Він належить до тих письменників, у кого люди раз-у-раз допитуються: «Коли вийде наступна ваша книжка?». І пишуть численні листи.
Нова книжка Євгена Сверстюка «На хвилях «Свободи» (Терен, Луцьк, 2004), де вміщено есеї та статті, що звучали на українській радіостанції «Свобода» від часів «самвидаву» кінця 60-х до сьогодні (окремі були опубліковані) — це передусім зустріч із людиною, для якої позиція нонконформіста є універсальною цінністю. Навіть за вкрай несприятливих обставин — і раніше, і тепер — автор вповні використовує своє право на вільну думку і слово. Книжка насамперед і притягує живою, беззастережною реальністю явленої в ній свободи.
Авжеж, свободи, яку можна не помічати, або вдавати, ніби її не існує. Що про неї писали й писатимуть в усі часи, проте межі її екзистенції ніким не пізнані. І вона, як і дух, вигулькує де хоче, несподівано дивуючи оновленням довкілля.
Шевченко і старі пісні кажуть про неї, як про «волю святую». Хоча світ, вже й ось тепер на наших очах, оточує свободу зневагою, а то й ненавистю. А люди охоче віддають перевагу несвободі. І не полишають дивних спроб зробити з неї служницю, слухняну ляльку.
Світ світом, а людська душа однаково звідкись знає, що «людина як свобода» (за Ясперсом) — не просто вислів філософа, але дійсність, закорінена в законах трансцендентного. Лише в свободі людина може здійснитися, досягнути істини власного буття, виявити нові, ще не знані глибини особистісної екзистенції, а суспільство — отримати енергію розвитку. Свобода є смислотворчим началом життя. Це вона обдаровує нас неповторністю думки, слова, вчинку. І жодному «адвокатові диявола» було не до шмиги це спростувати.
Свобода, мабуть, найдужче корелює з повстанням свідомости. Виглядає, що саме такого заповітного повстання воліє Євген Сверстюк у тутешніх, недавно ще сонливих просторах.
Книга влучає в саму серцевину перезрілого конфлікту в українській суспільній свідомості: між намаганням стати суб’єктом власної історії, співтворити нові духовно-культурні вартості, утверджувати демократичні права і свободи — з одного боку, і «поневоленим розумом» (Ч.Мілош), що набурмосено знай віднікується: «Яка свобода? І так можна жити». На старі невирішені проблеми лягають вже нові...
Отож суспільне невдоволення в останні роки (і це дуже рельєфно постає в книжці Євгена Сверстюка) значною мірою лишалося інфантильним невдоволенням раба недостатньо «комфортними» умовами рабства. І опанована колоніяльно-тоталітарними стереотипами влада, маючи у війні з народом ще й боягузливо-безпринципну постсовєтську бюрократію, яка діє не від власного імені, отже, не бере на себе жодної відповідальности, — не отримала належного опору в своїх улюблених спробах «зробити силу останнім розумом (ultima ratio)... пролонгувати насильство як перший розум (prima ratio)...» (як писав ще в 20-ті роки минулого століття іспанський філософ Ортега-і-Гасет).
Лише теперішні надзвичайні події з виборами президента України нарешті засвідчили небачене опритомнення в широкій громадській спільноті. Центром і символом цих процесів стала особа Віктора Ющенка, якому випало надскладне завдання — розв’язати вузол внутрішніх суперечностей, аби уможливити поступ, — і в ньому Євген Сверстюк вбачає у певному сенсі постать визначально провіденційну.
У зовсім негроміздкій за об’ємом книжці Євгена Сверстюка вміщується неначе ціле суспільство, вона вщерть населена персонажами сучасної історії. Та в її неодномірному просторі насправді присутні не лише сучасники, а й Шевченко, Гоголь, Сковорода, родина Зерових, Василь Симоненко, Сергій Аверинцев, Джеймс Мейс... І зокрема, Бердяєв — один із найбільших філософів свободи ХХ ст., що народився і сформувався у Києві... Це радше не тексти для читання, а створений автором спосіб обміну думками, діялогу і полілогу видимих і невидимих співрозмовників, навіть тих, хто розмови всіляко уникає. Усіх — себе, друзів і опонентів, добрих і злих — атор безжально ставить перед дзеркалом правди. Бо в кожному бачить сучасника, якому не дано іншого способу прозріти себе і час — «які ми є?», — щоб вивільнитися від накопичених ілюзій та спустошливих «імітацій життя».
Неправда, напівправда, штучні та формальні авторитети, риторика, фальш і лицемірство стали нині такою собі майже нормою. Для Євгена Сверстюка напівправда — найпідступніший ворог сучасної людини, що знищує культуру і вичерпує саме життя. З цим лихом боротися найважче. «Духовно ослаблена людина погоджується з великими істинами, але в серці її вони не живуть», —просто пояснює автор. Тому його «оборона правди» — конкретна, доскіплива, непримиренна і гранично ясна.
Саме правда створює в публіцистиці Євгена Сверстюка виняткову атмосферу нераціональної причетности і генерує особливий, наповнений пластичною об’ємністю думки простір мови з сучасно переломленою притчевістю, де вже самі назви есеїв — напружені, аскетично-стислі, наче зафіксовані в леті стріли.
