Традиційно 1 квітня в Будинку архітектора стартує виставка карикатури київського клубу «Архігум», під дахом якого зібралися найкращі художники-сатирики. Нинішнього року «Архігуму» виповниться 20 літ. Ювілей намічається особливий. Зберуться всі, хто протягом двох десятиліть був причетний до клубу, а їхні роботи можна побачити не лише на стінах, а й у спеціальному альбомі «Архігум: 1983—2003».
Коли я вперше — і випадково — потрапив на виставку «Архігуму», то просто… остовпів. Шок! Вибух! Артефакт! Ціла обойма убивчо-тонких, а інколи — шизоїдно-розкутих памфлетів «зривала дах». А це був 1985 рік. «Гласность-перестройка» щойно розпочиналася, а весь андеграунд ще сидів у підвалах. А тут — в офіційному Будинку архітектора офіційно дозволено «чорний гумор» та всіляку антирадянщину. Кудін, Казанський, Кособукін і Казаневський здавалися мені велетнями-титанами. Це вони «прострілили» мою свідомість такої сили електрострумом, що подальше існування я вже не уявляв без «Архігуму». А таки у 80-х це був клуб утаємничених, інтелектуальна альтернатива офіційному гумору «Перця».Спочатку відбувалися щомісячні посиденьки клубістів-карикатуристів у тому ж таки Будинку архітектора, а щорічні квітневі вернісажі викликали справжній ажіотаж. Мас-медіа ломилися на «Архігум», як на якихось рок-зірок. Та й справді «архігумівці» були «зірками», себто — кращими. Такими їх часто-густо визнавали на міжнародних конкурсах карикатури. Ніби граючи, наші брали там перші призи, Гран-прі етсетера. А вдома… Вдома малюнки «архігумівців» розходилися по газетах-журналах, їздили по-передвижницьки по різних сяких-таких Будинках культури та виставкових залах — і не лише в столиці. Популярний День мистецтв на Андріївському узвозі в перші роки був Подією. Частинка цієї Події — вернісажі «Архігуму» на кінцевій стометрівці узвозу. Добре пам‘ятаю Юру Головченка, що не встигав малювати «кота на трубі» — бо розхапували… Вітю Кудіна, що видавав десятки блискучих шаржів-експромтів, Сергія Алєєва з його галереєю шаржів-скульптур на видатних людей епохи, Толю Казанського, з його фантасмагоричними перфомансами ніби з… нічого. І звичайно ж — присмак кави з коньяком з термоса, що приносила дружина Жені Григор‘єва. Усі почувалися шахтарями. Усі лупали бетонну стіну великого совкового каземату. Лупали, аби видертись на свіже повітря. Оазою свободи для нас усіх тоді був «АРХІГУМ». Адже смішити — це гуманно. Хай живе Архігуманність з Перцем! А він — Перець — таки міцний в «Архігуму».