Лесь Подерв’янський |
Подерв’янський розійшовся не на жарт. Нині тільки й розмов про його загадковий кінопроект, де модельна кінозірка Міла Йовович має зіграти українську безталанну у стилі кунг-фу. Щойно завершився розподіл ролей у театральний проект (під опікою Леся), де зірки вітчизняного ТБ виступатимуть як драматичні актори в «мотивах» п’єс І. Карпенка-Карого, самого Подерв’янського. Про його останню психодраму, навіяну казкою про Котика й Півника, які, на думку Подерв’янського, виявилися секс-меншовиками годі й говорити… Але й це не все. У розмові з «ДТ» про свої «творчі плани» і «дитинства рани» Подерв’янський зізнався, що хотів би поставити одну з п’єс О.Корнійчука в стилі жорсткого порно... Саме тут, очевидно, і варто зробити уточнення: зрозуміло, що безпосередня розмова з відомим художником і драматургом — це пісня, з якої слова не викинеш, оскільки кожне десяте слово «х…». І, можливо, дещо засмучу шанувальників його лексичних вібрацій, але все ж візьму на себе роль нещадного цензора на кшталт Бенкендорфа — і деякі «подерв’янські» синтаксичні конструкції трішки пом’якшу. Все інше — без цензури.
«Хто ж буде робити справжній театр, коли звідси всі линяють?»
— Як ви сприймаєте свій статус «скандального драматурга» — у кожному разі газети саме так вас і називають?
— Дурниці! Скандальність може бути тільки в недолугому суспільстві — і тільки серед недолугих людей. А в суспільстві, де на кожному паркані пишуть «х…», про яку скандальність можна говорити? Слово це нібито табуйоване. Але хто пояснить, що в ньому поганого? І тому облишив би тему «своєї скандальності» відразу.
— Якщо «скандальний» перекреслюємо, тоді залишається просто «драматург». Так-от, які останні театральні враження у вас, уже як у відомого вітчизняного драматурга? Звичайно ж, мова не про ваші п’єси, оскільки зі зрозумілих причин на центральних сценах вони не ставляться.
— Ну, так відразу важко сказати. Можливо, це був спектакль Робіка Стуруа, який кілька років тому гастролював у Києві? А можливо, це одна з вистав Андрія Жолдака? Коли точно, «Гамлет. Сни».
— Як ви сприйняли ці сни, навіяні Шекспіром?
— Прекрасно! Хоча Жолдак і страшенно обурювався, що я не подивився всі його вистави. Я сказав: «Снимай наезд! Мені, звичайно, сподобалось. Але що ти хотів: аби я один день з’їв суші, а потім кожен день сидів на цьому меню? Я ж не в Японії!»
— Ваші «діагнози» з Жолдаком (зрозуміло, творчі), в чомусь збігаються?
— Де в чому це «одна історія хвороби». У кожному разі це театр, який я сприймаю. І в принципі не розумію: що такого у виставах Жолдака знаходять скандального? І чому якісь дурні забороняють їх у провінції і в столиці. Можливо, це й не прийнятно для Києва… Але й це не дивно, оскільки Київ був і залишається рогульським провінційним містечком.
— І тому, очевидно, ви вже два роки поспіль ігноруєте наші театри і нічого в них не бажаєте дивитись?
— А що дивитись? Якби було щось варте, мене б відразу про це повідомили — і я, звісно, завітав би на перегляд. А мертвечина мене мало цікавить. Хоча, звичайно, я не такий радикальний, як той же Жолдак, котрий кричить про те, що варто все на світі зламати-зруйнувати, а всіх директорів театрів погнати з роботи. Чому ж… Хай працюють. Коли є рогулі, які це дивляться і сприймають — то хай воно собі і буде. Хай вони собі насолоджуються, поки не повиздихають. Навіщо ж це забороняти, коли вони того хочуть?
— Але, можливо, ви знаєте про те, що сьогодні у Києві справжній театральний бум: зали переповнені, в Російську драму, наприклад, іноді нереально придбати квитки…
— Це цікаво. Варто, мабуть, провести соціологічне дослідження на запропоновану тему. Особисто я не розумію чому це відбувається.
