Ті, хто хоч трохи аганжований на такій химерній штуці, як культурна політика, напевне, стежать за перипетіями проекту під назвою «Мистецький Арсенал». Не лише тому, що цим проектом безпосередньо опікується глава держави, не лише тому, що запроектований комплекс претендує на роль головного репрезентанта української культурної ідентичності — йдеться зрештою про масштаби, які українським культуртрегерам і не снилися у власній країні і які суттєво вплинуть на культурний ландшафт стольного града Києва. Питань накопичилося багато: чи на часі нині здійснення таких циклопічних проектів, яким чином його реалізація позначиться на долі інших музеїв, пам’яток історії та культури, наскільки ефективним виявиться державний менеджмент згаданого об’єкта, які смисли закладають в структуру комплексу проектанти і чи буде врахована думка громадськості, що саме і в який спосіб має бути представлено на відведених для цього десятках тисяч квадратних метрів музейного комплексу, де брати кваліфіковані кадри для всього цього і, нарешті, таку банальну річ як гроші?
Бодай часткової відповіді на ці питання за логікою варто було б сподіватися від акції, яка нещодавно відбулася в Українському домі і яка, за офіційною версією, називалася «презентація концепції музейного комплексу «Мистецький Арсенал». Відразу мушу сказати — у згаданому дійстві було більше натяків, ніж прямих відповідей, крім того, воно ще й породило нові запитання. Але про все до ладу, і спершу про речі принципові, зокрема щодо вчасності та доречності. За логікою прагматизму культура завжди недоречна і несвоєчасна, але окремі її елементи можна з успіхом використовувати з цілком прагматичною метою, на щастя, таких поглядів дотримуються далеко не всі сучасні державні мужі. Епоху не обирають, її творять, і з допомогою культури передусім — ars longa, vita breve. Культурна ж творчість за своєю природою є глибоко суб’єктивною та особистісною і саме цим вона й цікава. Персональна зацікавленість Віктора Ющенка в проекті «Арсеналу» є достатньо органічною, адже він сам є пристрасним колекціонером та банкіром, і саме цей симбіоз дає йому розуміння, що, вкладаючи в культуру, сприяє накопиченню соціального капіталу. Це все так, але ж і епохальні речі не зрідка постають внаслідок дуже ситуативних речей. Так само й ідея «Мистецького Арсеналу», хоч і була озвучена Президентом Віктором Ющенком майже відразу після інавгурації, має певну передісторію.
Річ у тім, що років з п’ять тому було ухвалене рішення про недоречність розташування поруч з Києво-Печерською лаврою військового об’єкта т. зв. «Київського ремонтного заводу», розташованого в корпусах «Старого Арсеналу» (збудованого наприкінці XVIII ст.). Гуманітарним віце-прем’єром тоді був Микола Жулинський, він вперше й оголосив про демілітаризацію Арсеналу та переорієнтацію його на культурні потреби, але через деякий час справа щасливо заглухла. Так тривало доти, поки не менш відомий колекціонер Віктор Пінчук (до речі, він також світився перед камерами на презентації в «Українському домі») пригледів це місце для плеканого ним музею актуального мистецтва і провів тут пробну мистецьку акцію «Прощавай, зброє». Невдовзі споруди та територію колишнього військового містечка № 5 передали на баланс Міністерства культури, згідно з розпорядженням Кабінету міністрів України від 17 листопада 2004 року № 858-р «Про будівництво сучасного багатофункціонального Культурно-мистецького центру у м. Києві». Конкурс на кращий проект, оголошений восени 2004 року, без особливих зусиль виграв благодійний фонд Пінчука.
