Проект регенерації кварталу. 1997 р. |
Ще у 20-х роках минулого століття українськими вченими, археологами та істориками, незрівнянна місцина, між схилами Старокиївської гори і нинішньою Великою Житомирською, — територія княжого Дитинця і міста князя Володимира, — була поіменована Київським акрополем. Не лише за наземні пам’ятки давнини, а головним чином за неоціненні скарби, які за кожним черговим археологічним розкопом (а від половини XIX ст. це була справжня археологічна Мекка) щедро дарували матеріальні докази нашої глибинної історії та культури — від Черняхівського періоду до ХV ст.
Особливо потужні археологічні знахідки припали на XX ст. у кварталі, що між вулицями Великою Житомирською, Десятинною та Володимирською. Під час останніх розкопок, у кінці вісімдесятих років були виявлені з рештками фундаментів абриси головного собору княжого монастиря св.Федора Тирона, елементи мережі вулиць з часів Київської Русі, зброя, безліч побутових речей, поховання та щасливо збережені підвалини житлових дерев’яних «зрубних» будинків Х—ХІІІ ст.ст. Найінтенсивніше розкопки на цій території проводились від 20-х років минулого століття. Було знайдено багато предметів культу, військового спорядження, мистецькі вироби із кераміки, бронзи, срібла і золота, монет, унікальний керамічний посуд корчаг, фундаменти ротонди, яку датують ІХ—Х століттями і вважають одним із найдавніших християнських храмів, що постав на місці поганського капища. Цікаво, що у ХІХ ст., коли будувався будинок №3 на вул. Володимирській, у якому нині є археологічна експедиція (!), будівничі навіть не здогадувались, що ставлять фундаменти будинку на частину підвалин древньої ротонди... Воістину, під ногами людей, що ходять по землі кварталу між трьома історичними вулицями, ще чекають на своє відкриття незліченні археологічні раритети. Знахідки вісімдесятих років дали змогу археологам науково відтворити план давнього собору, що стояв на перетині головної дороги від княжого палацу до легендарного і понині пошукуваного Янчиного монастиря, з іншими вулицями древнього міста Володимира. Нині цей абрис церковного фундаменту викладено камінням на поверхні землі, майже у геометричному центрі кварталу.
Підвалини цілого ряду житлових зрубів часів Київської Русі, що творили мальовничу мережу садиб вздовж охайних, напрочуд цивілізованих (у порівнянні з тодішньою Європою), викладених дерев’яними кругляками, брусами і дошками древніх вулиць; фрагменти укріплень славнозвісного міста Володимира; ба, навіть часточка фортечного рову, що колись наповнювався водою (на території садиби знесеного у 70-х минулого століття т. зв. «будиночка Беретті» за №2 на вул. В.Житомирській) — усі ці відомості «переказав» археологам унікальний квартал тільки за два роки археологічних робіт.
Потужний, археологічний бум у цій частині Київського акрополя, що припав якраз на кінець політичного перебудовного періоду, викликав посилену увагу до означеного кварталу не лише з боку наукової інтелігенції та широких кіл заангажованої до пам’яткоохоронної справи громадськості, а й деяких осіб з київської влади, зокрема тих, хто мав якийсь стосунок до історико-культурної спадщини.
Цьому, очевидно, сприяла і сама аура «перебудовних» років напередодні «великих перемін», коли зримо проростало зацікавлення історією власної землі без невсипущого ідеологічного контролю з Центру... Заступник голови Шевченківського райвиконкому п. Захожа і керівник районної організації Українського товариства охорони пам’яток п. Стеник звернулись тоді до моєї архітектурно-урбаністичної особи (резонно незважаючи на тодішню мою надто інтенсивну політичну заангажованість у «перебудовних» процесах) з пропозицією розробити проект належного використання і експонування цього унікального історичного кварталу. Ми визначили його як проект регенерації і впровадження цього історичного місця у загальну систему пізнавально-туристичних маршрутів древнього Києва.