— Можливо, тому що з’явилися нові люди з новими «естетичними» потребами. Як розповіла мені недавно одна театральна касирка: «Одні з цих глядачів спустилися з гір, а другі з териконів — і одразу на культуру. Потім, правда, запитують: «Бешеные деньги» — это о новых русских?»
— Дивно, що вони ще не запитують, чи можна випорожнюватись у біде? А театр як був лайном у Києві, так ним і залишається. Скажу чому. Тому що справжній театр робить режисер. А де вони, ті справжні режисери? Біля, тобто Валерій Більченко — в Берліні. Що він там творить — мені невідомо. Кажуть, що лекції читає. Критенко — в Штутгарті. Це мої друзі, до речі. Дуже талановиті люди. Олег Ліпцин — у Москві. Нібито теж читає чи викладає. А ви тут щось пишете, а ви хочете, щоб тут був театр? Та хто ж буде робити справжній театр, коли звідси линяють? Жолдак і той сховався в якійсь німецькій «запинді». Лишились нездари, які театру не роблять. Звичайно ж, є й інші — їх менше. І дехто намагається розбурхати це болото. Але конкретних імен чи прізвищ умисне не буду й не хочу називати.
— Якщо, на вашу думку, вже така есхатологія у театральній галузі, то, може, ви і станете тим променем світла, який осяє темне царство? До речі, що за виставу збираєтеся ставити спільно з Сергієм Проскурнею?
— По-перше, ми не ставимо собі за мету зробити якусь театральну революцію чи контрреволюцію. А, по-друге, цей проект об’єднує дві п’єси Карпенка-Карого — «Суєта» і «Житейське море”…
— А ви тут до чого? Ви який стосунок маєте до Карпенка-Карого?
— Суть проекту в тому, що в перший вечір йтимуть дві п’єси Карпенка-Карого. А в другий вечір — певний мікс із моїх п’єс. І можна відразу придбати квиток на дві вистави одночасно. До того ж у цьому проекті я ще й сценограф. Річ у тім, що в нашій історії драматичні актори взагалі не задіяні. Там будуть грати лише телеведучі — зі своїми знаковими «фейсами».
— Дивно, як вони збираються вивчити драматургічні тексти, звикли ж очима слідкувати лише за бігаючим рядком на моніторі?
— Хай про це Проскурня думає. А задіяні у виставах Вересень, Макаров, Борсюк, Скрипін, інші…
— Уявляю цей шедевр: навіть руки сверблять…
— А чому? Я, наприклад, не думаю, що вони зіграють гірше, ніж деякі актори театру Франка чи Російської драми.
— Телеведучі вже дали згоду?
— Все узгоджено.
— Колись відома актриса Валентина Тализіна з приводу подібних антреприз зауважила, що все це принцип «зоопарку»: люди приходять подивитись лише за реакціями тих, хто плигає на сцені ніби в клітці.
— Тут усе залежатиме від результату. Вийде лайно — отже, лайно. Але хочеться сподіватися… Я відповідаю за свою роботу.
«Мій батько абсолютно не розумів комерційної вартості своїх робіт»
— Здається, вже всі українські ЗМІ розповіли про ваших Котика-Півника в блакитних відтінках. Що далі? Як зауважив колись один режисер: чим далі дивувати збираєтесь?
— Зараз у мене в майстерні вісім здоровенних полотен. Тобто мене цієї миті цікавить саме живопис.
— Але ваша остання персональна виставка у Києві була казна-коли — здається, ще 1999 року. Чому так давно?
— Був певний період, коли я дуже багато виставлявся за кордоном. Переважно в Америці. Їздив туди-сюди. За цей час розпорошилося багато моїх робіт. Деякі придбали колекціонери, зокрема відомий режисер Вуді Аллен. А деякі навіть зникли. Був момент, коли мені здалося, що я схопив за океаном журавля за хвіст — саме в Нью-Йорку. І все йшло ніби по маслу. Але імпресаріо виявився розгільдяєм і проморгав усе, що тільки можна було. Я брав участь у виставці «Арт-експо 2000» і випадково познайомився з людьми, які могли б багато в чому мені допомогти. Та, на жаль, усе накрилось мідним тазом. Аби в арт-середовищі щось крутилось — треба жити в тому середовищі. Чи самому все робити: від початку і до кінця. Але ж і для цього потрібні певні якості. Або треба пити, або злягатись з ким потрібно. Або потрібно з ранку до ночі займатися виключно діловими справами. Можна навіть уникнути гей-лобі, дуже впливового у цій сфері. І навіть ніякої небезпеки в цьому немає. В Нью-Йорку я познайомився з одним арт-менеджером, дуже серйозною людиною, назвемо його містер Чарльз. І мене відразу попередили: ти йому скажи, що «не по этим делам» і відразу уникнеш проблем. І я йому так і сказав. Усе виявилось нормально. Людина зрозуміла. І не чіплялась… Хоча не таємниця: на Заході переважає думка, що коли ти не гей, то тобі взагалі нема чого робити в художньому середовищі. І багато людей вимушено підставляються. У моєму випадку нічого подібного не було і бути не могло.
