UA / RU
Підтримати ZN.ua

АРТ-МІКС НА ПОВОРОТІ ІСТОРІЇ

Тиша та споглядальність не завжди бувають атрибутами виставочних залів. Час від часу навколо художніх творів спалахують суперечки, аж до скандалів або ж гуркоту бульдозерів...

Автор: Олена Голуб
Г.Гавриленко. Дві жінки. 1964 р. Олівець. Папір

Тиша та споглядальність не завжди бувають атрибутами виставочних залів. Час від часу навколо художніх творів спалахують суперечки, аж до скандалів або ж гуркоту бульдозерів. Так відбувається, коли створюється щось радикально нове, ще не зрозуміле обивателям чи владі. Наш час, схоже, не загрожує децибелами полотнам, які народжуються.

Сучасні глядачі всіх рівнів стали, безумовно, терпиміші (а можливо, байдужіші) до різноманітних дивацтв художників. І в самих творців поменшало бажання епатувати публіку винаходом авангардних художніх засобів. Таку ситуацію, схоже, передбачав один із найрішучіших новаторів у мистецтві Казимир Малевич. У відкритому листі до голландських художників він розмірковував так: «...а живописних шляхів далі немає, отже, слід повертатися назад, до давніх випробуваних живописців, на добре второвану шосейну дорогу, до Енгра, Пуссена, Ренуара, Мане, Коро, Рембрандта...»

І ось, не минуло і ста років, як у моду входить мікшування, суміш різних стилів, манер, фрагментів. Мікс стає мало не способом мислення й дії в багатьох сферах. Зіставлення тих чи інших культурних феноменів має активний, творчий характер і певною мірою може бути прирівняне до нових творів мистецтва. Останнім часом у виставочній діяльності нерідко виділяються не стільки самі твори, скільки кураторські проекти, які об’єднують їх за певними концептуальними принципами. Помітним явищем у нашому мистецькому житті я б назвала проект «Діалоги». Сама його назва ніби закликає розбурхувати уми в найкращих традиціях нашого мистецтва.

Невеличке, але затишне приміщеннях галереї «Аліпій» (пров. Рильського, 3, кв.16), де вже пролунало кілька цікавих «діалогів», дозволяє пильно, як під мікроскопом, розглянути експонати й відчути їхню значущість. Можна привітати інтелектуальні дослідження мистецтвознавця Галини Скляренко й директора галереї Валерія Сахарука, чи, навпаки, не погодитися з ними. Кожен «діалог» супроводжують аналітичні обгрунтування на окремих аркушах формату А-4, які можна перечитати й після закінчення виставки.

Мабуть, важко не погодитися з такою експозиційністю, яка нагадує хорошу інсталяцію, де кожна деталь працює на розкриття задуму. Так, зіставлення робіт Миколи Глущенка й Тіберія Сільваші не лише занурює глядача в стихію кольору, а й розгортає генезу його вивільнення. Адже кожен із цих авторів по-своєму йшов до такого потужного живописного звучання. М.Глущенко (1901—1977) — процвітаючий радянський художник — завжди декларував свою прихильність соцреалізму (скоріш із захисною метою), але глибини своєї душі, очевидно, волів передавати лише нюансами кольору. Це особливо красномовно засвідчують його останні роботи, де жіночі тіла й пейзажні мотиви — лише привід для скидання на глядача лавини рожево-лілових, смарагдово-блакитних та інших поєднань кольорів. Т.Сільваші, навпаки, не був обласканий радянською владою, після багаторічної роботи над прийнятними фігуративними зображеннями вирішив звільнити свій живопис від сюжету, відкривши кольоропис, що в 80-х роках вважалося «абстракціонізмом» і цілковитою крамолою. Але нам, глядачам нового тисячоліття, уже начебто й не важливі формати застарілої культурної політики — адже перед нами мистецтво. Якщо вдивлятися в суть творів, до чого й закликають куратори, то можна побачити, як різноманітні повороти історії оголюють подібні культурні явища, названі Г.Скляренко художніми моделями в мистецтві. Про їхню розмаїтість, світоглядне підгрунтя тощо вона розповідає переважно в вузькопрофільних виданнях, кандидатській дисертації, на конференціях, мало відомих широкій публіці. Тому виставка постає як красномовний жест, за яким стоїть дуже багато.

Ахроматична експозиція (в цій-таки галереї) малюнків Григорія Гавриленка (1927—1984) і Олександра Сухоліта (р.1960) представляє неокласичну, елліністичну модель в українському мистецтві. Персонажі цих художників живуть у певному напівреальному позачассі, схожому на минуле, а можливо, і на майбутнє. Плавні лінії неквапливих рухів, світла прозорість форм, м’якість абрисів — риси, притаманні ідеальній людині в ідеальному середовищі. Як могли вони з’явитися в таких різних художників у різний час? У мистецтві більше запитань, ніж відповідей, і тим цікавіше їх знаходити. Унікальна доля Григорія Гавриленка, опального за свій нефігуративний живопис. Його втеча в позачасся пояснюється навколишньою несвободою. А.Сухоліт практично вже не відчув гнітючої атмосфери і його захоплення ідеальним світом скоріш обумовлене відчуттям свободи, радісним, хоча й трохи тривожним. Світогляд неокласики ємко висловлює поезія Миколи Зерова, рядки з якої стоять епіграфом до виставки:

Так, друже дорогий,

ми любимо одно:

Старої творчості

додержане вино,

І мед аттицьких бджіл,

і гру дзвінких касталій...

Порівнюючи творчість таких художників, як Гавриленко й Сухоліт, на думку кураторів, вимальовується певний естетичний канон, який переломлює світ крізь призму Прекрасного, де реальність зникає, замінена мрією про неї. Можна не погодитися з вибором тих чи інших творів або ж авторів, але «Діалоги» саме й закликають до роздумів про долю українського мистецтва. При цьому, напевно, можна знайти чимало й інших підтверджень висловлюванням низки діячів культури (Д.Чижевський, Є.Маланюк) про присутність «елліністичної складової» в нашій національній традиції. Сама діалогічність творчості художників різних поколінь і шкіл переносить центр уваги з техніки виконання на сутність твору, або концептуальність, що дедалі більше цінується в сучасному мистецтві.

Живопис Марії Приймаченко (1908—1996) і фотографії Віктора Марущенка (куратори В.Сахарук і Д.Бінер), скоріш за все, не рівнозначні. Проте в рамках проекту вони чудово доповнюють одне одного: і на сторінках альбому, і в експозиції, яка демонструвалася в Києві та Німеччині. Репортажна документальність чорно-білих фотографій контрастно виявляє світ барвистих фантазій нашої великої художниці М.Приймаченко. Диво її творчості в тому, що поданий нею український менталітет виглядає завжди сучасніше, ніж будь-яка найостанніша й «найдостовірніша» фіксація моменту. Їй вдалося втілити вічну молодість, а, значить, безсмертя нашої душі.

Арт-мікс у руках професіоналів — могутнє знаряддя пізнання суті явищ у мистецтві й у житті. Перед ним час відчиняє свої замки, дозволяючи безперешкодно пересуватися в різних напрямах. Колись Т.С.Еліот відзначив: «Різниця між дійсністю та минувшиною полягає в тому, що сьогодення розкриває минуле в такому ракурсі й у такому ступені, які недоступні для минулого в усвідомленні себе самого». Ми радіємо як великому відкриттю новому осмисленню, зіставленню минувшини та дійсності. Сьогоднішній момент також коли-небудь стане об’єктом переоцінки. Будемо ж солідарні з майбутнім бодай у тій радості, що приносить постійний рух думки.