Щиро кажучи, мені все більше подобається не читати, а слухати. Напевно, з роками мої очі робляться втомленішими, а вуха чутливішими. Можливо також, що книжки вже не приносять мені несподіванок, а музика все ще приносить. Тому, коли в мене є вибір, я радше заходжу не до книгарні, а до крамниці з компактами. І коли на Фрідріхштрасе я вкотре дозволю спокусам затягнути мене в Dussmann, то ви побачите мене аж ніяк не біля книжкових полиць. Іноді я навіть стверджую, ніби насправді з дитинства хотів стати музикантом, але оскільки так і не навчився гри на жодному іншому інструменті, крім мови, змушений був стати письменником.
Але так було, ясна річ, не завжди — вже хоча б тому, що не завжди я був письменником. Як і кожному з нас, свого часу мені траплялися книги, які я дослівно ковтав. Або такі, що спричиняли в мені пришвидшене серцебиття і все таке інше включно з ерекцією. Коли мені було років дванадцять, я таємно приніс додому таємно позичений з родинної бібліотеки приятеля «Декамерон» Боккаччо. Це був грубезний том з ілюстраціями — про такі книги зазвичай кажуть «розкішно видані». Епітет «розкішний» тут як ніколи доречний — якщо мати на увазі зображених на ілюстраціях у тій книзі жінок. Я — втретє вживу це слово — таємно читав її під час літніх вакацій і пітнів від спеки. Під кінець серпня я кудись на кілька днів поїхав, а коли повернувся, з’ясувалося, що мене викрито. Мені здавалося, я знайшов для Боккаччо ідеальну схованку: у нижньому відсіку розкладного дивану — там, де роками накопичувався всілякий непотріб, у тому числі і стоси старезних фотографій. Я не міг передбачити, що наприкінці серпня (зміна сезону?) мій батько навіщось захоче навести лад у тому непотребі. Я почувався так, наче він піймав мене на мастурбації. Хоч «Декамерон» є безперечною вершиною світового письменства, про що свідчила вже обкладинка тієї книги. Тобто моєму батькові слід було насправді порадіти за сина, котрий читає настільки вершинну літературу. Але вся суть мого гріхопадіння полягала в тому, що я це ховав, тобто, краще сказати, приховував — і не так її, книгу, як своє дозрівання.
«Декамерон» Боккаччо одного разу виникає у «Пригодах бравого вояка Швейка» — там, де вічно п’яний фельдкурат Отто Кац вимагає, щоб Швейк, його денщик, подав йому до ліжка Біблію. Швейк підсовує йому перший-ліпший ваговитий том і вмиротворений фельдкурат засинає з «Декамероном» у руках. Ми з батьком страшенно любили «Швейка» — кожен із нас прочитав його разів по тринадцять і наші діалоги першої половини сімдесятих переважно нагадували такий собі цитатний пінґ-понґ. «Зготувати обід і маршем на Сокаль!» — казав мені батько. «Панове, ваша думка правильна, але я п’яний як дим!» — відповідав я. І обидва ми аж заходилися, та ні — ми просто надривали боки від сміху. Ми з батьком були великими друзями, тому що нам подобалися одні й ті самі книжки.
Зараз мені саме стільки років, скільки було моєму батькові, коли ми з ним удень і вночі лиш те й робили, що цитували «Швейка». Хоч я, власне кажучи, не про те. Якусь годину тому я забрів у ще одну бібліотеку ще одних нових знайомих (ці стелажі, ці полиці з незліченними, тоншими і товстішими корінцями є невід’ємною ознакою того, що неофіційно називається «берлінським помешканням»), і серед сотень її томів мені відразу трапився роман, що його я називаю «головною книжкою всього мого життя» (часом я її справді так називаю). Я не знав, що німецькою мовою вона називається «Schau heimwaerts, Engel!». Її написав американець Томас Вулф, а я вперше прочитав її, коли мав, здається, шістнадцять, і з того часу завжди тримаю її коло себе. Я не зовсім здатний пояснити чому. Можливо, саме ця книга дала мені світовідчуття. Хоч ніхто з нас до ладу не знає, що це таке. Світовідчуття? Світорозуміння? Світопереживання?
Але в ті дні, коли мій батько помирав у лікарні, я сидів у його домі коло телефону і знав, що все даремно і ніхто нікого вже не врятує, і все, що мені лишалося, — це втринадцяте перечитувати шматками той дивний роман Томаса Вулфа. Таке трапляється з нами цілком інстинктивно — це наче хапатися за щось невидиме рукою в темряві.