— Нині в галереї Олени Ягодовської на Андріївському узвозі проходить виставка графіки вашого батька — художника Сергія Подерв’янського. Звичайно ж, там представлені не всі його роботи…
— Ну, зрозуміло! Вся його майстерня заставлена картинами — олія, гуаш, акварелі. До бісової матері всього! Дещо з його робіт продано, але це невелика частина. Основне зберігається у нас. Батько помер рік тому, йому було дев’яносто років. Він абсолютно не розумів якоїсь комерційної вартості своїх робіт. І він узагалі не вмів нічого продавати. Та й потреби такої в його часи не було.
— Що він вам дав безпосередньо — як художник художнику?
— Батько взагалі був жорсткою людиною. І моїм вихованням він не переймався взагалі. Мене виховувала вулиця і друзі. Я жив спочатку на вулиці Леніна, 27, потім — провулок Мар’яненка, пізніше — Лютеранська. Але насправді батько був першим моїм учителем. І я завдячую йому в суто професійних речах. Хоча він і не хотів, щоб я став художником, був спочатку критично до мене налаштований. Коли я вперся, і сказав, що буду вступати саме до Художнього інституту, не маючи за плечима ніякого багажу, це йому видалось цілковитою несподіванкою. Згодом його вразив результат екзаменів: я отримав за живопис п’ятірку і двійку за малюнок. І тоді він почав приділяти мені більше уваги. Його уроки зі мною лишилися. Взагалі він сприймав життя як суто естетичну категорію. Без олівця і без фарби не уявляв себе. Тобто деякі люди сприймають життя окремо, а мистецтво — окремо. Він — ні. Багато років біля нашого будинку тривало якесь будівництво — і суцільний гуркіт заважав жити. Мати казала: «Коли все це закінчиться?» А батько дивився на будівельні маневри захоплено: «Які в них каски! Яка своєрідна естетика первинного буття!» Уявіть, що навіть у цьому він знаходив художнє задоволення.
— Ви ніколи не досліджували гілки свого генеалогічного дерева?
— Ні. Мене це мало цікавило. Знаю, що мій дід був полковником царської армії. А прадід був учителем гімназії. По чоловічій лінії — це обрусачені поляки: і дід, і прадід. Усі вони з дворян. Але дід помер, коли батькові було лише чотирнадцять років. А батькова мама походила також із дворянського роду і в 20-х її посадили в тюрму у зв’язку з одним єпископом, якому вона тягала передачі, жаліючи його. Отже, історія сім’ї досить сумна і складна. Я ж не вивчаю все це тому, що переконаний: коли люди намагаються підкреслити своє походження, значить, вони намагаються приховати якісь свої власні вади. Хоча, здається, і нема чого приховувати. Батько мій з юних літ годував сім’ю, служив в армії — озеро Хасан, Халхін-гол, потім — план Барбаросса, оточення у Києві, з якого він якимось дивом виривається. Взагалі, це окремі історії.
«Краще писати сценарій для Міли Йовович, ніж сатиру на наших політдіячів»
— Одна з ваших знайомих недавно мені повідомила про те, що ви вже не один рік працюєте над великим романом. Це правда?
— Так. П’ять років пишу. А потім усе написане викидається в клозет.
— Років п’ять… Ще п’ять — і рекорд Булгакова з його «Майстром…»
— Про книгу зараз ще не хотілось би говорити детально. Можу сказати лише назву роману — «Таємничий амбал»
— Це що автобіографічна проза?
— У жодному разі. Це і не рефлексії на задану тему. Це мій погляд — на час і на нас.
