Від Вернадського — у ХХІ століття |
Один польський актор зберіг унікальну, тепер уже раритетну, програму першого фестивалю «Вроцлавські зустрічі театрів одного актора». Цього року ласкаво-осінній Вроцлав зустрічав учасників фестивалю у тридцять п’ятий раз. Своєрідна ювілейна дата додала цій творчій акції, широко відомій у світовому театральному просторі, ще більш урочистого і резонансного звучання. У вітринах магазинів, у готелях, біля входів у ресторани та маленькі кафе миготіли афіші фестивалю із зображенням стилізованої постаті Гамлета. Та більше за все афіш сконцентрувалося в центрі старого міста на площі Ринок, де в оточенні ніби намальованих казково-андерсенівських, химерно-прекрасних фасадів будинків, у величезній стародавній ратуші, що вмістила силу-силенну різноманітних організацій, розташувався фестивальний офіс. Центр Єжи Гротовського і сцена Центру Гротовського. На відміну від подібних акцій в інших країнах, у Вроцлаві нею займається усього одна людина — директор фестивалю енергійний пан Веслав Герас. У його віданні перебуває буквально все — від особистої зустрічі гостей на вокзалі, розміщенні у фешенебельних готелях, організації харчування — до щовечірніх обов’язкових обговорень вистав. Всюдисущий пан Герас устигав усюди, зігрівав увагою гостей, відкривав дискусії, уважно дивився всі спектаклі, щоб визначити, кому вручати спеціально заснований приз сім’ї Герасів, спілкувався з громадськістю і критиками, після безсонних ночей був бадьорий і привітний, і щоранку жінки—учасниці фестивалю одержували з його рук свіжу троянду.
Створення такої атмосфери на фестивалі сприяло і творчому настрою. Тим більше, що спектаклі проходили в місці на кшталт паломницького, пов’язаного з магічним для людей театру ім’ям Єжи Гротовського. Дух творчості, експерименту, пошуку, художнього неспокою, здавалося, просякнув стіни цього залу, аскетично затягнутого чорним, яке створює той стан, що закликає до внутрішньої зосередженості. Тут і «розкривалася» багатолика самітність 35-ти вроцлавських зустрічей. Девіз цього року був: «Ми, поляки, і наші сусіди». Вроцлавські зустрічі продемонстрували глядачам різноманітні творчі напрями в галузі пошуків мономистецтва. Були відверто експериментальні спектаклі, схожі на акторські тренажі (Петр Важа, Чехія). Театр реалістичний був присутній у виставах поляків (Тадеуш Малак), білорусів (Володимир Шелестов), словаків (Мартін Горняк). «Танцюючою душею» називає своє мистецтво мім із Литви Алексас Мажонас, на сцені він створює унікальний світ, де тіло «говорить» метафорами. Елементи абсурду та психологічної ексцентрики продемонстрували у своїх виставах поляки Кшиштоф Рогачевич і Януш Столярські. Свою інтерпретацію «Гамлета» запропонував Піотр Кондрат (Польща). Спектакль проходив просто неба. Горіла сила-силенна свіч, смолоскипів: актор, немов вихор, шугав серед вогню, пристрасно проголошуючи шекспірівські рядки. На тлі вечоріючого вроцлавського неба вимальовувався столітній ясен, біля підніжжя якого йшла вистава. Тихо кружляло осіннє різьблене листя і, падаючи, згоряло в полум’ї шекспірівських пристрастей.
Хоча фестиваль «Вроцлавські зустрічі...» не конкурсний, існують три призи. Приз громадськості здобув Міхаель Альтман (Німеччина), який додав п’єсі Беккета «Остання стрічка Креппа» глибокого психологізму. Він зіграв натуральний розпач людини, яка підійшла до межі, за якою смерть, у роздумах про прожите життя. Журналісти присудили свій приз актору із Самари Олегу Бєлову. Попри мовний бар’єр, поляки жваво реагували на суто російський гумор В.Шукшина, розуміючи і приймаючи реалії російського побуту, представленого історією казкового Івана-дурня. Приз директорів фестивалів одного актора і ще кілька спеціальних нагород одержала акторка з України — Лідія Данильчук (Львів, «Театр у кошику»). Її вистава була яскравим прикладом поетичного театру. Новели і листи В.Стефаника зазвучали у виконанні акторки проникливо і незвичайно. Поєднані воєдино мова, пластика, музика, ритм створили надзвичайну, трепетну, майже відчутну тканину емоцій. Спектакль простий за формою і гранично насичений за змістом. Зумисною стриманістю він приховував у собі могутній потік енергії, котра, заворожуючи глядачів, породжувала відчуття найвищої щирості й органічності акторки.
Ось такий калейдоскоп театрального часу, його зрізи та вібрації, парадокси і реалії. І все це в переломленні багатоликих самітностей. У цьому полягає суть мономистецтва, представленого на вроцлавських театральних зустрічах — фестивалі, що стоїть в ряду кращих із 50-ти фестивалів одного актора, які існують у світі.