UA / RU
Підтримати ZN.ua

Анжеліка Андрієвська: «Кожну людину я люблю як саму себе»

«Анжеліка» — латиною означає «янгольська». Янгольським звемо ми чистий і прекрасний спів, Божим даром — вокальний талант...

Автор: Ангеліна Косточкіна

«Анжеліка» — латиною означає «янгольська». Янгольським звемо ми чистий і прекрасний спів, Божим даром — вокальний талант. Анжеліку, старшу з трьох доньок народного художника України Леоніда Андрієвського, Господь обдарував унікальним колоратурним сопрано. За роки праці над собою діапазон співачки розширився до трьох октав, тонка емоційність сперлася на надійне підгрунтя професіоналізму, а артистизм і високий рівень музичної культури вивели її на велику сцену України і зарубіжжя. Досконало опанувавши навички хорового, вокального класичного та естрадного співу, Анжеліка Андрієвська вибрала сольну кар’єру. Велика Британія, США, Канада, Болгарія, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Італія, Ірландія, Норвегія, Голландія — ось неповний перелік країн, де про неї дізналися і полюбили її слухачі. Проте співачка зізнається, що не могла б жити й повноцінно творити ніде, крім України. Лише тут комфортно її душі, лише тут люди, які по-справжньому її розуміють. Але пробитися до свого слухача не так уже й просто: на жаль, надто багато в нашому культурному просторі вирішують гроші.

— Таке враження, ніби в нашій країні не потрібно бути талановитою, артистичною, мати енергетику, — поділилася наболілим Анжеліка, коли ми влаштувалися за столиком затишної київської кав’ярні. — Головне — вчасно наповнювати кишені чиновників Мінкультури. Якщо заходиш до кабінету без грошей, можеш і не натякати на те, заради чого прийшов. Тебе ні на конкурс не відправлять, ні в концерт не поставлять.

Знайти хорошого продюсера — проблема. Вони не голос слухають, а дивляться в гаманець або на гарні ноги. Тож розкручувати себе доводиться самостійно. Без спонсорів, власним коштом. Тоді як за саму лише участь у якомусь «Шлягері» вийми та поклади доларів п’ятсот, а вони ще подумають, між які зірки тебе впхнути… А фонограми, а студійний запис, а концертні костюми, зрештою? Я ж просто не маю права виглядати сіро, оскільки поважаю своїх слухачів… А що вже казати про гастролі! Заради них довелося навіть продати власну квартиру, тож я тепер практично бомж…

У нас не шоу-бізнес, а просто бізнес, який до культури не має жодного стосунку. Не дивно, що багато перспективних артистів просто не знаходять свого глядача, слухача…

— Ви побували у багатьох країнах. Чи відчувається різниця у ставленні до талановитих людей у них і в нас?

— За кордоном, звісно, теж є шоу-бізнес, у якому робляться великі гроші. Та якщо ти талановитий і справді чогось вартий, тебе обов’язково помітять і неодмінно тобою займуться. До закордонних артистів там ставляться з повагою. Коли я приїжджаю на якийсь фестиваль, конкурс, про мене там уже знають і вбачають у мені гідного суперника. На фестивалях мені нерідко пропонували співпрацю. Наприклад, у Великій Британії запросили працювати до Уельської національної капели. Я пробула там рік і повернулася в Україну. Мені там було нецікаво…

— Чому?

— У англійців зовсім інші темперамент, сила звуку, емоції, енергія. Усе-таки європейське виховання відрізняється від нашого, слов’янського. Ми дуже різні. Я повнокровна українка. Я емоційно відкрита — як то кажуть, «розхристана душа» — і в інших ціную таку ж саму відкритість. Мені потрібне постійне спілкування та обмін енергією — з рідними, друзями, любимими глядачами-слухачами. Коли на концерті я відчуваю, що подобаюся глядачам, чую оплески, бачу їхні захоплені очі — я викладаюся повністю, віддаю їм свою енергію незалежно від того, одну пісню співаю чи двадцять. А глядачі, у свою чергу, підживлюють енергією мене. Тому з кожного концерту я лечу додому мов на крилах. Британці стриманіші. Навіть якщо їм щось подобається, вони стримують емоції у собі. Тому, виступаючи перед ними, почуваєшся, немов на іспиті.

Чудово нас приймали, коли я співала в оперному театрі Палермо 9-ту симфонію Бетховена. Зал просто шаленів від захоплення. Та закінчився виступ — і між тобою і глядачем неначе бар’єр виріс. А в нас після концерту ще хтось підходить, дякує, дарує квіти. Ми збираємося нашою групою і щось обговорюємо — натхнення ще довго не минає.

— А в Америці люди більш відкриті?

