Ювілейний Берлінський кінофестиваль пройшов під здивованим поглядом професійного глядача... І завершився законним вибором кращого з гіршого. Настільки слабку програму на престижному кінофестивалі, напевно, важко було й уявити. Але, як мовиться, трапляється й таке. Точкова присутність України в Берліні з короткометражним фільмом Мирослава Слабошпицького «Глухота» обмежилася лише участю. Конкурентоспроможна робота у, мабуть, найцікавішій програмі фестивалю залишилася без нагород. Але після спірного «Діагнозу», з яким у 2009-му Слабошпицький входив у фестивальні води, можна порадіти з приводу прогресу режисера та якості короткометражки з найбільш некінематографічної країни.
Певна річ, ніхто не застрахований від поразок і слабкої організації процесу (слабкої — у творчій частині; зазвичай і з логістикою, і з якістю показів, і з регулярними поставками зірок на Берлінале усе пристойно). Але цього року менеджменські таланти директора фестивалю Дітера Коссліка перетворили артистичну подію на туристичну. Берлінський кінофестиваль продемонстрував уміння німців пожвавити дозвілля і бюджет міста в найнекомфортніший для розваг час. Берлінале виконує роль зазивача і гіда по ілюзорних світах. На будь-який смак масового споживача, котрий чекає від фестивального кіно екзотики, національних стандартів і банальних одкровень. Саме тому люди сплять у довгих чергах за квитками, ущерть заповнюють зали міських кінотеатрів і дивляться картини до останніх титрів. Пряма протилежність тому, що відбувається з вітчизняними кінофорумами, де на альтернативне комерційному мейнстриму кіно ніхто не хоче йти. У Берліні ж так звану альтернативу та авторський погляд давно навчилися продавати. Тут проблеми у сферах сексу, політики та релігії залишаються головними фішками, на які ставить західний світ у грі з інтересами суспільства споживання. Цього року авторитетне журі вирішило поставити на релігію і присудило «Золотого ведмедя» картині «Мед». Фільмом про маленького сина збирача меду турецький режисер Семіх Капланоглу поставив крапку у своїй трилогії «Юсуф», названій за іменем героя, про якого знято його попередні локально-фестивальні картини «Яйце» і «Молоко», — вони змагалися, наприклад, у конкурсі Венеціанського фестивалю у 2008-му. Закономірно, що свої голоси на користь «Меду» віддало також екуменічне журі, котре, як відомо, преміює фільми з високим релігійним звучанням. Усі інші нагороди журі розділило за принципом «нікого не скривдити і виглядати професійно».
Основною причиною зниження якості програм Берлінале називають роздутість фестивалю. Він розповзається по швах від неймовірної кількості фільмів, які навіть теоретично подивитися неможливо. Берлінале намагається втиснути в 10-денну програму і мистецтво, і бізнес, і кування нових кадрів. Відбірники фільмів, фаховий рівень яких останніми роками помітно впав, не можуть уловити нову, можливо не існуючу, генеральну лінію Берлінале і пропонують демократизм на широку ногу: геополітика понад усе. Особливо через це страждає головний конкурс, який у 2010 році не залишив після себе жодного фільму, який би «забрав» надовго. Якщо не брати до уваги скандального національного колоса «Єврей Зюсс: злет і падіння». По-голлівудськи скроєна історична драма про створення хіта фашистської пропаганди — забороненого після Другої світової війни до показу фільму «Єврей Зюсс» — була головним козирем німців у боротьбі за «Ведмедя» і теоретично могла б стати дуже мудрим і хорошим фільмом, якби режисерові Оскару Рьолеру не забракло таланту, смаку і такту. Додивитися до кінця цю незграбну бюргерську клоунаду на екрані з надміром пристрастей і сексу може тільки фахівець задля аналізу, наскільки погане кіно можна зробити на хорошому матеріалі.
Особливі ставки робилися на загадковість російської душі, яку розкривав у своєму останньому фільмі «Як я провів цим літом» Олексій Попогребський. Двоє працівників метеорологічної станції на Чукотці — досвідчений профі і молодий стажист — отримують для зав’язки дії невиразний конфлікт (молодий не зважується сказати начальникові про загибель його сім’ї), і далі починається ланцюжок малопереконливих вчинків і стосунків, які коливаються в рамках репрезентації національного характеру і роману-виховання. Третій герой цієї історії — байдужа і сувора природа полярного краю — вдало «просів» під фестивальну кон’юнктуру. «Фотографії пейзажів Чукотки нагадали мені «Солярис» Тарковського» — так розпочав свою прес-конференцію Попогребський. Незважаючи на те, що прес-показ фільму глядач залишав масово, відпускаючи в кулуарах уїдливі зауваження, а на зустріч з авторами прийшли виключно російськомовні представники преси, обидва актори — Григорій Добригін і Сергій Пускепаліс та оператор Павло Костомаров отримали «Срібного ведмедя». Відповідь, чи допоможе їм це просунути свій фільм у вітчизняні маси, незабаром дізнаємося. А от думка українського режисера і продюсера Володимира Тихого: «Картина справляє враження халтурно зробленого фільму з репертуару радянських часів кіностудії для дітей і юнацтва ім. Горького.