Погляд автора вихоплює в маштабно окресленій візії часу сутнісні деталі, події, вчинки, блукання, небезпеки — і все це стає видно немов згори — через призму свободи, в біблійних вимірах добра і зла. Якимось чином йому вдається втримувати перед зором читача глибинне дійство сучасноти, ніби фільм з великими синтетично-образними планами реальних кадрів, що його ми знімаємо (мислимо) разом з автором.
«Коли вавилонська вежа розвалилась... а всі біси вціліли» — так двома місткими штрихами окреслено постсовєтську реальність. А біля тих бісів —знайомі сучасники — піддобрюються, приносять звичну данину. І притім скрізь точаться розмови про «духовну кризу», що незгірш од колишніх зміїв-драконів пожирає людей.
Кожен побачить себе й іншого в цьому великому плані часу як діючу особу — свідому чи несвідому, гідну чи негідну — і відчує як свою — авторову небайдужість до образу людини, що її хочеться передати наразі суголосними словами героя Альбера Камю: «Я сам несу в певному сенсі тягар спільної гідности і не можу допустити, щоб її образили в мені або в іншому».
Оживити особу, щоб створити суспільство — цю тезу, проголошувану в минулому столітті західними, зокрема французькими персоналістами, Євген Сверстюк ставить у своїй публіцистиці як щонайактуальнішу проблему сучасної України.
Хоча обстоювати свободу особи в часи світоглядного хаосу, коли антикультура, вседозволеність, примари глобалізму, демони Сталіна в псевдоправославних обладунках, апологія деструкції Дериди та інші ідоли «перевернутого світу» розмінюють людину (і навіть сам світ) на засіб для зиску, коли в Україні (та й на Заході) відбулася водночас повна перемога і цілковита неафішована публічно поразка лібералізму — є справою вельми складною, яка вимагає філігранности й високої інтелектуальної чутливости. І однак Євген Сверстюк робить це з глибокою внутрішньою певністю.
Задекларована в книзі і обстоювана в житті його позиція грунтується на принципах християнського персоналізму, котрі мають давні самобутні корені в українській світоглядно-культурній традиції. Зокрема і в особливостях українського (київського) православ’я з його відкритістю до творчости громадського й культурного життя, віротерпимістю та особистою — великою — відповідальністю «за всіх і за все», що яскраво здійснилося в Козацькій християнській республіці, в період відродження української незалежної Церкви в 20-ті роки минулого століття...
Тому саме через вчинок відкривається в книзі дійсна вартість свободи, що проходить крізь небезпеки підмін «у невипробуваній стихії» (С. Аверинцев).
Так, співставлення вчинку звичайного журналіста «Дюранті, котрий продав правду», свідомо сфальшувавши для світу інформацію про Голодомор в Україні, — і Юди, який продав Христа, — несподівано виявляє справжній — вселенський маштаб людського вчинку. Проте йдеться тут власне вже про сьогоднішню людину, яка мусить це пережити й осмислити, аби очистити власну душу від зла. «.... Це не тільки українська проблема, весь світ повинен знати і розуміти свою історію», — зауважує автор.
І ось люди надіслали десятки тисяч листів, й не лише з України, до редакції «Нью-Йорк таймс» та в Комітет з Пулітцерівських премій, вимагаючи скасувати премію, присуджену продажному журналістові у 1932 р.
В блискучому есеї «Суворість демократії», мислячи про міру людини та живучість тоталітаризму, розгортаючи сувій реальности через видиво Христової притчі про пшеницю і кукіль, автор наводить слова колишнього комуністичного ідеолога, а згодом одного з найгрунтовніших критиків комунізму Милована Джіласа: «Якщо знищення комуністами вищих верств суспільства старої аристократії принесло непоправні втрати, то знищення комуністичної верхівки не принесе для культури жодних втрат і буде майже безболісним».
«Суворі, ой суворі начала християнської мудрости, що виводила нас в люди», — так завершує Євген Сверстюк притчу про страшний — і далеко не вповні усвідомлений — досвід ХХ і вже ХХІ ст. блюзнірської «свободи без Бога». Образом якої чомусь бачиться малюнок пророчого у відчутті ХХ ст. і майбутнього Макса Ернста: клітка, а в ній стоїть людина і дивиться на немов механічних метеликів, що літають у клітці і поза нею. А найвідчутнішим наслідком — брак і зацькованість у суспільстві добра, котре потребує, як пише Євген Сверстюк, елементарної «реабілітації».
Книга «На хвилях «Свободи» сприймається, як самопоставлена пильна варта, як безперестанне зусилля свободи, в якому попри все ніколи не затьмарюється певність, що завше існує можливість глибшого осягнення своїх стосунків з усім і з Творцем усього. Жива, реалістична, відважна есеїстика Євгена Сверстюка збагачує палітру нашого сучасного відчуття і розуміння свободи, вносить у нього те нове, що передусім резонує з передчуттям епохи, яка вже стукає в двері і заповідається бути епохою творчости. Звісно, якщо розв’яжемо низку проблем, котрі ставить сучасність перед людською свідомістю.
А тимчасом жива хвиля свободи набирає сили на вулицях Києва і в усій Україні. І ми бачимо: воля — це суцільний ризик, це боротьба, але вона прекрасна. Обстоюючи справедливість (литовські парламентарії зокрема назвали події в Україні «жовто-гарячою справедливою революцією»), сотні тисяч українців відкривають нині власний, досі наче затінений, гідний образ, виявляють в собі можливість нового життя. Але в цьому також видніє втілення правдивого слова тих, має пристрасть до істини.