Антонія Сьюзен Байат — визнаний класик сучасної англійської літератури. В її романах, зазначають критики, літературознавці й звичайні читачі, провідну роль відіграє чуйний і водночас проникливий розум, для якого пристрасті інтелекту виявляються такими ж зворушливими та витонченими, як і вибухи наших емоцій та відчуттів.
Народилася АС Байат (саме так літературознавці пишуть її ім’я!) 24 серпня 1936 в Шеффілді. Справжнє прізвище письменниці — Дреббл. В 1957 році закінчила Ньюнем-коледж Кембриджського університету з дипломом бакалавра мистецтв. У Бринморському коледжі (США, штат Пенсільванія, 1957–1958) та Самервіл-коледжі Оксфордського університету (1958–1959) працювала над докторською дисертацією, присвяченою англійській літературі XVII століття. До 1972 року читала лекції в Лондонському університеті та Центральній школі мистецтв і ремесел (Лондон). Після публікації літературознавчого дослідження «Вордсворт, Колридж та їхня епоха» з причин, пов’язаних із трагедією в особистому житті, пережила тривалу творчу паузу, яка перервалася в 1978 році виходом роману «Діва в саду».
В 2001 році опубліковано роман «Історія життя біографа» — своєрідний сплав інтелектуальної гри та детективної історії, а також збірку есеїв «Про історії справжні і вигадані». Твори одразу ж розійшлися Європою мільйонними накладами. Цього року письменниця відзначає 70-річний ювілей. Спеціально для читачів «ДТ» пані Байат погодилася дати «ювілейне» інтерв’ю.
— Пані Байат, чому ви вирішили обрати письменницький шлях? Як ви ввійшли в літературу?
— Мені здається, що я завжди хотіла бути письменницею, але тримала це в таємниці. Адже найкращі студенти на спеціальності «література» також прагнуть бути письменниками, але не всім це вдається. Я обожнювала всілякі оповіді, коли була ще дитиною. Навчилася дуже швидко читати. Здається природно, що моє інтенсивне задоволення читанням посприяло тому, щоб я стала письменницею. Почала писати ще в дитинстві, написала і спалила два шкільні романи. Не пам’ятаю миті, коли б я не писала, навіть на рівні ідей. Можна зустріти дітей, які мають вроджений хист до музики або малярства — але важко пояснити дитині, що в неї хист до письменства, адже слово — це провідник, це наша повсякденна комунікація. Ми звикли до слів. Але ж література — це особлива мова. Я пишу, тому що насолоджуюся мовою, тим, як вона працює в оповідях.
— В якому віці ви написали перший твір?
— Коли я навчалась у Кембриджському університеті, написала перший роман. Він був багато в чому невдалий, але то був обов’язок. Мої викладачі розуміли й «підтримували» мене в моєму переконанні, що студентові ще далеко до письменника: «Перепочинь день-другий і пиши». Але я так не могла. Я не могла завершити роман. Я написала другий, коли навчалася на післяуніверситетських програмах у США, — на цей раз роман був більш складний і символічний, я створила персонажа, який був «телевізійним натуралістом» ще до того, як такі з’явилися у світі... Потім я повернулася до Британії, одружилася, за два роки народила двох дітей.
Я переписала перший роман в університетській бібліотеці в Дюремі й відправила його видавцеві, який, на моє здивування, його прийняв. Мені ніколи не відмовляли у видавництвах, але кілька разів мені таки доводилося змінювати видавців у Штатах.
— Чи потребує інформаційне суспільство мистецтва? Технології вже змінюють наше уявлення про світ, про нашу реальність. Чи вдасться інформаційній глобалізаційній мережі «вбити» книжку, приборкати літературу?
