Підкремлівський одесит Гліб Павловський придумав черговий атракціон: започаткував часопис «Русский журнал. Рабочие тетради». Сполучення імені популярного інтернет-ресурсу та шкільницького терміна в назві нового журналу натякає на неолікнеп. Потверджує це й редакційний анонс: «Эта задача реализуется посредством интеллектуальных расследований, которые представляют собой новый жанр в российской публицистике».
Уже на першій сторінці автор проекту окреслює коло потенційних читачів: «Разговаривать надо с теми, кто очень хочет жить, — настолько, что интересуется истиной». Жити після такої заяви хочеться інтенсивніше, тобто — постійним читачем «РЖ/РТ». Тим більше що неабияк інтригує вже саме формулювання головної журнальної рубрики: «Якість розмови».
Автор вступної статті Б.Межуєв, вичерпно представлений як філософ/політолог/публіцист, окреслює сучасні жанри політичної стилістики. Проте український читач попервах не знаходить чогось нового у цій класифікації «зливів-компроматів», оскільки їх давно й успішно прищепили в нашому інформпросторі політтехнологічні колеги-земляки п. Межуєва. Аж ось останній пункт розвідки: «Я бы назвал жанр, который, как мне представляется, в наибольшей степени востребован сегодня, «интеллектуальным расследованием»… Для американской журналистики описание интеллектуальных сетей в обществе, причем тех, которые оказывают влияние на политику, — занятие более чем привычное». Отут уже бере щира заздрість: нам би такий журнал-дослідник про те, що і як читають наші політики та як це знання/незнання впливає на якість життя публіки.
Але вже в наступній публікації ейфорія дістає по крилах від соціолога Симона Кордонського, що трудиться в науково-освітній раді при президенті Росії: «Нет публики, нет и не может быть гражданского общества. Институт публичности не совместим с сословным распределением ресурсов, с административными рынками и сословной рентой. Публичность для них противоестественна. Функциональным эквивалентом публичности в нашем общественном устройстве — вне перестроек — являются разного рода ресторанные или соседские посиделки, сословные собрания, клубы-бани и другие подобные институты».
Отакої! Коли немає публіки й ареалом публічності лишається кухня, то на які ж «інтелектуальні розслідування» нам очікувати від «Русского журнала»? Чи цей проект — ще одні «Пензенские мореходные классы»
(А.П.Чехов. Собрание сочинений. Т.ХІІ. — Москва—Ленинград: Госиздат, 1929)?
Облишмо Кінана, візьмімо перекладну новинку: Ален Безансон. «Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту» (К.: Пульсари, 2007): «Сучасна Росія є штучним утворенням. Вона імітує результат європейської цивілізації, відтворює один з етапів цієї цивілізації, але в ній відсутній розвиток. Без зовнішнього імпульсу, без зовні прикладеного імпульсу все валиться, все повертається до стану інерції та маразму…. З багатьох поглядів ця держава під петербурзьким лаком почувала себе спадкоємницею орди… Суміш брехні, насильства і пихи».
Можемо звернутися і до власне російських поглядів на тамтешню сучасність. Наприклад — Діна Хапаєва, «Готическое общество: морфология кошмара» (Москва: Новое литературное обозрение, 2007): «Испарение политики как формы существования публичного пространства и полная подмена ее личными отношениями между главарями: начальниками отраслей промышленности, предприятий, ректорами вузов… Личная зависимость и преданность «пахану», который становится гораздо более эффективной гарантией защиты личных прав и свобод, чем конституция или давно включившиеся в эту систему органы «правопорядка», является единственным «принципом подбора кадров»... Эту сторону российского готического общества точно охарактеризовал А.Илларионов: «Своизм» — это идеология защиты «наших» не потому, что они правы, а потому, что они «свои». «Нашизм» — это идеология агрессии по отношению к чужим. Не потому, что они не правы, а потому, что они «чужие».
