| ||
Їржі Сурувка. «Смерть Марата» |
Ні! Ні! Ні!
Із «Дадаїстського маніфесту»
Ріхарда Хюльзенбека
Радянські енциклопедії подавали лише одне значення терміну «авангард» — «з’єднання, частина або підрозділ, що прямують на визначеній відстані попереду головних сил». Для країни, де пріоритетом завжди були поголені солдатські лоби, а не розкуйовджені бороди художників, це цілком природно. В мистецтві «авангард» — категорія досить відносна. Те, що вчора обсвистували, закидали гнилими овочами, те, чим обгороджували курники, раптом сьогодні (зазвичай, після того, як митець згорів в божевільні, відрізав собі вухо, або тихо помер в стічній канаві) стає еталонною класикою і гордо окуповує луврські зали чи кілометрові галереї Соломона Гугенхейма.
500 років тому (як час летить!) звичайнісінький сірий кролик з оранжевою морквою Альбрехта Дюрера був небаченим авангардом — адже це був просто малюнок гризуна, а не великомученика Кроля, мордованого за віру сарацинами. А тепер Сотбіс скільки мільйонів шкурок злупив би за цю роботу? На жаль, прижиттєві фінансові герої на зразок Далі, Пікассо, Ворхола — виняток, а не правило.
Найбільшою проблемою радянського та пострадянського авангарду є, поза сумнівом, перерваність традиції. Період від помірної свободи до початку каталепсії захопив приблизно 12 років і завершився реорганізацією-ліквідацією в 1930 році московського Вищого державного художньо-технічного інституту (ВХУТЕІН), який до 1926 року був Вищими державними художньо-технічними майстернями (ВХУТЕМАС), а до 1921 року — Вільними художніми майстернями.
Імперії експериментують з живим матеріалом, а не з фарбою та глиною. Друге обличчя тоталітарного Януса — Гітлер. Як і Сталін, він був «покровителем прекрасного» і тому, прийшовши до влади, відразу ж в 1933 році розігнав інститут «Баухауз» в Дессау — генератор нових ідей в архітектурі, дизайні, живопису, скульптурі. Німецька несвобода тривала, як і більшовицька свобода, теж 12 років.
Біда, що кілька поколінь митців одної шостої світу не мали жодної можливості зануритись в киплячий бульйон (чи смолу?) світового авангарду.
І нині вже пізно домальовувати вуса Джоконді, вишиковувати бляшанки супу Кемпбел, обшивати пісуари хутром… Все це було. Навіть ікебаною із набальзамованих фрагментів людських тіл публіку не заінтригуєш, а мецената не зазомбуєш.
Вибір у сучасного авангарду (і вітчизняного, і глобального) невеликий. Маючи кишеню, набиту грішми, можна організувати щось масштабно-ідіотське на кшталт бинтування рейхстагу, горизонтальну Ейфелеву вежу, наприклад, чи діючий собор із пап’є-маше (втім, ні, цим вже активно опікується муніципалітет).
Теж не дешевий напрямок — вичавити оригінальний образ із плутанини кабелів, моніторів та лазерів. Не такий організаційно та фінансово обтяжливий для художника шлях — використовуючи традиційні мистецтва та прийоми, творити професійні роботи, бажано — шедеври.
Цей варіант не дуже приваблює більшість нових авангардистів — кому ж кортить витрачати свої кращі роки на важку працю. «З’явлення Христа народу» двадцять років виписувати? Три дні! Ну, максимум — чотири!
Центр сучасного мистецтва презентував проект «Полюби свій симптом». Було б неправдою сказати, що роботи художників, котрі об’єдналися під цим гаслом, не викликають жодних емоцій. Але й впущений на ногу каналізаційний люк теж викликає приплив різноманітних почуттів і навіть слів. Правда, вони мало стосуються проблем прекрасного.
