Бабин Яр — символ Голокосту для всіх євреїв, для всіх громадян колишнього Радянського Союзу, для усього світу. 100 000 убитих, із них половина — євреї. Вони так і залишилися непохованими, їхні трупи були спалені німцями перед утечею з Києва, а попіл розвіяно по всій околиці.
Десятки років після війни радянська влада не давала увічнити їхню пам’ять. Сором’язливим компромісом став пам’ятник радянським громадянам, знищеним фашистами.
У шістдесяті роки сталася знаменита куренівська катастрофа, яка також неначе хотіла стерти з лиця землі саме місце трагедії. Потім у Бабиному Яру намагалися побудувати танцмайданчик і атракціони. Протести київської інтелігенції не дали здійснити цього блюзнірства.
Прості євреї завжди пам’ятали це місце. Щороку у вересні сюди приходили люди вшанувати пам’ять своїх рідних і близьких. Їх не пускали, арештовували, та вони все одно йшли сюди, йшли за велінням серця, а не за закликом тоді ще не існуючих штатних єврейських лідерів.
Два роки тому американський єврейський розподільний комітет «Джойнт» зібрав 50 млн. дол. на грандіозний проект. У трьох містах колишнього Радянського Союзу мали спорудити величезні общинні центри, котрі, за задумом ініціаторів, стануть осередком усього єврейського життя. А це означає, що в такому центрі має існувати єврейський театр, численні гуртки для дітей і дорослих, молодіжні клуби, спортивні зали та кафе.
Проект вельми сумнівний. Загальновідомо, що вже існуючі сьогодні в Києві й інших містах численні общинні центри стоять, у кращому разі, напівпорожні. Але, зрештою, американці можуть витрачати свої гроші на що хочуть.
Однак ідеться про створення українського національного символу. І це вже не стосується фонду, котрий дає гроші, і тих людей, котрі цей символ будуватимуть. У цивілізованій країні відповідальність за такий проект мусять узяти на себе верховні власті.
Якщо моя держава дика й малоосвічена, якщо її керівники — некультурні люди, то вони, звісно, зазвичай, дозволять якимось дрібним бюрократам із єврейського руху очолити те, що зараз назріває навколо Бабиного Яру. Це символ не лише єврейської трагедії і не лише української трагедії, це ще і символ, що відбиває рівень цивілізованості й культури правителів країни.
Мені набридло жити в соромі. Мені дуже часто соромно за мою владу, за мою державу. І я не хочу мати ще один сором.
— Ви не хочете спробувати охарактеризувати ситуацію навколо Бабиного Яру і, ширше, у неурядових організаціях із погляду психіатра?
— Гадаю, тут ідеться про моральну хворобу українського суспільства і держави. Адже проблема не в тому, щоб обізвати події навколо Бабиного Яру шизофренією. Це не шизофренія, а історично детермінована дикість багатьох людей. Причому проблема не в браку чи надлишку грошей у кишені, проблема знаходиться в серці й у голові.
Раб, котрий отримував свободу в давньому світі, насправді ніколи не ставав вільним громадянином. Він не міг стати вільним, вільними ставали вже його діти.
Так і в нас. З рабства нас звільнили, але більшість наших співгромадян не готові скористатися наданими можливостями. Мабуть, тому, що ми не боролися за цю незалежність, за цю свободу.
— Ну, гаразд, ми такі дикі. Але гроші на будівництво в Бабиному Яру дають цивілізовані американці. Проект, що переміг на конкурсі, створено цивілізованими ізраїльтянами нерадянського походження. Їхню поведінку чим можна мотивувати?
— Я не думаю, що народ Сполучених Штатів і народ Ізраїлю голосували за ці проекти. Смію припустити, що народ тієї й іншої країни взагалі нічого про це не знає. Йдеться про те, що якась група функціонерів, котрі мають з огляду на свою діяльність стосунок до України, прийняла рішення. Це рішення правильне з їхньої точки зору, неправильне — із моєї точки зору, але має бути громадська дискусія. І вона не може обмежуватися рамками лише єврейської преси. Бо це не відкриття дитячого садка для єврейських дітей, не відкриття єврейської школи чи навіть єврейського університету. Це дуже серйозний проект, пов’язаний із майбутнім іміджем Української держави. І те, що адміністрація Президента і парламент у цьому не беруть участі, говорить лише про одне — вони не займаються своєю країною.
Я можу констатувати сьогодні: громадської дискусії не було. Це стосується мене, громадянина України Семена Глузмана, не лише тому, що я етнічний єврей, а й тому, що мій дід, Абрам Глузман, лежить там. Так вийшло, що я не отримав від нього доручення перед розстрілом, але в мене є моральне право говорити від його імені.