Ювілеї - діло скороминуще. А "музика" - вічна. І хоча Анатолієві Хостікоєву цими днями "не відпочивати", відзначаючи 60-річчя, так воно ж і пролетить-відшумить - швидко-швидко. От і хочеться поговорити зараз не про скороминуще, а про вічне. Значне, міцне, мовби "міфічне". Тобто про властивості образу, таланту й темпераменту цього чудового артиста.
Його "життя в мистецтві", як на перший погляд, рівне й успішне. І, природно, не могло бути інакше. Ну як людина з такою яскравою зовнішністю і таким артистичним талантом загубиться десь поміж "однотрупників" (від слова "трупа")? Та ніколи подібного не сталося б.
Отож він і виділявся - завжди - із загального ряду.
І усвідомлював своє право бути на "передовій", на першому плані. І такий план неодмінно мав бути крупним. Як і його фактура. Як і його герої. Здебільшого серйозні чоловіки...
Народжене у рік смерті Сталіна немовля своїм пронизливим криком ніби провістило (щойно з'явившись на світ) початок "нової ери". Свободи, що вже п'янила всіх, а також рівності й братерства.
Дивовижно: з роками ставлення до цих дефініцій (свобода, рівність і братерство) у нього не змінюється. Братерство цінує в акторській родині. Свобода - його внутрішня потреба. А в "рівності" він завжди проявляє своє незмінне благородне співчуття до ближнього. Його вигляд і постава символізують таку собі інтернаціональну чоловічу міць, що вмістилася в контурах однієї цієї особистості. Мати - українка, батько - осетин. І жодних "міжнаціональних" конфліктів. А тільки - любов, яка скріплює міжлюдські взаємини.
Образ Хостікоєва (артиста і людини) мені подеколи нагадує бурхливий гірський потік на Кавказі, що якимось дивом упав на українську рівнину. І перетворився тут на озеро надії. Надійності, скоріш, - іще одна властивість його акторської натури.
Як відомо, "акторство" дражнило його з малих років. У київському дитячому садку був учасником ранків. Розчиняючись в образах брунатних ведмедиків та іншої іграшкової живності. А в школі організував свій
театр. І, зрозуміло, "хто" мав бути в центрі цього заходу. Звісно, Толя!
Ще на другому курсі театрального цей гірський темперамент, укупі з українською розважливістю, рухають його до дуже складного образу - Отелло. Минуть десятиліття. І саме ця роль виявиться дуже важливою в його репертуарній палітрі.
Ну а що там раніше? У 70-ті був Львів. І очікувані захоплені вигуки й погляди галицьких шанувальниць. Вони не могли байдуже пройти повз театрального богатиря. Увечері грав, наприклад, Черниша у "Прапороносцях" (за мотивами роману Олеся Гончара). А вранці (чи вдень) він сам, молодий і завидний, перетворювався на особливий естетичний об'єкт, розчиняючись у міфологічній архітектоніці Львова. Кажуть, уже тоді, в 70-ті, він не вважався, а був ледь не "міфом" для свого кола. Трупа театру Заньковецької: Ступка, Романицький, Стригун, Козак, Кадирова, інші. А поруч із "титанами" - цей, іще один, герой античного міфу... Хотілося б уточнити, панове, а якого саме (міфу)?
…Мені здається, якби для нього проводили спеціальні кінопроби, то один стародавній герой пасував би йому, як жоден інший. Атлант. У грецькій міфології - могутній юнак, син Титана та Клімени, брат Прометея і т.ін. Пам'ятаєте, що з ним сталося? За ненормовану волелюбність і вільнодумство (щодо богів) Атланта засудили до дивного заняття: тримати на голові (і руках) небесне склепіння! Що характерно: цей юнак згодом ніби й сам "проріс" у небеса. Й почав вивищуватися над деякими удаваними "богами".
Тут очевидна паралель... Двоє чоловіків-трударів утримують своїми руками небеса. Один - у міфі, інший - у своєму щоденному творчому житті. Оскільки, як відомо, "небо мистецтва" раз у раз потьмарюють хмари, а цей іще пам'ятає (з розповідей учителів, серед яких Ірина Молостова та Сергій Данченко), що без високих устремлінь - і робити в театрі нема чого. І тільки в "небі" можна піймати творчого журавля. Ну а синиця в руці? Нехай цвірінькає для тих, хто не з міфу, а з анекдоту.
