На Берлінському міжнародному кінофестивалі відбулися покази двох фільмів, до яких особливо небайдужі українські цінителі десятої музи. "День перемоги" режисера Сергія Лозниці та "Коли падають дерева" режисерки Марисі Никитюк.
Документальний фільм українського режисера Сергія Лозниці "День перемоги" увійшов у паралельну програму Берлінале-68 - "Форум", серед 44 картин.
"День перемоги" створений у Німеччині міжнародною командою кінематографістів. Оператор із Німеччини Джессі Мазух (працював із Лозницею на попередньому проекті "Аустерліц"). Ще один оператор - Дієго Гарсія - приїхав із Мексики. Монтажер фільму - Даніеліус Коканаускіс - незмінно працює з Лозницею вже 10 років. Сергій Лозниця на прем'єру не прибув, на цей час він в Україні. Як повідомила Валерія Лозниця, донька режисера і його асистент, у лютому Лозниця почав працювати над новим проектом "Донбас".
Документальна стрічка "День перемоги" - фіксація святкування 9 травня в берлінському Трептов-парку, біля підніжжя пам'ятника радянському солдатові-визволителеві. Представники країни, яка здобула перемогу в Другій світовій війні, тріумфують, фактично, в самому серці країни, яка програла в цьому протистоянні.
Ідея показати неоднозначність цієї майже ритуальної дії, по суті, й визначає драматургічне рішення картини.
Лозниця не виявляє власне "позиції", залишаючи це право глядачеві.
Його ставлення до того, що відбувається, певною мірою проявляється в спостереженні за натовпами присутніх - зіставленні облич, поведінки людей, їхніх реплік, настрою. Контрасти лягли в основу композиційного рішення.
Люди починають приходити в парк із самого ранку. Ось візок, запряжений двома собаками породи тер'єр. На візку прикріплено два червоних прапори й портрет Йосипа Віссаріоновича з подякою: "Спасибі Сталіну".
Галас, метушня наростають: калейдоскоп облич, уривки фраз, що звучать за кадром, пісні; люди різного віку й настроїв, із георгіївськими стрічечками і без них, дехто одягнений у солдатську форму часів війни.
Бойові нагороди дивно контрастують із нестарими, а то й зовсім молодими обличчями. В руках у багатьох квіти. Хтось пояснює, що в цей день важко купити червоні гвоздики, - всі їх купують. Люди одягнені по-різному: вирізняються на загальному тлі широкоплечі байкери в куртках з емблемами клубу "Нічні вовки", учасники автопробігу "Шлях до перемоги".
Чоловік у чорному ковбойському капелюсі приїхав із Казахстану. Хтось із Італії - з'їхалися з різних географічних точок... Перед камерою пройшли дівчата, одягнені в добре пригнані солдатські гімнастерки, на головах - пілотки. Співак у чорній папасі й червоній косоворотці під музичний супровід гармоніста виконує "Едут, едут по Берлину наши казаки".
Народ веселиться. Чоловік під вигуки "Аса!" танцює лезгинку.
"Усі воювали - всім і радіти!" - мовить жаліслива жінка. Малюк вередує, відмовляючись одягатися в мілітаризовану форму.
Хтось зовсім не до діла згадує Білу гвардію, демонструючи прогалини в знанні історії, - лихо.
Уривки закадрових розмов перекриває недоречна в цій ситуації Happy birthday to you.
Що далі то більше те, що відбувається, нагадувало б карнавал із перевдяганням, піснями й танцями, якби не контрастне чергування планів цієї стихії з фрагментами панорамно знятих барельєфів меморіального комплексу, які сприймаються смисловим лейтмотивом оповіді.
Викарбувані в сірому камені постаті простих людей - хлопчика з гранатою, старого з автоматом, робітника, колгоспниці.
Їхні суворі обличчя, що виражають скорботу й наполегливість, експресивно звернені в один бік, підкреслюючи згуртованість перед загрозою: постаті протистоять літакам, танкам, жерлам гармат, що стріляють, теж викарбованим у камені - "И, значит, нам нужна одна победа, одна на всех…" - звучить за кадром.
Контраст нерухомості барельєфів і наростання веселощів навколо породжує відчуття якоїсь фейковості, симулятивності того, що відбувається.
Можливо, саме через такі смисло-стильові дисонанси ставлення до картини кіножурналістів і кінокритиків доволі неоднозначне, прямо скажемо - прохолодне.
Ось заспівали "Катюшу". Пісні воєнних років створюють настрій: "Бери шинель, пошли домой", "Алеша", і раптом зовсім несподівано - "Калинка-малинка" або "Песня о друге" Володимира Висоцького в німецькому перекладі.