Пригадую, п.Захожа захоплено розповідала про незвичну історичну привабливість старовинного англійського міста Йорка, де в підземному маршруті під товщею пагорба відвідувачі прочитують історію міста, не лише оглядаючи археологічні знахідки з йоркської землі, а й спостерігають у хронологічному порядку життя городян з різних епох і різних суспільних верств, відроджені у композиціях відповідно одягнених воскових фігур, у розмаїтих жанрових сюжетах.
Жива прогулянка історією — приваблива, атракційна і пізнавальна...
На подібну ідею ми у нашому кварталі, правда, не зважились, але виникла думка створити підземний археологічний музей Київського акрополя на глибині 3,5—5 м, на якій, власне, і були виявлені усі знахідки, неоціненні докази та зразки чудової житлової архітектури доби Київської Русі, а потім обережно засипані з надією на кращі часи. Ця думка мене не полишала і, врешті, дочекалась реального замовника, чи як у нас вже звикли, — інвестора, але аж через 6 років.
У першому проекті регенерації, розробленому у 1989 р., у самому кварталі пропонувалось відновлення мережі стародавніх вулиць на підставі археологічних доказів, старих мап і ще й досі подекуди збережені парцелі, на яких уже набагато пізніше зведені кількаповерхові будинки і нині вражають несподіваними кутами і зрізами, наче зберігаючи із «роду в рід» конфігурацію давніх садиб, згідно з напрямками стародавніх вуличок.
Тепер ці вулиці ставали внутрішніми пішохідними зв’язками, прямуючи від княжого Дитинця та зливаючись на виході з кварталу на Десятинну вулицю і, очевидно, саме звідси виводять до загубленого у віках славнозвісного Янчиного монастиря, що й досі бентежить археологічні уми Києва. Саме тут, з боку Десятинної вулиці, планувався скляний павільйон, у якому на зеленій траві чи на спеціальних постаментах вздовж вимощених деревом стародавніх вуличок мали експонуватись головні археологічні знахідки з кварталу. Вулички з павільйону вели до кількох стародавніх житлових садиб, відновлених за методом археологічної реконструкції, а далі — до піднятих над землею підмурків Свято-Федорівського собору і врешті — до Ротонди з виходом до Дитинця.
Все це у відповідному благоустрої, у перетворенні внутрішнього простору зовні звичного кварталу у насичений багатовіковою історією своєрідний музей під відкритим небом, який обіймає затишком, задумою і неповторною аурою століть, що наче тихо спинились у самій серцевині полишеного за стінами кварталу гамірного міста...
Але відбулася зміна обставин і людей, посполите чиновницьке «перетягування ковдри» — і цікава ідея, якщо й не тріснула, то зависла на роки, доки на обрії з’явився перший інвестиційний промінь.
Кварталу наче пощастило. На той час уже була запроектована в абрисах прадавнього княжого собору менша за розміром, цілком сучасна, але з ремінісценціями тектонічної чистоти хрестово-купольних храмів Київської Русі, нова церква св. Федора Тирона. Але тема регенерації усього унікального кварталу залишалась провідною, тому з урахуванням нових можливостей перша концепція зазнала розвитку й збагачення. Оскільки у інвестора цілком вистачало інтелігентності для усвідомлення особливого історико-культурного значення кварталу, він, отримавши дозвіл на побудову на Десятинній вулиці ділового центру, з ентузіазмом прийняв пропозицію реалізації ідеї регенерації кварталу — із церквою всередині і давно задуманим підземним археологічним музеєм. Так і захищався на містобудівній раді спільний проект — діловий центр (розробка Київпроекту) та комплексна регенерація кварталу (розробка творчої майстерні Л.Скорик) у 1997 році і отримав повне схвалення.
Отже, центром композиції внутрішнього простору кварталу ставав собор і зона підземного музею, головною експозицією якого мали бути оті унікальні автентичні залишки житлових зрубів разом з усіма супутніми експонатами — печами, величезними корчагами і мініатюрними керамічними виробами, статуетками, світильниками, ювеліркою. З музею — вихід на стародавню вулицю біля собору св. Федора Тирона, вздовж якої стоїть кілька дерев’яних зрубів, точна наукова археологічна реконструкція житла наших далеких предків, що являло собою пречудові зразки древньої дерев’яної архітектури довершеної конструкції і будівельної техніки. В цих зрубах могла б бути і іконописна майстерня, і експозиція житлового інтер’єру давніх часів, і продаж сувенірів — відтворених мистецьких та ремісничих виробів з давно минулої епохи...
