Томас Єнач, знайомий швейцарський журналіст, написав у листі до мене так: «Звичайно, вам як народові ця перемога була значно потрібнішою, ніж нам, ситим і влаштованим швейцарцям». Він привітав мене — а заодно і всіх нас — із виходом у чвертьфінал і запевнив, що відтепер уболіватиме лише за наших.
Його вболівання тривало не надто довго. У чвертьфіналі наші, як відомо, програли не настільки ситим, як швейцарці, але теж цілком незле влаштованим італійцям. Гадаю, і в цьому разі перемога була значно потрібнішою нам — «як народові». Але того вечора Бог (чи хто там на верхотурі відає футболом?) був значно прихильніший до макаронників. Мені залишається написати комусь із них — наприклад, перекладачеві Лоренцо Помпео, запеклому фанові «Роми», — що відтепер я вболіватиму тільки за Італію.
Футбольні перемоги є чимось на кшталт колонізаторського підкорення. «Їхні» побили «наших» — і з цього моменту ми підсвідомо прагнемо, щоб «їхні» побивали всіх інших. Щоб «їхні» таки виявилися найсильнішими, раз уже вони й «наших» побили. Ми наче мимохіть приєднуємося до «їхньої» імперії.
Але цього разу я все одно вболівав би тільки за італійців. Передусім тому, що маю вже досить переможної ходи бундестіму і спричиненого нею гострого рецидиву патріотизму в Німеччині. Я хочу, щоб німців зупинили і щоб світове футбольне панування не дісталось їм завдяки лише тому, що їм навіть стіни допомагають (про суддів мовчу). Мені не подобається, як кричить Анґела Меркель — щоразу, як її натуралізовані поляки забивають м’яч у ворота чергового еквадору. Мені не подобається, як вона публічно проголошує, що гра німецької команди свідчить про всезагальне піднесення в німецькій нації і передусім — про готовність останньої до назрілих соціальних реформ. Я ніби чую цей її пронизливий крик, хоч насправді мені лише видно, як вона роззявляє рота. Я хочу, щоб вона перестала кричати.
Від самого початку мого знайомства з Німеччиною ця країна сильно приваблювала мене своїм критично-стриманим ставленням до патріотизму. Нині залишається констатувати, що це було, швидше за все, маскою чи — висловлюся брутальніше — даниною двом програним у минулому столітті світовим війнам. Століття минуло — данину віддано. Можна починати спочатку.
Футбольний патріотизм — це почвара ще з тих, середньовічних. Він жагучий і нетривкий водночас, тобто він дитячий, але дитячий по-злому. Ми обмотуємося в державні прапори і по тричі за матч підводимося, щоби проревіти свої національні гімни, ми скандуємо в чужих містах, що нас нікому не здолати, і заливаємося пивом, щоб нас боялись інші. Часом він дитячий по-доброму: наприклад, коли красиві іспанські мучачос фотографуються з красивими українськими дівулями після оргазмного 4:0. Футбол об’єднує.
Українці теж об’єдналися — жагуче й нетривало. Упродовж десяти днів ми перетинаємося на вулицях німецьких міст, а потім на стадіонах і чуємося представниками Чогось Єдиного. Ми вітаємося з незнайомими в жовто-синіх футболках словами «Слава Україні!», і, хоч вони не завжди знають, що на це слід відповісти, все одно готові нас обійняти. Байдуже хто — бандюки з Галичини чи бізнесюки з Донбасу (можна й навпаки — яка різниця!), російсько- і україномовні, православні і греко-католики, нардепи помаранчевої та біло-блакитної орієнтацій, високопосадовці і злодії в законі, фани «Шахтаря» і фани «Динамо», онуки дивізійників «СС-Галичина» з Британії чи Штатів і «виєхавшиє єврєї». Тільки не називайте їх усіх політичною нацією.
Хоч якщо це справді так важливо і можливо — кувати футболом патріотизм, то дай мені послухати в ефірі живий голос Андрія Шевченка, о коментаторе телеканалу «Інтер»! Як він (!) читає (!) українською мовою (!) на весь стадіон (!) якусь там відозву проти расизму. Мені начхати на відозву, але я люблю його голос і люблю його українську мову, і півсотні тисяч народу в Гамбурзі тепер її слухає! Тож зверни на це нашу увагу і дай нам це врешті почути, о коментаторе, а не тринди про щось там своє рівно стільки ж, скільки Андрій читає, не заглушуй його ніби навмисне, він же справді великий футболіст!
Бо ж виходить майже як на російському телебаченні — як тільки Гімн України, так у них «рєкламная» пауза. І тридцять один гімн відзвучав у них без проблем, а українського так жодного разу в ефір і не пустили.
Мабуть, із тих же міркувань — патріотичних.