Провансальський (але не провінційний) Авіньйон завжди був викликом чванливому Парижу. І часто переймав театральну пальму першості відтоді, як фестиваль задумав після війни відомий режисер Жан Вілар. На відміну від французької столиці, де влітку театральне життя стихає, вулиці Авіньйона перетворюються на парад комедіантів і водночас виставку театральних плакатів.
В Авіньйоні всюди натрапляли на імена Мольєра і Вуді Алена, Гомера і Беккета, Чехова, Шекспіра і навіть Євгена Шварца, чию п’єсу «Дракон» показували в театрі маріонеток. Причому вже за плакатом, як правило, можна визначити рід запропонованого вам видовища — чи це «мильна опера» на сцені, чи карнавальна вистава, чи інтелектуальна шарада. А то й чергова «підсадна качка» на кшталт «Монологів пеніса».
Авіньйон. По вулиці слона водили... Фото: Олександр Чепалов |
Спектакль під назвою «Війна синів світла проти синів темряви» за книжкою Йосипа Флавія «Іудейська війна» викликала інтерес ще й тому, що роль літописця Флавія грала Жанна Моро.
Гітай, проте, не міг використати Моро інакше, крім як посадити її на подіум зі зручним столиком для читання текстів.
Статичним був і інший головний персонаж спектаклю — так само дуже немолодий і не менш відомий актор Джером Кеніг (очільник римського війська Веспасіан). Він час від часу тяжко піднімався на рухливу конструкцію (її рухали шестеро робітників) і так само тяжко промовляв текст.
Молодші персонажі і, відповідно, актори (Титус — Жерар Бенхамо, Міріам — Мірей Перьє, Шимон — Шреді Ябарін, Єлеазар — Ерік Елмосніно) намагалися компенсувати відсутність динаміки дії навальними спуртами і раптовою появою в різних місцях величезного сценічного майданчика, вписаного в глибокий двадцятиметровий котлован кам’яного кар’єру.
Дивно, що маститий кінорежисер ще на самому початку не відчув уразливості свого проекту. Адже всі сім картин відрізняються лише довжиною літературного тексту, який перемежовують піснеспіви на івриті (Менахем Ланг) у супроводі інструментального ансамблю. Більш вдалим був природний для цього майданчика прийом — імітація роботи каменярів, що стала своєрідним звуковим і ритмічним тлом спектаклю. Та ще Ерік Елмосніно у фіналі (епізод у Массаді) підняв емоційний градус, коли з невдаваним запалом звернувся до залу (за задумом до співвітчизників) із закликом піти з життя, але не здатися в полон римлянам. Проте від нудьги і дидактики спектакль Амоса Гітая це не врятувало, хоча задовго до прем’єри було відомо, що його покажуть цього року також на фестивалях у грецькому Епідаврі, Барселоні, Стамбулі, а в січні 2010-го — у паризькому театрі «Одеон».
* * *
Ще одну прем’єру, підготовлену спеціально для Авіньйона, показала вихованка школи Бежара Магі Марін. На відміну від Гітая, її добре знають і в нас — за провокаційними версіями класичних балетів «Попелюшка» і «Коппелія», своєрідною манерою ексцентричного танцю у не менш бурлескних костюмах і гримі. Цього разу Марін несподівано показала спектакль «Опис битви», де танцю немає взагалі. Це видовище супроводжує читання текстів, які стосуються скорботного відчуття втрат від кровопролитних битв світової історії.
Cпектаклі Амоса Гітая і Магі Марін багато в чому схожі. В обох і літературний текст, і його історичний зміст були нав’язливими, але саме вони й провокували такі різні театральні прийоми. Накладення мовлення різними мовами підтверджувало меседж інтернаціональній публіці. В обох підніжжям дії слугувало каміння (у Магі Марін це була обтесана морем і часом галька). Але якщо в Гітая вийшов мало хвилюючий переказ текстів Флавія, то Магі Марін додала спектаклю-реквієму по шляхетності і лицарству героїв світової історії образних коментарів.
