Джордж Буш у фільмі «9/11 за Фаренгейтом» |
Коли вам востаннє доводилося бачити повнометражний документальний фільм в українському кінопрокаті? Підозрюю, ніколи. Протягом вересня документалісти усіх штибів дістають потужний стимул для професійної гордості: в Україні демонструються знамениті стрічки Майкла Мура «Боулінг для Колумбіни» та «9/11 за Фаренгейтом».
Доброзичливого на вигляд товстуна Майкла Мура можна вважати головним зірковим відкриттям біжучого року. Його зловтішно усміхнена фізіономія тепер прикрашає не тільки випуски новин на більшості телеканалів, а і обкладинки модних журналів. Чи не дивна ситуація для режисера-документаліста, письменника і громадського діяча, ще рік тому не знаного за межами США та європейських фестивальних тусовок? Мас-медії, як завжди, підшукують найзручніший (бо найпростіший) спосіб пояснення незрозумілого феномену. Мовляв, Мур — звичайнісінький кінохуліган, який шляхом підступної змови зі своїм колеґою по хуліганству Квентіном Тарантіно забезпечив неабиякий пі-ар своїй нахабній, але малохудожній антибушівській стрічці «9/11 за Фаренгейтом». (Нагадаю, Тарантіно головував у журі Каннського кінофестивалю, яке й віддало Мурові цьогорічну Золоту пальмову гілку.) На цьому крапка. Звісно, розвішувати ярлики дуже легко. Зазирати під них набагато складніше.
Канн став своєрідною точкою відліку, з якої почалася скандальна слава Майкла Мура, а з нею — лавина здивовано-обурених коментарів. Найпоширеніший з-поміж них такий: каннське рішення — суто політичне, до мистецтва воно, як і «9/11 за Фаренгейтом», жодного стосунку не має. Позиція в корені помилкова, бо Канн ніколи не був (і не має бути!) ані суто мистецькою, ані суто політичною подією. Цьогорічний перекіс у бік політики — це промовисте послання митців усій міжнародній спільноті, котре було цією ж міжнародною спільнотою сприйняте як скандальна забаганка. Сьогодні, коли українці нарешті побачили «9/11 за Фаренгейтом», можемо нарешті визнати: фільм Майкла Мура — це гола публіцистика, жодних відкриттів у царині документалістики він не містить. Але це ще не аргумент проти Золотої гілки. Послання, закладене в акті каннського «пожертвування мистецтвом», розшифровується, як на мене, так: світова кіногромада визнає неспроможність сучасного кіно ефективно критикувати соціальну дійсність, а оскільки не критикувати її сьогодні не можна, головний приз дістається тому, хто хоча б намагається це робити — нехай грубо, прямолінійно та публіцистично. Інакше кажучи, мотивація журі могла би звучати так: «Містере Буш, ми Вас настільки ненавидимо і вважаємо Вашу діяльність такою шкідливою, що готові начхати на старе добре мистецтво кіно заради того, аби нас нарешті почули». Бо іншого способу бути почутими у спільноти інтелектуалів сьогодні немає.
Сам Майкл Мур своєї граничної політизованості не приховує і вадою своєю не вважає. Він відверто працює на демократів і найбільше пишається словами одного республіканця, котрий назвав «9/11 за Фаренгейтом» «атомною бомбою» нинішньої президентської кампанії. В Україні Майкла Мура вважали б класичним «чорним піарщиком», натомість в Америці він відстоює репутацію палкого патріота й чесного борця з режимом Буша. Мур — дуже цікавий тип сучасного політично заангажованого митця (на жаль, не характерний для України): не важливо, на чиї гроші він працює, чиє замовлення виконує, головне — він сам свято вірить у те, що робить. Найцікавіше, що Майкл Мур насправді є блискучим документалістом. Пересвідчитись у цьому можна, переглянувши його попередню стрічку «Боулінг для Колумбіни» (2002, «Оскар» за найкращу документальну стрічку). «Боулінг...» — справжнісінький документальний блокбастер. Уподібнюючись приватному детективові, Мур розслідує причини хворобливого захоплення вогнепальною зброєю, що охопило сучасну Америку. Як хибні версії вбивства, він одне за одним відкидає недолугі пояснення цього феномену, злущує шкірку за шкіркою з цибулини загадкової американської душі, аби в кінці прийти до епатажного, «нульового» висновку: ми, американці, захоплюємося зброєю тому, що ми, американці, — психічно скалічена нація. Висновок не надто конструктивний, на тему психології насильства були й цікавіші дослідження, проте «Боулінґ для Колумбіни» — єдине з них, котре побачили й зрозуміли його безпосередні адресати. І хто скаже, що пі-ар мистецтву не потрібен?
Метод Мура-документаліста — це гра у «простого американця». В «Боулінгу для Колумбіни» він, дошукуючись правди, у джинсах і футболці лазить чиновницькими кабінетами, знайомиться зі своїми співвітчизниками — прихильниками та жертвами вогнепальної зброї. Режисер не гребує популізмом і грою на публіку — адже для сучасного інтелектуала це єдиний спосіб бути почутим у своїй країні. А Майкл Мур згоден працювати тільки на загальнонаціональну аудиторію. Показовими є його публічні перформанси, якими Мур прикрашає кожну зі своїх стрічок. У«Боулінгу для Колумбіни» він у супроводі двох жертв вогнепального свавілля приходить до супермаркету, вимагаючи негайно припинити продаж пістолетних куль. Один із фінальних епізодів «9/11 за Фаренгейтом» такий: Мур метушиться перед будівлею конгресу, відловлюючи сенаторів та з серйозним обличчям пропонуючи їм відправити власних дітей до Іраку. В кожному разі його вимоги демонстративно невиконувані. Чим не метафора позиції сучасного інтелектуала? В «9/11 за Фаренгейтом» Мур взагалі відмовляється від естетських витівок. Фільм надзвичайно суб’єктивний у висміюванні Буша, що мало би відтінюватися об’єктивною мовою сенсаційних документів. Утім, як відомо, фактів нема, є тільки інтерпретації. Фільми Мура — це тріумф суб’єктивності. Це мистецтво доби, в яку чують тільки тих, хто кидає бомби. Майкл Мур свою бомбу вже кинув. Можливо, саме такої бомби бракуватиме передвиборній кампанії в Україні...