— Олег Скрипка нещодавно розповідав в «ДТ», що ви відмовилися з ним працювати над театральним проектом за мотивами «Майстра і Маргарити» Булгакова. Чому?
— Він справді запропонував поставити Булгакова українською, але а я йому сказав: «Олегу, Булгакова нудило від української мови. І не треба цим займатися»! У Михайла Афанасійовича була щира нелюбов до хохлів. Але людині талановитій, звичайно, можна пробачити багато що. Не пробачаємо лише бездарностям. Хоча їх і забагато.
— Стосовно кінофільму «Балована Галя», про який зараз всюди розповідаєте: це чистий піар чи справді є сценарій, який збираєтесь запропонувати Мілі Йовович?
— Є не тільки сценарій. Є спонсор. А головною рушійною силою цього проекту для мене є не якийсь там фестивальний успіх, а суто задоволення — своє власне задоволення і втіха моїх найближчих друзів. Тому я й хотів би, щоб цю картину знімав Біля. Тобто театральний режисер Валерій Більченко.
— Але ж у нього немає ніякого кінодосвіду. Для Міли, можливо, варто було б запросити Тарантіно. Але чи знайдете стільки грошей — відразу для двох зірок?
— У кожному разі я хотів би, щоб Міла знялась у «Галі». Хоча б зважаючи на те, що з Україною вона пов’язана безпосередньо. І, сподіваюсь, сюжет їй сподобається. Це досить химерна історія: сільська дівчинка Галя навчається в середній школі, а її фізрук — етнічний китаєць, геній кунг-фу… Він навчає її мистецтва східних єдиноборств, потім, підрісши, вона кидає виклик мафії.
— Майже «Вбити Білла». Тарантіно, мабуть, десь там не раз ікнулося. Невже ви щиро вірите в те, що Йовович, актриса-модель, яка задарма не плюне ні в чий бік, так відразу і погодиться на ваш сценарій і на наш проект?
— Але ж вона теж жива людина. І щось її може зацікавити. У кожному разі вона мені подобається. І вже ж краще писати сценарій для Йовович, ніж якусь «політичну сатиру» — на наших державних діячів.
— Невже вас ніяк не надихають на сюжетні повороти подвиги нинішнього політикуму?
— Тут узагалі нема про що говорити! В Росії — перекіс в один бік, бо там політики не існує взагалі, там є лише один політик. А в Україні — інше: у нас тільки й розмов про політику, і все це вбивається в підсвідомість людей і все це займає більше місця в нашому житті, ніж потрібно. Ну от чому я маю 24 години на добу дивитися на цих політичних рогулів, які ні на що нездатні й які відверто ідіотичні? Вони що, зробили хоча б один сміливий вчинок? Ні! Тоді чому я маю слухати їх теревені з ранку до вечора по ТБ? Прикро, що наші люди в це так утягнуті. Якби десь тут поруч був Наполеон, або Де Голль, то, можливо б, і варто було подумати над сюжетом про таких діячів. Але, спостерігаючи за тим, що відбувається сьогодні, взагалі я не маю ніякого бажання навіть думати про них. Це лише зайвий піар для них.
— В такому разі, які інші бродячі сюжети — крім «Короля Ліра», «Гамлета» чи «Котика-Півника» чекають на своє переосмислення у вашому специфічному виконанні?
— Але ж я користуюсь не лише чужими історіями. Хоча, в принципі, і не для порівняння, але ще Шекспір сам нічого не вигадував, а використовував лише сюжети попередників…
«Хотілось би поставити Корнійчука
як жорстке порно»
— Чи є, на вашу думку, нині в Україні драматурги, на яких би ви порадили звернути увагу художнім керівникам вітчизняних театрів?
— Коли я був ще маленьким хлопчиком, то був дуже допитливим. У нас у домі була велика антична бібліотека. І я прочитав усього Арістофана, Софокла, Євріпіда. Пізніше Шекспіра, Мольєра. Що може бути краще за них? Тому я б і порадив нашим худрукам частіше заходити до бібліотек.
— Ви, можливо, знаєте, що на сцені Московського художнього театру імені Чехова уже не один рік йде вистава «Изображая жертву» за п’єсою братів Преснякових, і один з героїв хвилин двадцять видає монолог з матом-перематом. Вам, мабуть, це припало б до вподоби. Як вважаєте, на якійсь із наших національних сцен подібне можливе — уже на основі ваших текстів?
