З наближенням літа їх стає дедалі більше. Вони всюди — у підземних переходах і на станціях метро, а також на людних площах, у парках і скверах, особливо поблизу відкритих кав’ярень і ресторанів, та й просто за першим-ліпшим рогом. Берлін тут аж ніяк не виняток, а швидше, якраз один із найяскравіших прикладів. Мій знайомий журналіст навіть планує писати їхню історію за останніх півтора-два десятиліття, історію вуличних музикантів у Берліні.
Йому спало на думку зайнятись їхньою класифікацією, і він зумів нарахувати аж п’ять великих категорій. Перша з них — це вчені професіонали, фахово підготовлені по вищих музичних школах виконавці, які з різних причин не знайшли себе на філармонійних сценах. Друга — диваки й самітники, рештки мандрівних менестрелів та рокерів, схильні до тяжкої наркоти пропащі ангели андеграунду (це саме їх найбільше у підземних переходах, бо вони вже не витримують денного світла). Третя — інноватори й винахідники, творці ні на що не схожих інструментів та цілих оркестрів — як, наприклад, конструкції з різних за розміром і формою скляних посудин, наповнених водою. Четверта — абсолютні халявники, які насправді зовсім нічого не вміють грати: албано-румунського типу дядьки в золотих зубах і в чорних окулярах. Вони завжди ходять по троє, переважно у складі: саксофон, гітара, акордеон (як варіант — тамбурин). Грають вони, як уже сказано, жахливо, але це не заважає їм із хитруватою нахабністю і напрочуд виразними матюками могутньої сербської мови прочісувати пасажирів метро на предмет грошових пожертвувань. П’ятою групою мій приятель вважає російськомовних вихідців із колишнього СРСР, як правило, незмірно професійніших за представників четвертої. Мені здається, мій приятель припускається при цьому відомої логічної помилки — усі представники п’ятої групи можуть належати водночас і до першої. Усі вони професійні, інші мені не траплялися.
У січні—лютому 2004-го я жив над озером Ваннзеє, на самому краєчку берлінського заходу, тож до центру міста найчастіше їздив лінією S1, позаяк значно швидша S7 на той час була розірвана ремонтними роботами між Шарлоттенбурґом і Цоо. Проте хоч би як часто я їздив, вони завжди з’являлись у моєму потязі, десь між Шьонеберґом та Йоркштрассе, бо то було їхнє місце. Відносно молода пара, він і вона, обоє в околицях тридцятки, він – із гітарою, вона – з мандоліною. У неї — те, що тутешні служби знайомств іменують «слов’янським типом краси». У нього — радше, ні. Вони почали грати — то був Ллойд Веббер, Memories із мюзиклу Cats. Вони відіграли цілком пристойно, але оскільки перегін між станціями за своєю тривалістю дозволяє більше, ніж одну композицію, то виконали й наступну. Тут і відпали останні сумніви в тому, що вони — як мінімум, колишні співвітчизники. Це була пісенька Остапа Бендера з телевізійних «Дванадцяти стільців» — та, де «белеет мой парус, такой одинокий...»
Отож, я їздив тією лінією десятки разів, і щоразу вони там з’являлися, і щоразу грали те саме і в тій самій послідовності — Ллойд Веббер, Memories, а потім «…но я не плачу и не рыдаю». І тоді мені подумалося, що якби у світі справді існувало якесь таке пекло для музикантів, то це саме воно: вічно, щодня, без вихідних і святкових днів, щогодини і щохвилини ходити потягами з вагона у вагон і грати не більше, ніж дві композиції, щоразу ті самі дві композиції.
Потім я поїхав із Берліна, а рік тому приїхав до нього знову, але жодного разу вони мені не трапилися. І лише минулої п’ятниці (уперше за весь рік!) вони раптово виринули — ось тільки не на лінії S1, а на лінії U2, десь між Віттенберґплятц та Бюловштрассе. Чорт забирай, процідив я. І, заплющивши очі, подумки оголосив: «Ллойд Веббер. Memories». І вони почали грати — саме те, що я оголосив. Як завжди — технічно, правильно і чисто, вмільйонне. Коли вони дограли це до кінця, я сказав: «А тепер буде пісенька Остапа Бендера, слухай».
Але тут сталося чудо. Вони заграли щось цілком інше — «Чаттануґу». Це було схоже на бунт. Це було надлюдське зусилля: вони прорвалися з пекла в чистилище. Їх зустріли оплесками і свистом на станції Чаттануґа, штат Теннессі. Коли той чувак з гітарою пішов вагоном збирати гроші, я вперше сипонув йому трохи монет.