Тож для тих, хто уважно спостерігає за культурними процесами в Україні, оперативність та навіть поспіх, з яким було оголошено про створення українського Ермітажу або Лувру, пов’язане не лише з бажанням швидше втілити красиву мрію, але й із необхідністю переграти на цьому полі конкурентів. Ну не те щоб зовсім позбутися, а саме примусити грати за іншими правилами і «робити внески». Такий розклад сил сенсацією для мистецтвознавців, художників та музейників не став, але дискусію спровокував. Найбільше іронізували щодо назви, бо дебатувати по суті не було навколо чого. Назву було, зрештою, відкориговано з «Ермітажу» на «Мистецький Арсенал» і закріплено за однойменним державним підприємством підпорядкованого Міністерству культури і туризму. А от основне в даному разі питання про специфіку майбутнього музею довгий час залишалося невизначеним, і з-за товстих мурів Старого Арсеналу просочувалася дуже скупа та не завжди точна інформація, так ніби й досі йшлося про режимний військовий об’єкт. Ця обставина, разом з окресленою вище передісторією Ермітажу-Арсеналу підігрівала інтригу в середовищі музейників. Їх цілком можна зрозуміти, адже більшість із відомих світових музеїв поставали на основі вже існуючих потужних колекцій або на основі оригінальних концепцій. А тут — лише оригінальна архітектурно-ландшафтна ситуація та простір для фантазій. Завісу державної музейної таємниці злегка було піднято восени минулого року, коли на офіційному сайті глави держави з’явилося розпорядження від 7 жовтня 2005 року «Про Раду з питань створення культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький Арсенал»». Цей повноважний орган очолив сам Віктор Ющенко, його заступниками затверджено В’ячеслава Кириленка, Ігоря Ліхового та Олександра Омельченка. До складу ради також увійшли керівник ДУС Ігор Тарасюк, заступник міністра фінансів Володимир Матвійчук, Сергій Тарута («Індустріальна союз Донбасу»), Геннадій Боряк (Держкомархів), Гліб Івакін (Інститут археології НАНУ), нардепи і професійні захисники культури Микола Жулинський, Павло Мовчан, Борис Олійник, Лесь Танюк — всього двадцять п’ять чоловік, із них — четверо директорів музеїв. Основне завдання ради полягало у «визначенні концептуальних засад створення та функціонування комплексу «Мистецький Арсенал», а також консолідації зусиль громадськості, творчої інтелігенції та центральних органів виконавчої влади у цьому напрямку». Зауважмо останнє формулювання — воно є ключовим для розуміння міри успішності концепції, презентованої 22 лютого в «Українському домі».
Але тут є один нюанс: те, що можна було побачити (на великому екрані в холі, на об’ємному макеті і планшетах у виставковому залі) і почути зі слів В’ячеслава Кириленка, лише з натяжкою можна вважати концепцією «культурно-мистецького та музейного комплексу». Концепція архітектурного вирішення — так, безумовно, вона цікава, бо включає не лише переоснащення цехів військового заводу під культурні потреби, але й цілісне бачення історичної забудови цієї частини Печерська (виконано «УкрНДІпроектреставрація»). Для увиразнення комплексу оборонних споруд Київської фортеці (Старий Арсенал був частиною цитаделі), пропонується знести близько десятка будівель (в основному господарського призначення) хаотично розкиданих навколо майбутнього «Мистецького Арсеналу»), прибрати з цього району взуттєву фабрику, спорудити громадський центр з глядацькою залою на 200 місць та держрезиденцію з будинком прийомів. Поруч з Арсеналом має розташуватися Президентська бібліотека ім. Ярослава Мудрого, Музей історії Києва з усіма його колекціями, зона реставраційно-наукових закладів, об’єкти туристичної інфраструктури, необхідні для функціонування комплексу технічні вузли. До комплексу так би мовити «великого Арсеналу» мають увійти і вже існуючі музеї Збройних сил України та Музей Івана Гончара. В перспективі планується спорудити станцію метро і з’єднати канатною дорогою Печерськ з Ботанічним садом. І це лише найголовніші новації, з них якби хоч третина знайшла втілення. В анналах київського зодчества більше саме нереалізованих або спотворених проектів. Скажімо, коли планувалася післявоєнна відбудова Хрещатика, то архітектори тоді передбачили навіть ескалатори з правої крутої сторони вулиці, і Хрущову, кажуть, сподобалася ідея, тільки от як завжди чогось не вистачило.
Але це так би мовити екстер’єр, а що ж в інтер’єрі? До речі, в загальному масштабі запроектованих робіт проблеми самого «Мистецького Арсеналу» ніби зменшуються і нівелюються. В офіційній версії презентації містилася лише схематична інформація з цього приводу. Два поверхи колишнього заводу відведуть під музейно-експозиційні площі. Ще на кілька поверхів проектанти пропонують заглибитися в землю, де має бути потужне фондосховище, в якому, ймовірно, знайдеться місце для архівних збірок відразу кількох академічних інститутів (принаймні про необхідність такого об’єкта мова ведеться вже кілька років). Передбачено зали: давніх цивілізацій, Київської Русі, України XVI — XVIII cт., модерної доби, ХХ століття. Окремий зал матиме назву «Обличчя України» (йдеться про портретний жанр в усіх його видозмінах і стилях), заплановано музеї традиційного та сучасного мистецтва, зали тимчасових виставок, в тому числі і для експонування приватних колекцій. Як висловився міністр культури Ігор Ліховий, йдеться «про відтворення засобами музейництва всієї тяглості української цивілізації», при цьому дається обіцянка не забути жоден етнос, який вплинув на формування національного культурного простору.