А далі — біля відповідно законсервованих залишків Ротонди — до Дитинця, що його омиває потоком власного і неповторного життя Андріївський узвіз. За нашим задумом узвіз мав би «вихлюпнути» частку свого мистецького виру із галереями, кав’ярнями, магазинчиками, театриками, рундуками на «київський Монмартр», що планувався на історичних вуличках урочищ Гончарі-Кожум’яки. Нині ж вони, після тотального знищення забудови прадавніх ремісничих вулиць, київська чиновнича рать за «відповідну мзду» віддає для приватного житла раті доморощених нуворишів...
З урахуванням нових інвестиційних можливостей і потреби містобудівного завершення фасаду нашого кварталу з боку вул. В. Житомирської, вищербленого знесенням будиночка Беретті, було запропоновано нову коректну «вставку», підпорядковану поверховості існуючих будинків — реального училища авторства архітектора Беретті табу будинку № 4, з можливістю на фасаді нової споруди архітектурного «портрета» фасаду давно втраченого будиночка.
От і все. На цьому можна ставити велику крапку, якою закінчується сторінка ентузіастичних змагань за збереження унікального кварталу і повернення йому належної ролі в культурному житті Києва.
Схоже, нині пишеться інша, цілком реальна сторінка сумної історії.
Власне, за свою надконцентровану культурно-історичну інформативність місто Володимира ще у 1979 р. спеціальною постановою № 920 Київського міськвиконкому було визнане архітектурним заповідником «Стародавній Київ» (затвердженим Кабінетом міністрів України) в межах: схили Старокиївської гори до підніжжя площі Калініна (нині Михайлівська) та вулиці Велика Житомирська. І до цієї справи доклали чималих зусиль фахівці, об’єднані у Товаристві охорони пам’яток історії та культури, такі метри, як М.Брайчевський, Г.Логвин та інші, Інститут археології НАНУ та Науково-дослідний інститут з проблем містобудування, сподіваючись ще тоді, що врешті настане слушний час для святої справи...
Настав...
Восени позаминулого року пішов поголос, що Міністерство закордонних справ не тільки реставруватиме для своїх потреб пам’ятку архітектури — будинок реального училища архітектора Беретті, а ще й має намір збудувати поруч новий адміністративний будинок, який чомусь отримав чудернацьку «кодову» назву — «Адміністративно-готельний комплекс». Придворна проектна бригада начальника Головного управління з містобудування та архітектури КМДА п.Бабушкіна рвучко взялась до справи.
Непереборне бажання цієї інституції спорудити височенний і високоприбутковий комерційний житловий будинок на вул. Тургенєвській, 46 з порушенням усіх можливих правил і людських прав реалізовувалось під гаслом: «Будуємо будинок для іноземних дипломатичних представництв». Напевно вважаючи, що наш обиватель, за совковим звичаєм, від цих слів — «іноземних і дипломатичних» — втратить останню здатність боронити свої кревні права. Та фокус не вдався — бо організований і свідомий «обиватель» звернувся до тих самих «іноземних і дипломатичних» і отримав за підписами надзвичайних і повноважних послів чемні і чіткі відповіді, що жодного житлового будівництва у Києві вони для себе не замовляли. Ба, ще й подякували українським громадянам за їх турботу про красу, екологію і комфорт їхньої столиці...
Але повернемося до кварталу.
Так якось вийшло, що перші проектні пропозиції щодо нового «Адміністративно-готельного комплексу МЗС» не викликали жодного ентузіазму навіть у членів придворної містобудівної ради п.Бабушкіна. Тоді справу спустили на блискавичний конкурс, на якому блискавично переміг… власне проект авторства п.Бабушкіна і К°!
За цим проектом від історичного кварталу фактично залишалось мокре місце — бо решта припадала комплексу висотних будинків якраз над тими археологічними раритетами, що марно чекають на своє воскресіння...