— Це дуже цікаве запитання. Я наразі працюю над рецензією на роман Віктора Пєлєвіна «Шолом жаху», в якому інтерпретується міф про Тезея і Мінотавра і подано паралель між сучасною інтернет-реальністю і чатами. Пєлєвін починає книжку з цитати Ф. Скота Фіцджеральда про те, що ми весь час ідемо в минуле. Пєлєвін вважає, що наша свідомість — комп’ютеризована, а міфи — це її вбудовані автоматичні програми. Він написав книгу цікаву, сповнену інтриги. Це форма комунікації, що дає можливість авторові й читачеві зустрітися у вимірі слова та ідеї. Як показує Пєлєвін, іншу свідомість можна зустріти в інтернеті. Але ця зустріч відрізняється від зустрічі читача й автора у книжці, адже книжку можна читати в ліжку, неодноразово перечитувати, перегортати сторінки. Гадаю, процес читання та сприйняття в нашому суспільстві змінився через інформаційні технології. Мені здається, молодь багато часу приділяє саме комп’ютерам, а не книжкам, вона більше спілкується через мобільні телефони, аніж наживо. В Пєлєвіна йдеться про те, що змушує нас якісно переосмислити ситуацію з книжками. Діти, які виростають в інформаційному середовищі, вважають, що екрани можуть дати набагато більше, ніж книжки. Була ж думка, що фотографія вб’є живопис. Вона перебрала на себе багато властивостей малярства, але живопис як різновид людської діяльності органічно породив фотографію. Кожного разу, подорожуючи Європою або Сполученими Штатами, зустрічаю велику кількість пристрасних читачів — усіх вікових категорій. Окрім того, інтернет дав мені можливість у новий спосіб говорити про книжки з людьми інших країн.
— Чи буде нам потрібна література в 3000 році?
— Я не знаю, що буде у 3000 році. Про це навіть здогадатися неможливо. Я не можу уявити людське існування без мистецтва і способи опису пристрастей розуму, але це вже можуть бути й не книги.
— Пані Байат, ваші романи «Власність» і «Тінь сонця» — добре відомі європейському читачеві. В чому їхній успіх? Коли твір стає відомим?
— Я не зможу відповісти на запитання, як і чому роман стає популярним. Багато авторів пробують відшукати формулу бестселерів — цей процес набагато легше описати на прикладі з детективами, бойовиками або любовними романами, ніж із художньою літературою. Мій роман «Власність» дуже цікавий у цьому контексті. В ньому наявний перетин двох моделей — сучасної постмодерної літератури та поезії Вікторіанської епохи. Видавці спочатку сумнівались у популярності такого романного різновиду. В ньому багато поетичності (я написала поетичні тексти для персонажів ХІХ сторіччя). Присутні також не такі вже й легкі академічні ідеї про фемінізм та інші речі. Мені відмовили кілька американських видавців, і навіть мої англійські, з якими я працювала багато років. Їх не влаштовувала поезія, вони просили мене її прибрати. Американські видавці поставили вимогу зняти весь вікторіанський матеріал. Я ж була впевнена, що цей роман може бути популярною книжкою, оскільки я використала елементи детективної оповіді та романтичних історичних романів.
Я думала, що сюжет-інтрига приверне увагу читачів попри всі поеми. Після публікації роман мав величезний успіх. І свідчення тому — Букерівська премія. Його було перекладено 26 мовами, і я вдячна за винахідливу працю перекладачів у багатьох країнах. Нині цей роман вивчають в університетах усього світу. Мені відомо про безліч дисертацій у Голландії, Японії, Данії та Італії на теми тих вікторіанських записів, які мене так просили прибрати. Цей роман — водночас історія, романтика й містерія. Сюжет дуже зворушливий.
— Знаю, що багато читачів вважають ваші твори глибоко інтелектуальними, а інші навпаки — емоційними (зокрема роман «Власність»). Що важливіше — інтелектуальність чи емоційність твору? Як вам вдається поєднувати ці дві стихії?
— Я вірю, що люди — це творчі істоти з могутніми емоціями та кмітливим розумом. Невеличкі оповіді починаються з емоцій, натомість великі романи прагнуть описати весь світ, у якому людина думає і відчуває. Толстой, Достоєвський, Пруст, Джордж Еліот, Бальзак, Томас Манн —автори, які вміли мислити глобально і які змогли винайти людину, яка вміє і хоче думати. Я написала книжку есеїв, що має заголовок «Пристрасті розуму». Є люди, які сильно відчувають те, про що думають, і витончено думають про те, що відчувають...
— У чому секрет та специфіка вашого роману «Розповідь біографа»?
— Біографія — особливо літературна біографія — дуже популярна англійська форма літературної творчості. Біографії мають більше оглядового простору, ніж романи, і я часто думаю, що англійське суспільство читає біографії замість творів, які вивчаються навіть у школах. Протягом багатьох років я виношувала ідею комедійної історії під назвою «Біографія біографа» — героєм має бути хто-небудь, чиє життя було пережито в писанні про інших померлих людей — отже, все життя буде, сказати б, «повторюваним». Розумієте, людина, чиє життя витрачене в бібліотеці. Життя в крамниці старих речей... Я зацікавлена в ускладненні людських стосунків між біографом і його «суб’єктом», або «об’єктом», або «другим Я». Хотіла зробити мого біографа теоретиком, розчарованим у літературі. Згадайте, літературні теоретики також грають у цікаві ігри з автором (як-от Роланд Барт!), оголошуючи автора «мертвим».