Власне, про «своїзм—нашизм» у закордонній політиці й пише з притаманною йому штабною грацією п. Колєров: «У России есть-таки в «Ближнем зарубежье» законные интересы». І слівце «законні» тут — аж ніяк не поетична красивість. Історик-депутат російської Держдуми Наталія Нарочницька останнім часом видала аж три грубезні книжки, що обґрунтовують «законність» кремлівських інтересів поза кордонами РФ. В одному з інтерв‘ю вона сформулювала це по-ленінськи доступно: «Будущее за теми элитами, которые поймут, что судоходные реки и незамерзающие порты важны по-прежнему… и для прохода танкеров надо иметь имперские пушки… Вот я и предлагаю отстаивать национальные интересы, защищать отечественное предпринимательство» (Литературная газета, 2004, №19). Либонь, саме таке майбутнє має на оці п. Кордонський, коли мріє: «И тогда наше слово наконец обретет весомость… русский язык станет не просто языком межнационального общения, но и тем языком, на котором интересно читать и полезно думать».
Читати «РЖ/РТ» не так цікаво, як справді корисно — саме так корисно прочитувати інструкції на мішках з отрутохімікатами. Що ж до «думати разом», то варто звернути увагу на застереження А.Безансона: «Є одне загальне правило. Коли йде боротьба з ідеологічним режимом, перша річ, яку слід зробити, і лінія, якої слід абсолютно дотримуватися до самого кінця, — беззастережно відмовитися від опису реальності, який пропонує той режим». Г.Павловський, приміром, пропонує нам такий «опис реальності»: «Почему, если человек честен, он непременно такой дурак?».
Утім, виявляється, читати «Русский журнал» рекомендовано не всім поспіль. Насамперед його не варто читати тим, кому відомі ще й інші журнали/книжки/експерти. Бо виключно експерти «РЖ/РТ», певен п. Павловський, говорять «о том, как сделать необходимое, обойдясь без лишних затрат и идиотских обсуждений». А хто подібні «обсуждєнія» нав’язує? Маргінали — відповідає наш одесит. І в статті про 1968 рік (рік окупації СССР Чехословаччини) дає їм характеристику: «Маргинал (тогда говорили просто — «отщепенец» или «ненормальный») глубоко проникал в щели мира, где все трахалось, булькало и болтало без умолку».
Такий сорт духовності всебічно розглянув в останньому романі Віктор Пелевін: «Духовность русской жизни означает, что главным производимым и потребляемым продуктом в России являются не материальные блага, а понты. «Бездуховность» — это неумение кидать их надлежащим образом» (Ампир В. — Москва: Эксмо, 2006). У цьому сенсі п. Павловський, безперечно, є високодуховним віртуозом. Але навіщо він кидає понти так прицільно? Відповідь знаходимо у розлогій статті «Русского журнала», присвяченій Олександру Дугіну, двічі депортованому з України (й чий «Євразійський союз молоді» нещодавно нахуліганив на самому вершечку Говерли). Цього персонажа «РЖ/РТ» представляє з енциклопедичною монументальністю: «Дугин впервые после марксистов принес в русскую политику элементы философии… Он фактически создал русскую школу геополитики… Интеллектуальный Жириновский... Дугин стремился продемонстрировать власти наличие у евроазийцев собственных «боевых дружин» и их готовность задавить «оранжевую революцию» в России, буде она случится».
Аж раптом дочитуємося до такого: «В лице философа-евразийца власти страны получили удобное средство озвучивания спорных и дискуссионных вопросов для проверки реакции на них общественного мнения в России и за рубежом». Отут нарешті стає зрозумілою суть ілюзіону під назвою «Русский журнал». З огляду на добір автури, акцентовані тези, специфічну тональність та кредо головного редактора («любой разговор, лишь бы не скука политического прогресса») — «РЖ/РТ» виконує для Кремля ту саму роль лакмусового папірця, що й Дугін.
І як тут знову не схилитися перед прозірливістю романіста Пелевіна: «Провокация в наше время перестала быть методом учета и стала главным принципом организации… Какие бы слова ни произносились на политической сцене, сам факт появления человека на этой сцене доказывает, что перед нами б... и провокатор. Потому что если бы этот человек не был б... и провокатором, его бы никто на политическую сцену не пропустил — там три кольца оцепления с пулеметами. Элементарно, Ватсон: если девушка сосет х... в публичном доме, вооруженный дедуктивным методом разум делает вывод, что перед нами проститутка».