З 1980-го, коли Данченко запросив його в трупу франківців, ледь не кожен сценічний герой Хостікоєва в образному сенсі являв собою мужнього Атланта, який і мав утримати рівновагу: чи то в реальному світі, чи то у вигаданому.
Своїми надзвичайними зусиллями його герої намагалися зберегти цілісність світу, захистити своїми кулачищами справедливість. Вони повсякчас підставляли плечі під фатум небесної неминучості. Такий його Еней. Не тільки "моторний парубок", а воїн. Еней, як і Атлант, засуджений до тяжкого чоловічого обов'язку: тримати, оберігати, боротися, не здаватися. А коли актор зіграв доктора Астрова в "Дяді Вані" (після від'їзду до Ленінграда Валерія Івченка), його герой багатьом здався справжнім "дитям природи": живим і щирим. Його пристрасть рятувати ліси була настільки очевидною та зрозумілою - і цей у будь-який момент готовий підставити плечі.
А Воланд? Демонічний змій-спокусник з легендарної вистави Ірини Молостової. Поява в цій постановці Хостікоєва, як на мене, розкрила одну з головних тем булгаковського роману. Ця тема - у закоханості земної жінки в сатану. А як вона могла в такого не закохатися? Коли Воланд-Хостікоєв являвся на сцену ніби не зі "світу пітьми", а зі стародавньої Греції, де навіть злі духи були статечними, театральними, вродливими.
Потім грав Хіггінса в "Пігмаліоні". І це була велика дитина, людина-парадокс. Здавалося, в ньому таяться небачені сили, ним же самим не усвідомлені. І будь-якої миті, якщо того зажадає Еліза Дуліттл, - він небо кине до її ніг.
Пригадується і його Хосе з "Кармен" (у постановці Андрія Жолдака). Потужна, сильна й нещасна людина, яку боги ніби прирекли на страждання... Фінал, коли цього героя розбиває хвороба, забути неможливо. Здавалося, його душа на наших очах уже відлітає в небо. А там і обвінчається зі своєю Кармен. Зі своєю любов'ю.
Бо, по суті, "небо" для різних його персонажів - це любов. Політ. Стремління у височінь. Це уявна відсутність земного тяжіння. Як, наприклад, його грек Зорба. Герой, укорінений у земну кору, водночас перебуває в стані невагомості, підноситься над обставинами та різними життєвими сюжетами. Так! Його Зорба - це теж Атлант. Такий не тільки небо втримає, такий навіть полюси землі виверне, якщо того вимагатимуть обов'язок, покликання, любов...
…Походжаючи "галереєю" його сценічних атлантів, не можна обійти англійського актора Кіна. Колись у зв'язку з Кіном цей артист відкрився для мене "додатково". Пам'ятаю, одного разу, на прохання Сергія Данченка, у 1998-му по всьому Києву шукав томик Горіна з текстом п'єси. Потім - прем'єра, був гучний успіх. І в одній з газет з'явилася невелика замітка про "незгоду" із трактуванням центрального образу. Уже потім мені розповіли, як на своїй дачі в гамаку возлежав цей потужний атлант актор Хостікоєв - укрившись цією газетою, ніби придушений... Бо дуже переживав. Мені й на думку не спало б таке: переживає?! Спускається з неба на землю й емоційно включається в діалог з невідомим небайдужим співрозмовником... Тобто йому це - не байдуже? І тільки через роки мені стало зрозуміло - "про що" Хостікоєв грав п'єсу Горіна про Кіна. У тому сюжеті (якщо перекласти на "атлантичну" концепцію) справжнім небом для його героя були підмостки. Сцена. І в тій виставі він не те щоб тримався за сцену (а це властивість багатьох акторів, які грають акторів), він утримував цю саму сцену - від напіврозпаду, від краху ілюзії, від "театральщини". Його совісний Кін вдивлявся в сцену ніби в небеса. Тільки зверху - вниз. Оскільки підмостки для цього артиста, останнього романтика нашого театру, - вище за небо.
Ось так, поєднуючи в самому собі і в своїх же героях високу поезію античного міфу й щедру прозу людського характеру, наш ювіляр залишається й сьогодні дуже важливим театральним Атлантом. Здатним склеїти те, що може розбитися. Здатним утримати те, що в мистецтві може впасти. (Маю на увазі високу художню планку).
От і побажаємо йому в ювілейні дні - міцного здоров'я і мужнього довготерпіння. Того, що властиве й "брату" його, Атланту. Допоки такі, як вони, підкладають руки - либонь не впаде на голови небесна стеля.