Тут бракує лише патріотичної лінії та сюжетів з великої землі для більшого контрасту і підсилення подвигу полярників. Такі фільми колись повертали на доробку, перезнімання і на виході отримували добротний глядацький фільм». Тим часом очевидно, що тема людини і природи виявилася близькою і зрозумілою голові журі режисеру Вернеру Херцогу.
Одним з об’єктивних лідерів конкурсу була румунська картина дебютанта Флоріна Сербана «Якщо я хочу насвистувати, я насвистую», яка отримала Гран-прі від журі і спецприз пам’яті засновника Берлінале Альфреда Бауера. Феномен злету румунського кіно останніми роками збурює фестивалі і вносить у прісну європейську індустрію нерв, жорсткість, злу іронію і якісний драматургічний конфлікт. Так, дуже міцна драма про вихованця колонії неповнолітніх, котрий одного чудового дня здійснює відчайдушний вчинок, була лідером і кінокритичних опитувань, і глядацьких симпатій. Сербан зняв її за п’єсою свого друга драматурга Андреа Валеана і ризикнув задіяти у стрічці справжнє підліткове середовище інтернату. Фільм вийшов живий, емоційний, пронизливий і нічим не поступається «400 ударам» Трюффо. Як на мене, режисерові-початківцю не зайвим був би й законний приз за професію, але тут у фестивалів, як правило, діє принцип «за вислугу років». Нагородити було вирішено швейцарського «самітника» Романа Поланського, котрий закінчував під домашнім арештом свій політичний детективний трилер «Письменник-привид». Ігри сильних світу цього, алюзії на союз Тоні Блера і Буша-молодшого, маленький пішак у великій грі, яким стає герой Евана Макгрегора, плюс Пірс Броснан у ролі опального прем’єр-міністра... Усе разом — упізнаваний тривожний стиль Поланського, ні в плюс, ні в мінус його режисерській майстерності. З таким самим успіхом приз можна було б розділити і з іншим славетним конкурсантом — китайцем Джаном Імоу, котрий привіз до Берліна римейк раннього фільму братів Коенів «Проста кров». Детективна незграбність «Жінка, пістолет і локшина» — чудовий приклад того, як хороший режисер може якісно робити нудні фільми. Абсолютно прісним, хоча ні назва, ні жанр того не обіцяли, виявився й фільм дворазового володаря «Срібного ведмедя» Майкла Уїнтерботтома «Вбивця в мені». Ковбойському стилю оклахомських законників, насамперед шерифа-убивці, тут приділено набагато більше уваги, ніж грі акторів Кейсі Афлека і Джессіки Альби. Загалом американські зірки і фільми з їхньою участю не потрапляють під приціл журі. Вони, швидше, приманка для фестивальних ньюзмейкерів і пересічного глядача. Не дивно, що присутність останнього спільного опусу Ді Капріо і Скорсезе «Острів проклятих», що демонструвався нарівні з конкурсними стрічками, — усього лиш етап піар-розкрутки картини. Єдиній американській стрічці «Діти завжди праві» та її авторові з українськими ім’ям і корінням Лізі Холоденко дістався знаменитий ведмедик Тедді від журі сексуальних меншин — за красиву казку про ідеальну лесбійську сім’ю. Взагалі, дуже тішить, як класифікують американський авторський кінематограф у Берліні.
По суті це стиснуті в півтори години серіальні сюжети, де сентименти заміняють героям прозріння. Хоча подібну сентиментальність у китайській упаковці прийняли на ура — призом за сценарій фільму «Разом у розлуці» режисер Ван Чуанань підтвердив свій успіх трирічної давності. Безпрограшна у його виконанні формула любовного трикутника в 2007-му взяла «Золотого ведмедя» за «Весілля Туї». У новому фільмі герої трохи старші, але мелодраматизм від цього тільки міцнішає. Що можна сказати і про сам фестиваль, який до 60 років виріс з усіх модних ексцентричних вдяганок і перетворився на такого собі законсервованого старого буркотуна, котрий іноді, схаменувшись, згадує, що потрібно підтримувати марку прогресивного авторського кінофестивалю. Але чим простіше, тим краще.