Та був нюанс... Буквально за день до завершення конкурсу пролунаав телефонний дзвінок з МЗС. Два шановні пани чемно попрохали показати їм наш проект регенерації кварталу, оскільки про цю роботу в міністерстві відомо, а їх дещо відлякують глобальні пропозиції архітектурних чиновників. Ввічливі пани подивились креслення, макет, висловили своє щире сприйняття нашої концепції і буквально домоглися моєї згоди на представлення цього проекту на конкурс, хоч було зрозуміло, що встановлений термін минув, і проект все одно опиняється поза конкурсом.
Однак ефект був разючий. На фоні хмарочосів і велетенських мас, які відверто демонстрували свою погорду до сусідства Михайлівського собору і Софії Київської і до їх святого права залишатись домінантами хоча б у цьому ареалі, — і раптом такий явно не надприбутковий проект з церквою посередині, з археологічним підземним музеєм, озеленений дах якого служитиме для рекреації, із співмірною до оточення новою спорудою на Великій Житомирській, 2, яка за своїми параметрами та вартістю цілком влаштовувала МЗС, викликав абсолютну більшість симпатій учасників обговорення, що й зафіксували у своїх репортажах журналісти. Висновок був специфічний: за наполяганням МЗС з’єднати зусилля п.Бабушкіна з нашими (!?), аби вийшло добре для історії, архітектури і замовника. Але тому, кому «має бути добре», не залишилось місця: потреба у великій кількості готельних номерів, торгівлі, фітнесцентрів, казино, барах, ресторанах тощо виявилася більш нагальною.
Думаю, вам уже зрозуміло, шановний читачу, що було далі... Забава у «змагання і чесний вибір» відбулась із наперед відомим результатом: Київський акрополь має бути якнайшвидше і дощенту «змодернізований» забудовою новим готельним багатозірковим комплексом.
Якщо хтось вважає, що агресивне божевілля і блюзнірство, яке чиниться на наших очах і у час нашої «демократичної незалежності» над пам’яттю, історією, над містом і його святими місцями, є меншим злом, ніж безумні сталінські плани знищення цієї історичної частини Києва заради створення урядового центру, то це не так. Намір планово зруйнувати свого часу Софію нині цілком може здійснитись «мирним шляхом», оскільки через пожадливість ділків і чиновників над безцінними спорудами Софійського заповідника нависла смертельна загроза: збудовані підземний гараж і фітнес-центр вже витискають грунтові води у лесовидний шар, на якому стоїть святиня світового значення...
І що з того, що існують суворі приписи щодо проведення ретельних археологічних досліджень, якщо шалені темпи нових будов в історичних зонах Києва старим ударним комсомольським способом, як на відновленні Михайлівського собору чи покритті десятками тисяч квадратних метрів плитки під час «реконструкції» площ Б.Хмельницького і Михайлівської, не давали змоги археологам навіть глянути, що вигрібають екскаватори із безцінної київської землі?
Якщо нині чиновництво так спішить повернути векселі «щедрим інвесторам», в поспіху дозволяючи вести будівництво готельного комплексу із гаражами на кілька поверхів під землею, невже можна сподіватись, що буде справді виділено хоча б рік і належні кошти для проведення пристойних археологічних досліджень? Марно сподіватись, так само як марно очікувати від нинішніх «самодержців Києва» заміни азіатської моделі міста, яку вони сповідують, на європейську, про яку так багато просторікують під загальнодержавний рефрен: «Ми йдемо до Європи!» Між тим, у європейському розумінні місто є самоврядною спільнотою людей, пов’язаних міськими видами діяльності і міськими традиціями, і, власне, ця спільнота є головним арбітром у справах розбудови, реконструкції та інших змін у місті.
Ми не можемо вберегти наші святині від псевдоархітектурного терору, від приниження їх маєстату новітніми плебеями через «затискування» і закриття огляду історичних шедеврів хижацькими новобудовами.
Але ж це наше, Богом, людьми і законами, заповідане нам право і обов’язок жити у середовищі, любому нам красою та історією, і передати його таким нашим нащадкам — зеленим, ліричним, сповненим гармонії і віковічної пам’яті, достойним наших великих предків, що знались на красі і примножували її, як належить справжнім громадянам Києва.