (прибирає) у власному офісі, час від часу гублячи то одне, то друге. Серед двох видів відео — ігрового й трагедійного — переважає останнє. Поки переглянеш усі ці картини страждання й насильства у виконанні Гаррі Гілла, Білла Віоли та їхніх послідовників — сльозами вмиєшся. На цьому похмурому тлі ігрове інсценування суїциду Ен-Ліз Семпер (Естонія) — вишукана панянка не від світу цього щось розумне читає і, відклавши книжку, вішається — просто ковток свіжого повітря.
Занадто багато африканської, азійської, латиноамериканської екзотики й палкого співчуття до «людини-речі». Ервант Гянікян і Анджела Ріккі Луччі (Італія), використовуючи архівні кадри, на рожевому, жовтому й білому екранах викривають укорінене в західній свідомості споживацьке ставлення до чорної раси. Європеєць самовдоволено розплачується з дівчатками-підлітками за надані секс-послуги; негр, як послужливий собака, підносить англійцю впольованого пелікана...
Луїс Гонсалес Палма (Гватемала) фіксує приголомшливу вроду облич і царствену гідність своїх співвітчизників, а Крістіна Гарсіа Родеро (Іспанія) —аборигенів Ямайки, що з насолодою борсаються в рідкому багні. Ці роботи просто чудові у своїй об’єктивності, відсутності дидактичної проповіді любові до ближнього, нав’язливого співчуття, прочитуваного як завуальований прояв расизму.
Фін Туомо Маннінен оголює природу колективного несвідомого. Його праці — не групові зйомки, але зйомки маси. Маннінен дресирує саме це «стоголове та сторуке чудовисько», зовні, здавалося б, невинне, але зосереджене, зібране, готове до нападу — скаути, клуби любителів східних єдиноборств, підводного плавання, асоціація професорських дружин...
Поруч із документалістом Віктором Марущенком білою вороною, тобто мрійливим романтиком, видається Арнольд Одерметт (Швейцарія): більше, ніж катастрофи людства, його хвилює драматична загибель машин, що зіштовхуються, розбиваються, тонуть. Двоїсте враження справляють роботи Люсінди Девлін (США). Вони приваблюють віртуозністю зображення й викликають відразу змістом. Девлін фотографувала атрибути гуманізму в тюрмах батьківщини — електричні стільці й ліжка для смертельних ін’єкцій, що в тиші вилизаних, стерильних камер терпляче чекають своїх жертв.
Венеціанський арсенал — важкопрохідна територія, царство блекбоксів, відео, переглянути яке від початку до кінця неможливо. Приміром, «нудне» відео Семюеля Беккета, зняте в режимі реального часу (чоловік і жінка сплять поруч у ліжку, хтось із них прокидається, підводиться, знову лягає і т.д.) триває дві години. А в італійському павільйоні, що виявилося цілковитою несподіванкою, відновлений у своїх правах живопис як класиків повоєнного часу, так і останнього покоління. В одному залі веселково сяє абстрактний експресіонізм володаря «Золотого лева» і звання «Маестро сучасного мистецтва» Сай Твомблі (США), в іншому — «пломеніють» стіни від яскраво-червоних ромбів полотен Герхарда Ріхтера (Німеччина). Хуліганський живопис молодого костариканця Федеріко Герреро в манері «постграфітизму» нагороджено за «проекцію фантазії на особливості конкретного місця». Проекція стилістики американського поп-арту 50-х на сьогоднішнє переживання абсурду світових подій художника з Лейпцига Нео Рауха, як на мене, заслуговувала більшої прихильності журі, та ба...
Задля повноти картини треба згадати кілька ефектних інсталяцій. «Ловець часу» бразилець Ернесто Нето наповнював спеціями — чорним перцем, карі, гвоздикою — підвішені до стелі прозорі панчохи. Видовище приємне, але інсталяція призначалася для нюху, а не для очей. Змішування цих запахів породжувало вбивчий аромат... утім, слово «аромат» не підходить. Поль Пфейффер із Нью-Йорка кепкував із самого себе навдивовижу інтелектуально — в «Автопортреті у вигляді душі». Нещадно освітлена софітами порожнеча душової кабіни знімалася камерою та транслювалася на монітор. Неможливо не помітити — оскільки поруч почуваєшся ліліпутом — велетенської, до склепіння, скульптури хлопчика зі злим поглядом, що сидить навпочіпки й дивиться скоса. Його виконано з майже маніакальним натуралізмом. Свіжа лондонська сенсація Рон Муєк сумлінно копіює навіть найменші дефекти шкіри.