— Кацапи — народ більш розбещений, ніж ми. Багато в чому вони виявилися попереду українців. А ми ж лише можемо говорити про те, які вони противні і недобрі. Мені б, наприклад, хотілося разом з Більченком поставити якусь п’єсу Корнійчука. Як текст — це не гірше за телефонну книгу, яку також можна поставити. Але з тексту Корнійчука мені б хотілося зробити жорстке порно…
— Удову його пожалійте. Бідна жінка в Санкт-Петербурзі не переживе такого «експерименту».
— Але ж на тлі тексту Корнійчука це було б круто.
— Яку п’єсу збираєтеся піддати порно-адаптації? «Загибель ескадри»?
— Ну, ні. Там — матроси, виникла б тема гомосексуалізму. Краще «Платон Кречет».
— Це вже швидше «дело врачей», ніж порно. Може, вже краще «В степах України»?
— Коли рагулі ставлять про рагулів — це не завжди добре. Завжди іскрить з неспівставних речей. От коли б «В степах…» поставив шекспірівський «Глобус» у костюмах єлизаветинської епохи або театр «Кабукі» переробив це на свій лад, тоді б це було кльово!
— От ви, прихильник занадто відвертої лексики, як вважаєте, близький той час, коли, скажімо, в парламенті депутати посилатимуть один одного не тільки на три букви — і це нікого не здивує.
— Те, що сказав в парламенті Микола Азаров: «Да пошли вы…» — це ж не диво. Я не думаю, що в Верховній Раді інститутки засідають, і що на виразах їх облич відбиток якогось особливого інтелекту. Чи ви хочете сказати, що вони вголос не посилають один одного на «х…» тільки тому, що їх без кінця показують по телевізору?
— Ну тоді давайте взагалі перекреслимо мораль, етику і давайте примусимо дітей з ранку до ночі слухати нецензурну лексику — тільки тому, що в кулуарах так спілкуються депутати!
— А діти такі ж люди, як і ми, дорослі. Коли можна нам, то чому не можна їм? А інакше — це вже подвійні стандарти!
— А якщо вже ваш син скаже привселюдно: «Тату, а чи не пішов би ти…» І ви будете радіти з того?
— Якщо у когось батько виродок і дитина його зневажає, то, значить, має право і посилати. Якщо ж поважає — то вона ніколи так не скаже. А те, що слово «х…» діти приносять із дитячих садків і те, що його пишуть на парканах — хіба це новина якась? Треба просто пояснити дитині, що таке слово не є добре і не є погане. Але цим словом треба вміти користуватись. Тобто треба не витирати соплі об штани і не треба говорити дамі «х…» в оперному театрі, а треба бути адекватним певним обставинам. От і все! До речі, саме українською мовою ця лексика сприймається набагато живіше, ніж, наприклад, російською. Я перечитував українською «Швейка» Гашека і зрозумів, що так соковито передати мовний колорит можна лише українською.
— Те, про що ви говорите, на мій погляд, певною мірою фантасмагорично. Але хто знає, може, справді настане той день і час і та реальність, коли ваше улюблене слово «х» вживатимуть як «добридень»?
— А ніхто ж не знає, яким через певний час буде наше суспільство. Можливо, колись українці розбестяться до нестями — і це спричинить виплеск надзвичайної творчої енергії. Але на це потрібен час. І певна робота.
— Тобто «до роботи»? Ну от розбестяться українці до нестями, як ви кажете, і що ж потім, жити стане краще — тарифи стануть гуманнішими чи проїзд в метро безкоштовним?
— Я взагалі впевнений, що цнотливість заважає українській нації. Це не йде їй на користь. Ні в чому! Хоча комусь і здається, що це добре, але я так не думаю. З простої причини... Всі цивілізовані країни ці перестороги вже давно проїхали. І я не раз наводив приклад з американського кінематографу, коли з екрана у них: «Fuck you!» — і це значить те, що значить. А у нас — український переклад: «Я тебе зневажаю!» І це нібито один наркоман говорить другому наркоману. І там, за океаном, чомусь ніякого скандалу з цього приводу не виникає. Бо все це лише проблеми країн третього світу.
