Вже другий рік поспіль листопадова програма столичного Будинку кіно фінішує під знаком Аргентини. Черговий фестиваль національного кіно відкрила п. Сусанна Беатріс Мергі, радник і голова відділу культури посольства Аргентинської Республіки в Україні. Потім сам посол, пан Мігель Анхель Кунео, вручив дипломи переможцям конкурсу за кращу роботу іспанською мовою про генерала Хосе де Сан-Марті. Виявляється, у зв’язку з 150-річчям із дня смерті цього героя Латинської Америки у вузівських колах Києва пройшов конкурс на кращу іспаномовну статтю про нього. А потім слово взяв екран, і перед українським глядачем попливли картини далекого заокеанського життя, викликаючи неоднозначне сприйняття та асоціації.
«Гараж Олімп» (1999) Марка Бечіса — це своєрідна подорож до конвеєра смерті, без якого не обходиться жодна тиранія, хоч як би пристойно зовнішньо вона намагалася виглядати. Саме прагнення «зберегти обличчя» й відрізняло аргентинську воєнну диктатуру 70-х рр. від, скажімо, чилійської. За безневинними вивісками типу «гараж» у Буенос-Айресі день і ніч діяли м’ясорубки, що перемелювали всіх незадоволених режимом. Симпатичні «хлопчики» у цивільному брали інакомислячих де завгодно — на роботі, вдома, на стадіоні. У спецбоксах «гаражу» заарештованих катували електрострумом (не більш 150 вольт на 40 кг ще живої ваги). Не цуралися, правда, і мордобою, згвалтувань тощо. З’ясувавши коло зв’язків, черговій партії нещасних робили під виглядом щеплення смертоносну ін’єкцію. І регулярно з «гаражу» курсом на військовий аеродром виїжджала колона вантажівок: мертвий людський матеріал із літака розсіювали в океані. На такому тлі у фільмі визріває специфічне почуття Фелікса, одного з катів, до Марії, однієї з жертв: трошки покатує, трошки «полюбить». Любов до батьківщини всіх керманичів подібних режимів очевидна. Буенос-айресівський «гараж», звісно ж, не може не викликати асоціацій із подібними подіями нашої історії — київський маршрут НКВС від вул. Інститутської до Биковні. Щоправда, чомусь спадають на думку й нинішні розправи із непокірними журналістами.
У картині «Легкі гроші» (1984) Фернандо Аяла — наступна сторінка новітньої історії Аргентини. Це період постдиктатурного первісно-авантюрного вільного ринку з його девізом — гроші роблять гроші, і виробництво тут ні до чого. Усе тут «рідне й близьке»: банківські «піраміди», кредити під липові гарантії, епідемія продажності, юрби ошуканих вкладників, боси, котрі хапнули мільйони й рвонули в країни розвинених демократій, і їхні підставні особи, «шістки», залишені на самоті перед гнівним образом Феміди. Показана у фільмі історія голови дутого фінансового трасту; якщо прибрати деякі побутові нюанси, то це виглядає скрупульозною замальовкою з натури української економічної ситуації 90-х.
Нарешті, ще дві стрічки за сюжетним часом локалізовані, як то кажуть, у наших днях. «Піца, пиво, сигарети» (1997) Адріано Каетано і Бруно Стагнаро — соціальна драма про втрачену молодь із міських низів. У них ледь помітиш слабкі відблиски природної людяності, щось на кшталт солідарності з приятелем чи турботи про вагітну подружку. Примітивні, тупі, бездушні, вони насамперед потребують того, що винесено в назву стрічки, і промишляють кишеньковими крадіжками та збройними нальотами. Поліцейська куля — єдине, на що вони можуть твердо розраховувати у своєму найближчому майбутньому.
«Попіл раю» (1997) Марсело Пінейру має майже романну структуру й розповідає, навпаки, про процеси розпаду у верхах суспільства. Дочка мафіозного олігарха Анна нареченою ввійшла в сімейство відомого судді, де так чи інакше покохала буквально всіх — трьох братів-красенів і кришталевої чесності їхнього батечка, котрий якраз розслідує злочини батька Анни. «Якщо обійму, задушу, а якщо відпущу, впадеш», — ось кредо олігарха, і він провокує криваву розв’язку. Падає з даху палацу правосуддя впертий суддя-законник, скинутий кілерами, а невинна Анна стає жертвою помсти. Господи, що ж це за життя таке! У фіналі дама-прокурор, яка розплутала, всупереч тиску урядових(!) кіл, усю цю інтригу, відчиняє вікно у своєму кабінеті, бачить під ним зграйку безпритульних хлопчаків, які риються на смітнику, і вимовляє зі значенням: «Задуха ж яка! Зовсім нічим дихати...» Кому-кому, а українському глядачу легко зрозуміти і розділити гірке соціальне самопочуття персонажа.
Отже, цього разу, на відміну від попереднього, знамените аргентинське танго жодного разу не прозвучало з екрану.
Програма фільмів виявилася підібраною винятково за критерієм гостросоціальної проблематики. Ми познайомилися з кіноавторами, котрі гранично чесно, не турбуючись про дешеву прихильність глядача, намагаються розібратися у своєму жорстокому часі й непростій долі батьківщини. Такого напрямку в нашому кіно практично не було ніколи. Зате всі інші «принади» бананової демократії уже в наявності. Виявляється, Аргентина без танго на диво схожа з Україною без гопака.