— Ні, там вони ще більш закомплексовані. Усі з усіма судяться, причому через будь-які дрібниці. До тебе прийшов гість, підвернув на порозі ногу — і позивається на тебе через те, що в тебе погана сходинка. Я не розумію цього. Не розумію такого існування, коли людям місяцями ніхто не телефонує. Вони живуть тим, що ходять на роботу, платять податки і повертають кредити. Головне щастя у житті — добре попоїсти. Знайти з ними спільну тему для розмови нелегко — у переважній більшості своїй вони не тямлять ані в історії, ані в мистецтві, ані в політиці. Декому навіть невідомо, хто в них президент! Таке враження, що вони й у вільний час не вміють як слід розслабитися. Веселишся ти від душі, зі слов’янським розмахом, у якому-небудь барі — а місцеві жителі поглядають на тебе скоса. Ти танцюєш — ніхто не танцює. Сидять і рахують, скільки ти вип’єш… Хіба можу я жити в такій країні зі своїм темпераментом— Єдине, чим можу пишатися, — завдяки моїм гастролям сто тисяч американців дізналися, що таке Україна.

— Як, цікаво, почуваються там наші?

— Українці раз на рік зберуться, заспівають народних пісень, скуштують вареників, винесуть вердикт, що ми тут, на Батьківщині, не патріоти, з дітьми своїми говоримо російською, а наша українська мова — не справжня, а русифікована… Так само і в інших країнах. Українська діаспора настільки замериканилася, збританилася, зфранцузилася… Та при цьому вважають себе єдиними справжніми українцями і справжніми патріотами. Добре любити Вітчизну на відстані! А я їм кажу: «Що ви мені розповідаєте, як треба жити? Приїздіть і покажіть! А ми братимемо з вас приклад...»

— Змалку ви вже уявляли собі, що буде вашим головним покликанням?

— У мене було два шляхи: спорт і музика. З п’яти років займалася спортивною гімнастикою і танцями. Крім того, скільки себе пам’ятаю, співала у хорах, соло. Нині навіть важко уявити, як я стільки всього встигала! Прокидаєшся о шостій ранку, біжиш на тренування, потім у звичайну школу, потім у музичну — займалася по класу фортепіано. Завантажена була страшенно, звикла багато працювати, і відтоді не даю собі занудьгувати й закиснути.

Окрім фортепіано, була бандура — і моя перша вчителька вокалу, видатна співачка і бандуристка Майя Голенко. Саме вона одного разу сказала мені: «Ти належиш не собі, а народу, бо ти талановита»… До музичного училища я вступила по класу бандури й вокалу, ну, а до консерваторії вже — на вокал.

— 1994 року, закінчивши консерваторію, ви створили хор «Оранта», яким не лише керували, а й виконували сольні партії. Як склалася доля цього хору?

— Він помер. Але ми цілих чотири роки пропрацювали без грошей, на самому лише ентузіазмі, що вже немало. Мені тричі вдавалося вибити гастролі, на яких співаки могли щось заробити, та все це давалося надто дорогою ціною… Врешті-решт із 26 людей залишилася купка патріотів хору — якраз восьмиголосся, з якими ми підтримували чудові стосунки. Але я згадала, що я — жінка, що в мене може бути особисте життя… Народилася моя доня Нінуся, і, поглинута турботою про неї, я перестала займатися хором. Та, оскільки не співати не можу, розпочала сольну кар’єру. Можливо, якби я набагато раніше почала робити те, що роблю тепер, у мене було б більше часу, щоб пробитися. Однак ніщо не минає даремно. Все-таки бути обізнаним з іншою музичною культурою — хоровою — дуже корисно.

— Побутує думка, що хор позбавляє голос індивідуальності. Чи так це насправді?

— Це цілковита неправда. Коли я навчалася у консерваторії, на вокальному відділенні, паралельно співала у хоровій капелі «Думка», хорі «Київ». І не сказала б, що голос утратив індивідуальність. Усі викладачі були категорично проти того, щоб вокалісти співали десь іще, а тим більше в хорі! Так ось, навпаки: в ньому голос загартовується, міцніє, набуває правильних інтонацій. Так, голос може зіпсувати професор консерваторії. Може його зірвати, може з блискучого колоратурного сопрано зробити зовсім паскудне контральто, яке не звучить і слухати його неможливо. Те, що ти вмієш співати, ще не означає, що ти — добрий викладач.

— Цікаво, чи багато в нас випадків, коли викладачі псують вокаліста?

— Два таких випадки було на моїй пам’яті. На щастя, мене навчала Діана Гнатівна Петриненко, яка казала: «Ти співаєш краще за мене, давай краще ноги позадираємо». І ми займалися гімнастикою... Слава Богу, мене ніхто не зіпсував. А з часом я навчилася і діапазон розширювати, і самотужки над собою працювати.

— Отож музика перемогла спорт. Але чи витіснила його з вашого життя?

— Звісно, ні. Занять гімнастикою я ніколи не полишала. Просто це стало хобі. Крім того, я відкрила для себе йогу, якою займаюся вже багато років, умію медитувати. Засвоїла багато правил. Наприклад: пізнай і полюби себе. Інакше не зрозумієш, як любити все, що тебе оточує. Кожну людину я люблю як саму себе.

Я роблю в цьому житті лише те, що хочу. І в мене це виходить. Мені подобається співати — я співаю. І нехай це не окупається фінансово — я вперта і знаю, що зупинятися не можна. Я не женуся за дешевою популярністю, вибираю для виконання пісні, які мені подобаються. І вірю, що вони знайдуть свого слухача.