В «Описі битви» танцю у звичному розумінні немає. Хоча й це питання суперечливе — про те, що сьогодні вважати танцем, точаться нескінченні й малопродуктивні дискусії. Але в постановниці явно змінилося ставлення до краси. Якщо її немає в навколишній дійсності, то як бути із класичними взірцями, культ яких і усій Франції очевидний?
З усього видно, шалька терезів у симпатіях М.Марін остаточно схилилася на користь танцювального театру, де, як відомо, наголос стоїть на другому слові. А візуальний ряд переважає над рухом. Зал спочатку упокорився, а потім скорився неквапливому канону мови і шелестких пересувань. У мінімалістському музичному супроводі Маріотта домінував низькочастотний гул і пульсуючі удари тамтама.
На напівтемному, затягнутому барвистими драпіруваннями планшеті сцени (художник Монтсеррат Казанова) актори пересувалися ритмізованим кроком, промовляючи тексти й повільно стягуючи яскраво-сині полотнища. Під ними відкривалися так само тугі й широкі стрічки жовтого кольору, за якими ховалися полотнища криваві. Вони не просто стелилися за акторами, а й ставали атрибутами битви: прапорами, драпіруванням і головними уборами героїв, доки на сцені, ніби засипаній морською галькою, не опинилося близько двадцяти манекенів — двадцяти полеглих лицарів у сріблястій зброї — усе, що залишилося від битви. І, судячи з усього, це теж були жертви синів темряви.
Магі Марін у новому спектаклі звернулася до тих, хто ризикує захворіти на втрату пам’яті. Найкращими ліками від амнезії вона вважає взірці культури минулих епох і закликає вслухатися в них — звідси слова з гомерівського епосу і текстів Лукреція, ламентації Віктора Гюго з приводу відступу французьких військ після поразки під Москвою, або гасло іспанської «пасіонарії» Долорес Ібаррурі, яка згадує діяння соціалістів і комуністів. Але — усе або поховано, або кануло в Лету.
* * *
Поляк Кшиштоф Варліковський, котрий належить до більш молодого покоління, ніж Магі Марін та Амос Гітай, однак, теж стурбований втратою історичної пам’яті. І теж наголошує на класичних текстах, зокрема трагедіях Есхіла та Евріпіда. Сучасні тексти для п’єси під назвою A(Pollonia) написала Ханна Крал, а центральні жіночі ролі спектаклю зіграла яскрава актриса Магдалена Челецька. Вона особливо виділила тему жертовності, яка і в давні часи, і при Голокості Другої світової війни залишається мірилом сили людського духу.
Звичайно, усі три соціально-філософські спектаклі з’явилися у фестивальній програмі не випадково. Йдеться, можливо, про тенденції підбору програми, стурбованості тим, що театр відходить від змістовності, грузне в розважальних, комерційних витворах. Але надто вже багато в показі «боротьби», яку ведуть «сини світла», і затягнутості, і декларативності, і літературних надмірностей, здатних швидше відштовхнути глядача, ніж захопити.
На тлі програми «Офф’Авіньйон», де було представлено понад 100 театрів і театриків, це стає більш ніж очевидним. Відкриття неофіційної частини фестивалю вилилося в справжнє театральне свято, де в буквальному значенні «по вулицях слона водили» і кожна з труп мала можливість показати своє театральне дійство прямо на площі перед Папським палацом. «Мандрівні комедіанти» виявилися безпосередніми й розкутими. Вони снували Авіньйоном, буквально заманюючи глядачів у свої театри.
Я вибрав «Чарівну флейту» Моцарта в стилі дель арте, яку показували молоді артисти з театру «Маленький Лувр» під керівництвом Жана Ерве Аппере. П’ять музикантів і десять акторів хоробро зіграли й проспівали спектакль, де провідним і найяскравішим персонажем виявився Арлекін, він же Папагено. Рухливий, як ртуть, Антуан Леланде в костюмі з різнокольорових клаптиків, із ногами, які наче самі пританцьовували, і посмішкою Фернанделя нагадував знаменитого Феручо Солері — Арлекіна з культового спектаклю Джорджо Стрелера. Здавалося, що саме завдяки старанням Арлекіна — символічного персонажа театральної Європи — боротьба світла і темряви в особі Зарастро і Цариці ночі закінчилася перемогою синів світла.