За кадром чітко звучать уривки фраз. "Я не знаю, хто я: і росіянин, і німець". "Как много их, друзей хороших, лежать осталось в темноте ..." - звучить ще одна пісня.
Починається дощ, до мікрофонів підходять молоді люди, одягнені в сучасну захисну форму. Один із них став занадто близько до товаришів. Організатор наближається й безцеремонно перетягує його трохи лівіше - для симетрії "композиції". Хлопець-сурмач фальшиво сурмить збір. Зачитують довгі списки солдатів, які загинули у квітні-травні 1945-го. Звучать прізвища російські, українські, молдовські, єврейські, литовські... Камера вихоплює з натовпу обличчя літньої жінки, яка просить слова, показує фотографії своїх близьких і розповідає історію про те, як німець урятував під час війни її матір із концтабору, а батько в Полтаві врятував німецьку дівчинку. "Просто є люди, а є людиська", - підсумовує вона.
Люди приходять ушанувати пам'ять полеглих, збираються колективно ностальгувати: "Я рожден в Советском союзе, сделан я в СССР". Четверо дівчат в українських національних костюмах співають "Пiдманула-підвела". Їм підспівують.
На тлі стели з табличкою "Братська могила №32" група акапельно співає "Журавлів", звіряючись із текстами, роздрукованими на папірцях. Зіткнення, взаємопроникнення ідеологій, міфологій...
А в самому серці меморіалу - біля гроту Слави зі смальтовим мозаїчним панно, по центру, наче вівтар, вивищується гора квітів. Тут же товпляться люди з фотоапаратами, мобільниками, знімають і самі радо позують перед камерою. Ось хлопець у темних окулярах, поглядаючи в об'єктив, нарешті здогадується зняти з голови бейсболку в місці поклоніння покійним, а тінейджер, навпаки, лише піднімає козирок головного убору, щоб на фотографії тінь не закривала його обличчя.
Кінокамера у фільмі не служить інструментом викриття чи переконування, вона лише чуйно спостерігає, створюючи портрет події.
Такий підхід поєднує "День перемоги" з попередніми проектами Сергія Лозниці - "Майдан", "Подія", "Аустерліц", де колективний герой-маса діє в координатах екстраординарних часу, простору й ситуації.
***
Спільний українсько-польсько-македонський повнометражний ігровий фільм "Коли падають дерева" режисерки й письменниці Марисі Никитюк показано в конкурсі "Панорами" - другої за значущістю супутньої програми Берлінале.
Цього року ідейною основою "Панорами" Міжнародного берлінського кінофестивалю оголошено "стійкість до мачизму".
Проходить "Панорама" під девізом "Непокора - політика тіла".
Можна з упевненістю сказати: фільм Марисі органічно вписався в цю концепцію.
Для Марисі Никитюк "Коли падають дерева" (виробництво компанії "Директорія кіно" за підтримки Держкіно України) - перша повнометражна ігрова картина. До цього були короткометражні фільми "У деревах" і "Мандрогора", що пройшли апробацію на кінофестивалях (демонструвалися на Міжнародному кінофестивалі "Молодість"). Робота над нинішнім проектом тривала близько чотирьох років, враховуючи сценарні доопрацювання (продюсер картини - Ігор Савиченко).
Драматургічна основа фільму - сплетення трьох сюжетних ліній. Перша, відзначена особливим магічно-містичним, фантазійним сприйняттям реальності, за визнанням режисерки, базується на її дитячих спогадах (у цьому сенсі п'ятирічна героїня Вітка може сприйматися як альтер его автора). Друга історія кримінального характеру - про розбірки членів бандитського угруповання. Третя - історія стосунків юної провінціалки Лариси з молодим бандитом Шрамом.
Підліток Лариса - в певному сенсі, безприданниця, що володіє єдиною цінністю - юним тілом, яке дівчина використовує як основний аргумент у стосунках із партнером.
Об'єднання трьох новел структурно вибудовується навколо своєрідної родової осі - спадковості трьох поколінь жінок однієї сім'ї.
Юну Ларису переповнюють бажання. Йдеться не тільки про потяг, а й про гостре бажання вирватися з рутини невеликого провінційного містечка, з-під опіки надокучливої бабусі, стурбованої лише тем, "шо люди скажуть", утекти від безвихідної скорботи овдовілої матері, виїхати кудись подалі. Наприклад, до моря, де на пляжі "навіть одяг не потрібен".