— В такому разі, що взагалі для вас означає поняття «мораль»?
— Це досить відносне поняття, яке в різні часи суспільство прилаштовувало до своїх ситуативних потреб.
— А аморальність?
— Аморальність — це те, що виходить за рамки цієї самої моралі. Для мене це досить відносні категорії. Я, наприклад, не розумію, що таке «християнська мораль». Оскільки, наприклад, православна церква проти секс-меншин, а деякі інші — все давно узгодили і сказали «ОК, геї — наші друзі». Католики ж досі вагаються, куди ж їм податися. Причому немало з тих, хто в екзальтації говорить про моральні цінності, як відомо, займаються часто гріховними справами. Хіба це таємниця? Ясно лише те, що всі намагаються під свої потреби приватизувати Бога.
Тому сам чорт не розбереться з усією цією «моральністю».
Лесь Подерв’янський — відомий український художник і драматург. Народився 1952 року в Києві. Його художні, відверто провокаційні твори «Гамлєт, або Фєномен датського кацапізму», «Павлік Морозов», «Король Літр», «Гєрой нашего врємєні», нещодавній «Блєск і ніщєта підарасів» мають неабиякий попит серед читацької аудиторії, хоча це, звичайно ж, «неофіційна література». Виставки його живопису не раз проходили в найпрестижніших західних арт-галереях. З цього приводу мистецтвознавець Олена Ягодовська написала: «Весь його живопис — надзвичайно рухливий та гнучкий організм, що являє собою не закриту на будь-якій пластичній проблемі систему, а відкриту, що вбирає в себе впливи різних пластів культури… Художник постійно насолоджується усім — своїм живописом, написанням п’єс, оформленням вистав у театрі, перетворюючи життя на чудову гру, дозволивши собі розкіш розуміння мистецтва як гри не на час, а на все життя, реалізуючи з небаченою щедрістю людського спілкування свій біологічно закладений талант художника».
Роман Скрипін і Юрій Макаров дебютують на театральній сцені.
«Сценічна дилогія» Леся Подерв’янського і Сергія Проскурні, яку вони обіцяють показати в колишньому Жовтневому палаці, має об’єднати на одній сцені майже всіх відомих українських телеведучих.
Ще 23 грудня відбувся так званий «розподіл» у дві п’єси Івана Карпенка-Карого — «Суєта» (21 персонаж) і «Житейське море» (22 персонажі). Саме ці твори корифея української драматургії мали досить щасливу сценічну долю. Класичними зразками постановок «Житейського моря» вважаються вистави в Театрі імені Івана Франка — 1948 року (режисер Гнат Юра) і 1971 року (режисер — Борис Мешкіс). «Суєта» також у різні роки з успіхом ішла на сцені франківців, головні ролі виконували Гнат Юра, Варвара Чайка, Євген Пономаренко.
У версії Проскурні—Подерв’янського попередній розподіл виглядає так: Анатолій Борсюк — Макар Барильченко, багатий козак, хлібороб; Володимир Ар’єв — Карпо, син, хлібороб; Анатолій Єрема — Михайло, учитель гімназії; Олег Панюта — Петро, кандидат права; Роман Скрипін — Іван, писар у запасі; Іванна Коберник — Василина, донька; Габріелла Массанґа — Аделаїда; Ірина Ваннікова — Матюша, син 12 літ; Констянтин Стогній — Сергій Гупаленко, хлібороб; Андрій Доманський — Тарас Гупаленко, унтер-офіцер; Сергій Полховський — Акіла Акілович, помічник класного наставника. Це в «Суєті».
Тепер — «Житейське море»: Наталя Мосейчук — Маруся; Микола Вересень — Хвиля, капітан; Катя Осадча — Ваніна, актриса; Юрій Макаров — Крамарюк; Лідія Таран — Надя, молоденька актриса; Власта Шовковська — Райська, актриса.
Як повідомив «ДТ» Роман Скрипін, на даному етапі триває процес обговорення проекту із Сергієм Проскурнею і Лесем Подерв’янським. Буквально вчора відбулася зустріч у «Бабуїні», під час якої розглядалися деякі деталі роботи. Скрипін говорить, що ставиться до цього проекту серйозно, хоча, звісно, це дещо несподіваний дебют.