Москвичі Олександр Виноградов та Володимир Дубосарський. Колись художники працювали в худфондівській артілі, непогано заробляли, замовлення на панорами «Краснозвездной» та портрети політбюро не переводились. І раптом — на тобі! Все обірвалося. Ностальгія душить. Замість Брежнєва прийшли Зорро, Міккі Маус, сексуально стурбовані ляльки…
Санктпетербуржець Дмитро Шорін. Якщо вірити назві серії картин «Катастрофи» і оспіваним в них персонажам та темам— Хіросіма, Спітак, принцеса Діана, Бог Отець, автор — глобальний філософ та кон’юнктурщик. Насправді — мало того і того. Бог Отець більше схожий на надутого третьорозрядника ГТО. В нижній частині полотна якась сентенція на тему ціни крові. Чомусь італійською мовою і без перекладу. Переконаний, що не всі навіть в стінах Києво-Могилянської академії вільно володіють цією мовою. Не коректно стосовно глядача. Чи, може, картина просто зробила зупинку по дорозі в Ватиканський музей?
Чех Їржі Сурувка. Такі собі страшилки-смішилки. Художник не витрачає часу на академічні витребеньки — робота з формою, кольором, композицією. Як лягли олійні фарби на полотно, то хай собі так і лежать. Святі, які збереглися на стінах галереї ще з часів, коли там була бібліотека, явно були б не проти, щоб їх винесли, аби не бачити наруги над живописом та історією. Друг народу і хорошого художника Жака Луї Давида — Жан-Поль Марат від одного погляду на «Смерть Марата» Їржі Сурувки, напевно, втопився б в своїй сірчаній балії, не дочекавшись Шарлотти.
Одесит Володимир Кожухар. Серія «Неіграшки». Назва серії підштовхує до думки, що іграшки там присутні. Так воно й є — такі собі плюшеві вуаєристи. Все доволі майстерно, але є паскудне відчуття того, що художник страшенно поспішав, коли зображав свої непристойні полотна. Мабуть, йому заважали підглядати у замкову шпарину, чи виривали з рук порнографічний журнал.
Поза сумнівом, «зіркою» та квінтесенцією цього арт-проекту є серія киянина Іллі Чичкана «Діснейленд». Генітальний художник. Уолтом Діснеєм там і не пахне. Пахне вбиральнею провінційного вокзалу. І майстерність, і глибина розкриття теми, і, можливо, матеріал виконання (я, правда, не принюхувався) цілком відповідають цим закладам громадської гігієни.
Один з персонажів Станіслава Лема — кузен професора Тарантоги — мав посвідку від
ЮНЕСКО з дозволом на фотозйомку в чоловічих та жіночих ватерклозетах. Він збирав написи та малюнки по нужниках всього світу, вважаючи, що більш ніде людство так щиро не проявляє свої потаємні думки та прагнення. Ця колекція могла б значно поповнитись в Центрі сучасного мистецтва.
Москвич Аркадій Насонов. Серія «Спостереження хмарної комісії». Не зважаючи на пояснювальні тексти розбірливим школярським почерком на більш зрозумілій, ніж італійська, мові, я нічого не зрозумів. Без допомоги психоаналітика тут не розберешся. Втішає те, що полотна зафарбовані не повністю. Є надія, що на них хтось щось колись добре намалює.
Ще один одесит — Ігор Гусєв. Жодних ознак південного сонця. Загальний контекст всієї виставки змушує шукати якихось збочень і в його роботах типу «Настенька». Такі собі Нєточки Нєзванови, Крихітки Дорріт туманно-альбіонно-петербурзького анемічного колориту. Мабуть-таки якась прихована ідея педофілії… Сюрреалістичні роботи цього художника не варті жодних відгуків. Немає в нього хисту до цієї справи.
Авторам, мабуть, варто перечитати Зигмунда Фрейда. Не «Психологію підсвідомого», а щось більш прикладне — «Неврози у дітей» хоча б. А якщо психічне здоров’я та гаманець дозволять поїхати на стажування в Лондон — галерея «Тейт» нині презентує живопис Люсьєна Фрейда, внука великого австрійця. Погляд на світ у нього, звичайно, фрейдистський. Але все зроблено надзвичайно вміло та емоційно.
Загальні висновки від «Симптому». Не відвідуйте цю акцію з дітьми, яким не виповнилося 16 років. Не сумнівайтесь, гидоти вони вже надивились і в інших місцях. Гайніть ліпше на Дніпро, а ще краще на Десну. І від мистецтва треба відпочити. Особливо, якщо це не зовсім мистецтво…
P.S. Ар’єргард — це точнісінько те саме, що й авангард. Але далеко позаду.