Цією немудрою мрією Лариса й намагається спокусити свого партнера по неприборканому сексу, Шрама: "Лежатиму на камені гола, і ти зможеш брати мене, коли захочеш".
Є, правда, на цьому "жіночому ковчегу" одна чиста душа - маленька золотоволоса Вітка - "київська внучка", що приїхала на літо погостювати до бабусі в село. Дівчинка живе у власному загадковому світі, де в тумані, що загус над рікою, як у хмарах, гуляє білий кінь - Конячка, як ласкаво називає його дівчинка. Вітка - добра, ніжна душа. На цвинтарі, після похорону свого дядька, вона шепоче на вухо мармуровому янголу свої заповітні бажання: "Щоб на сніданок було багато солодощів, ще хочу кішечку й собачку, і щоб усі були щасливими й радісними".
Напевно, камінний янгол почув Вітку: на небі з'явилася веселка.
Прагнення автора втілити на екрані спогади дитинства в поєднанні з фантазіями та підкреслено реалістичними елементами буденності привело до того, що у фільмі є і кримінальні розбірки з убивствами, перестрілками, автомобільними перегонами, є і своєрідний любовний трикутник (не дочекавшись повернення коханого бандита Шрама, Лариса погоджується на шлюб із нелюбимим, але солідним Романом), є й дуже нудний персонаж, що беземоційно проголошує тости як за здоров'я, так і за упокій.
У фільмі є картини вбогого постсовкового побуту, "портретування" окремих зрізів соціального середовища, прояви народного містицизму. Тут і "хлопчики криваві в очах" у підсліпуватого автомобіліста, що скоїв наїзд, галасливі цигани, прекрасні коні, чарівний сад, де яблука завбільшки як диня (чи не довженківські символи поетичності так гіпертрофувалися?).
Починається картина відверто провокаційним епізодом. Три пари молодих людей проти ночі вирушають у ліс, де серед дерев займаються неприборканим сексом, вимазавшись у бруді, на березі болотистої річечки. Бурхливі прояви невгамовного лібідо, очевидно, покликані маркірувати контраст між "дикою природою" і "адекватною соціальною нормою".
П'ятирічну бунтарку Вітку, що прийшла разом із підлітками, двоюрідна сестра Лариса залишила біля згасаючого багаття і суворо попередила: "Не дивися! Співай!"
Відвертий еротизм окремих сцен, де єство юних тіл рветься назовні, наче підживлюючись соками землі, мулистої річки, своєю неприборканою дикістю часом нагадує шаманський ритуал або осучаснену версію іванокупальських ігрищ.
Така смілива експозиція дає привід до неправильних припущень щодо жанру фільму.
Насправді в анотації жанр визначено як "Драма. Фантастика". При цьому твір тяжіє до сучасного мистецтва, "нового стилю" contemporary art безліччю характеристик, таких як захоплення тілесністю, прагнення до епатажу й шокового впливу на глядача, невизначеністю, змішанням різних жанрових структур (неонуар, містика, фентeзі).
У фіналі картини юна Вітка, тримаючись за гриву свого улюбленця - білого коня, відривається від землі й летить у надхмар'я, звідки всі печалі буденності вже не розрізняються.
Хочеться інтерпретувати цей політ як іноформу свободи, а не ескапістську втечу в "небеса обітовані".
Режисерка під час зустрічі з глядачами сказала, що визначає жанр картини як "драму дорослішання", а стилістику - як "магічний реалізм".
Оскільки в історії кіно це термінологічне словосполучення вже зайняте, можна запропонувати (як версію) "містичний реалізм". Тим паче що зі 120 хвилин екранного часу близько півгодини дія відбувається у зміненій реальності, таємничість якої візуально підкреслюється світлокорекцією та іншими технічними хитрощами.
На загальну естетику фільму помітно вплинула школа українського поетичного кіно. Про що свідчать особливості зображальної палітри та метафоричні образи взаємоперетікаючої реальності снів і яви (збережене вікно розваленої хати, витончені композиції з голих, щільно сплетених юних тіл, руки, що жадібно тягнуться з болотистої води до тіла героїні-підлітка, тощо). Соковита барвистість зображення, візуальний стиль - багато в чому заслуга операторів картини польських майстрів Міхала Енглерта і Матеуша Віхлача.
Головні ролі виконали Настя Пустовіт, чотирирічна Соня Халаїмова, Максим Самчик, Женя Григор'єв та ін.
У рамках Берлінале цей фільм може претендувати на Нагороду за найкращий дебют (50 тис. євро), приз журі FIPRESCI, приз екуменічного журі, премію "Світ кіно" (4 тис. євро), приз глядацьких симпатій.