Але найголовніше питання — експонатура. Міністр пропонує: «музеї з доброї волі на депозит передають частку своїх колекцій для тимчасового експонування» і посилається на те, що подібна практика існує в Європі (приклад — Музей образотворчого мистецтва у французькому Лілі). Ну, а що робити з тими, хто з доброї чи не дуже волі не захоче «во врємєнноє пользованіє»? Про це представники згаданої вже Ради з питань створення «Мистецького Арсеналу» воліють мовчати. Серед них і директор Національного художнього музею Анатолій Мельник. Йому доводиться мовчати не лише з приводу Арсеналу, але й про фактичний крах досить креативного плану реставрації і розширення довіреного йому музею від історичного «будинку з левами» до вулиці Інститутської, 3. Ну, а наукові співробітники депозитів не бояться, бо далеко не останні за мистецькою вартістю речі з Національного художнього цілком офіційно прикрашають стіни і секретаріату президента, і Кабміну, і будинку з химерами, що на Банковій, де ще при Кучмі було створено таку собі кунсткамеру вибраних шедеврів для вибраних персон. Музейники зізнаються, що їхньою думкою з цього приводу ніхто по суті не цікавився.
А от співробітники Національного музею історії України навряд чи відмовляться від пропозиції перебратися на нові експозиційні квартири. Нині вони туляться у непристосованій для повноцінної музейної роботи будівлі колишньої музичної школи. Та й сама ця похмура — найкращий зразок доби сталінізму — споруда на Старокиївській горі явно не вписується в унікальний ландшафт. Тож цей музей цілком спокійно можна було б перенести до Арсеналу. Вже укладено протокол про наміри і про переселення із Лаврського митрополичого будинку Музею народного декоративного мистецтва. Щоправда заплановані в структурі Арсеналу зали традиційного мистецтва можуть увійти в контроверзу із концепцією Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тому його директор Петро Гончар радить подумати про розведення функцій експозицій і пропонує на базі свого Центру створити етнологічний музей, в якому можна увиразнити традиційний український світогляд. Під цю ідею він сподівається на додаткові асигнування або, як мінімум, на відселення решти гуртожитку з території Центру і проведення капітального, а не косметичного ремонту історичної будівлі.
Поговорити і посперечатися є про що. Але для посутньої розмови треба, щоб презентований президентові і міському голові проект могла побачити та сама громадськість та творча інтелігенція, про необхідність консолідації якої сказано у розпорядженні про Раду з питань «Мистецького Арсеналу». Однак організатори презентації потурбувалися і про створення подоби, що громадськість «має місце бути», і водночас про те, аби реально з проектом могло ознайомитися якомога вужче коло зацікавлених громадян. Чому б не провести не лише одну помпезну презентацію, але й низку наукових конференцій, семінарів, ділових зустрічей і навіть тренінгів, присвячених проблемам «Мистецького Арсеналу»?! Тим більше що і міністр культури, і гуманітарний віце-прем’єр стверджують, що концепція ще доопрацьовуватиметься і корегуватиметься. Крім того, є нормативні акти про участь громадськості у прийнятті містобудівних рішень. Чи раптом громадські ініціативи, які можуть виникнути в ході обговорень, і креативні зустрічі стануть на заваді у важливих державних справах, «якими будуть пишатися нащадки».
Так, можна звісно добровільно-примусово спонукати музейників розлучитися, хоч і на деякий час зі своїми шедеврами, можна заохотити приватних колекціонерів і привабити меценатів, але важливо, аби це було не одноактове PR-дійство, а довга і взаємовигідна співпраця. Якщо знову ж таки згадати історію, на яку останнім часом всі посилаються (або й посилають), то варто згадати, що перший публічний музей у Києві (це саме для його потреб зведено той самий будинок з левами) починався з об’єднання Товариства заохочування мистецтв і Підготовчого комітету для створення музею. І це був процес не одного-двох років. Є ще одне питання, на яке наразі не бачу відповіді: де взяти таку кількість кваліфікованого персоналу: музейників, культурологів, мистецтвознавців, екпозиціонерів, кураторів, менеджерів для обслуговування стратегічного культурного об’єкта №1? Якщо керівництво «Мистецького Арсеналу» має намір проводити прозору кадрову політику, то потенційних кандидатів на потенційні вакансії треба приваблювати вже зараз, як і виховувати потенційних відвідувачів та споживачів культурного продукту.
«Європейські музеї, що виставляють твори публічно, є інструментами для формування публіки шанувальників мистецтв, — вважає французький історик мистецтва Жан-Луї Деот, — музеї як ідеально типові національні парадигми не можуть бути відокремлені від тієї спільноти, яку вдалося розвинути тому чи іншому суспільству».