Мені хотілося створити героя, який би був великим біографом. Існувало три незакінчені біографічні нариси — один про Ліннея, другий про Ібсена і третій про сера Франциска Ґалтона, двоюрідного брата Дарвіна, що був євгеніком. Усі ці документи містять багато обманів, вигадок і правд водночас. Я спробувала створити новий літературний жанр.
— Ви не тільки блискучий письменник, а й талановитий літературний критик. Як вдається поєднати в одній свідомості критика та літератора?
— Я намагаюся не думати про власну творчість безпосередньо як критик. Пишу критику для того, щоби більше довідатися про самі процеси писання й думання, а не для того, щоб створити критичну теорію або розробити феміністичні чи політичні правила прочитання. Я — аматор, як ті ранні поети ХХ сторіччя і романісти, котрі писали есеї. Я викладала в університеті протягом 11 років, але я не вважаю себе науковцем. Мета всієї моєї критики — допомогти самій собі зрозуміти, як і чому твір було написано. Я найбільше насолоджуюся писанням про книги, яких до кінця не розумію. Пєлєвін — такий приклад.
— 2006 рік — рік Чорнобиля в Європі: двадцять років постфактум... Ви вважаєте, Чорнобиль більше не становить загрози?
— Я пам’ятаю кожну хвилину того дня, коли сталася трагедія в Чорнобилі — обличчя вогню, рози вітрів, що роздмухують випромінювання по Європі. Шведське й англійське телебачення показувало події крок за кроком. Я тоді подорожувала Францією, де певний час не повідомляли про це, —думаю, тому що французи дуже залежні від ядерної енергетики. Головне, всі ми живемо на одній Землі, і біда не має кордонів. Люди мають надзвичайні здібності до конструювання машин і устаткування, але завжди робили помилки. Вся планета зараз змінюється через глобальне потепління. Я не думаю, що це чиясь конкретна провина, — просто іноді боюся, що ми навіть не інтелектуальні тварини, бо не можемо правильно пояснити деякі речі. Ми вже обізнані в катастрофах — вони на екранах телевізорів —цунамі, вибухах, техногенних аваріях. Усі ми живемо в одному світі — і це іноді лякає.
— Що надихає вас у творчості?
— Насамперед автори, зацікавлені речами поза межами літератури. Такі як Колридж, Бальзак, Джордж Еліот. Також є певні поетичні ритми, які повсякчас проходять через мене. І хоча це звучить банально, я не була б тим, ким я є, якби Шекспір ніколи не написав і рядка...
— Яке ваше ставлення до сучасних літературних тенденцій, зокрема до постмодернізму? Що може бути за постмодерном, чи, може, це вже останній щабель розвитку?
— Ні, це не кінцева стадія літератури. Люди постійно винаходять нові форми. Я насолоджуюся сучасним постмодернізмом, допоки він не намагається переконати мене в тому, що саме він є новим світобаченням, яке замінює все інше. Найсучасніший постмодерн набагато простіший і не такий яскравий (ідейно), як, наприклад, Шекспір. Мені не подобається догматизм. Однак багато постмодерністів, хоч як це дивно, занадто вже догматичні у своєму адогматизмі!
— А що ви можете сказати про зміни в українській політиці? Чи знаєте ви українську літературу?
— Українські демонстрації та зміни (і значною мірою їх мирне протікання) дуже часто висвітлюють на нашому телебаченні в новинах. І я відчуваю, що ми живемо в тому ж світі, що й ви. Під час помаранчевої революції я відчувала себе так, наче то було падіння Берлінського муру. Багато про українських авторів та їхнє життя я не знаю, але знаю, що Гоголь був українцем! Нещодавно я перечитала його великий роман «Мертві душі» в найновішому перекладі. Я читаю все, що можу мати в перекладі. Гоголь змінив моє бачення форми європейської літератури.
— Які ваші плани на майбутнє?
— Зараз я пишу роман, дія якого починається 1895 року і закінчується аж у 1918-му. Я ще в 1895 році і написала тільки 130 сторінок. Так що, думаю, це буде ще нескоро. В романі є німецькі й англійські персонажі, соціалісти, гончарі… І війна, ясна річ. Я також, як це зробив Пєлєвін у «Шоломі жаху», переосмислюю міф. Я вибрала норвезький міф про Раґнарьок — смерть богів і кінець світу. Норвезька міфологія — це моє захоплення.