Журналісти, котрі потрапили на бієнале в презентаційні дні з 6 по 8 червня, були приголомшені обсягом візуальної інформації. Інтернаціональна експозиція в арсеналі видавалася жахаюче нескінченною, доповзти до кінця й побачити там довгождане світло одним марш-кидком змогли тільки фанатики. Пошуки національних павільйонів, розкиданих по всьому місту, виявилися завданням ще фантастичнішим. Пересуваючись водою та суходолом сліпучо прекрасної Венеції, простіше було знайти кав’ярню на набережній, крамницю скляних дрібниць або стару церкву, де хотілося залишитися назавжди, ніж потрібний павільйон. Окрім того, бієнале ж не тільки карколомно велика виставка сучасного мистецтва, а й грандіозна тусовка, яка часом затьмарює собою саме мистецтво й ускладнює його сприйняття. Аби ввійти в німецький павільйон, що одержав «Золотого лева» за споруджений Грегором Шнайдером Будинок смерті, — «перверсивний лабіринт кімнат, що втілює водночас стан прихованого душевного дискомфорту й можливість позбутися його», — потрібно було дві години вистояти в черзі. Я в нього так і не потрапила, можливо, воно й на краще...
Потішили бельгійський павільйон, у якому Люк Туманс перетворює свої «колоніальні» враження на примарно-симулятивний, сомнамбулічний живопис (проект називається «Mwana kitoko», що якоюсь екзотичною говіркою означає «чудесна біла людина»), відео Марка Воллінгера «Янгол», «Прибуття в Королівство» — у британському павільйоні. У японському — світлова інсталяція Масато Накамура, який спорудив зачароване коло з велетенських літер «М», логотипів «Макдональдс». Ось він, розхожий символ марності спроб «розширити» світ: хоч би куди ти приїхав, скрізь потрапляєш в одне й те саме місце.
На всіх арт-сценах такого масштабу країни Азії і так званого третього світу на голову вищі від традиційних лідерів, і бієнале не виняток із цього правила. У павільйонах Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру розумієш, що азійська хвиля, яка накочується на мистецтво, — це не вирощена в пробірці «модна тенденція» двох-трьох сезонів — їхній потенціал навіює впевненість у світлому майбутньому азійського мистецтва. Розміщення в районі Сан-Марко, за межами Джардіні, «гетто для мистецтва», автоматично додає їм очків — зливаючись зі святковим венеціанським середовищем, сучасне мистецтво зцілюється від своєї хронічної депресії. Стає вишукано поетичним. Ох, які ж солодкі проекти, присвячені Венеції, вписані в її розкішне обрамлення, — «Міське печиво» Лунг Чі-Во (Leung Chi-Wo)! Процес його виготовлення та споживання — багатоступінчаста інтеракція. Спочатку Лунг Чі-Во фотографує венеціанські подвір’я-колодязі. Потім, точно зберігаючи конфігурацію частинки неба в амбразурі стін, випікає печиво й поміщає його в автомат. В обмін на жетончик до нього глядач повинен пожертвувати однією з особистих речей, акуратно, у целофановому пакеті, повісивши її на стіну. Коли справу зроблено, можна відразу посидіти за столиками імпровізованої кав’ярні, попити зеленого чаю, помилуватися краєвидами Венеції та подивитися, з яким барахлом заради цих благ не пошкодували розлучитися ваші попередники. У ренесансний інтер’єр Скуоли Сан-Аполлінаре — сходи, панелі темного дерева, пурпурова оббивка стін — Сюзанн Віктор (Сінгапур) повісила п’ять масивних, підступно розгойдуваних люстр-мобілей, під якими мальовничо валялися купи битого «венеціанського» скла. Іноді вони боляче дряпали неуважних відвідувачів. Саме тут, а не в українському наметі відбувався діалог Сходу й Заходу... Незрозуміло, чому журі не полюбило винахідливості представника Тайваню Шу-мін Ліна (Shu-min Lin), його «Скляна стеля» — одна з центральних робіт на бієнале. Крізь умовну прозору площину на голографічній підлозі темного залу на нас дивляться обличчя людей усіх рас і віків. Метафора «плато людства» цілком піддається візуалізації.