Коли сучасний меценат заявляє про своє прагнення сприяти розвитку національного хорового співу, типовою реакцією обивателя стає подив. Ми полюбляємо говорити про багаті музичні традиції України, проте концерт хорової музики навряд чи очолить список пріоритетів у наших планах на уїк-енд. Якщо замислитися, корінь цього — в елементарному незнанні. Чи багатьом із нас відомі непрості шляхи, якими рухалося хорове мистецтво з глибокої давнини в наше метушливе сьогодення?
Хоровий спів знали давні індійці ще 4 тисячі років тому, він був невіддільною частиною культових дійств ацтеків та інків, вавилонян, стародавніх євреїв і єгиптян, а також грецької драматургії. Близько IV ст. з церковної громади виокремлюється професійний хор (крилас), а в XIV—XV ст. із розвитком багатоголосся з’являються хорові партії. У музичній культурі Західної Європи велике місце посідають церковні, оперні та світські хорові капели.
В Україні багатоголосий гармонійний партесний спів поширюється в епоху бароко завдяки діяльності церковних братств. Рівень виконання хорів при братських церквах, великих монастирях, навчальних закладах дивує й захоплює іноземців. До речі, саме студентський хор Києво-Могилянської академії почав виконувати «концерти» духовної музики з більш-менш довільним репертуаром, що давав композиторам широке поле для самовираження (у Російській імперії їх виконання тривалий час забороняли й переслідували). У XVIII ст. центр українського музичного життя переміщується до Петербурга, де створюється Придворна співоча капела, яка складалася з наших співвітчизників. XIX століття... Хори Харківського, Київського, Львівського університетів, хорові товариства «Торбан» і «Боян», гастролі М.Лисенка по Україні з організованим ним хором... Радянські часи... Легендарні капели «Думка» і «Трембіта», Український народний хор ім. Г.Верьовки...
Нині хоровий спів став, радше, мистецтвом елітарним (читай: широким масам просто не до цього). Проте аж ніяк не в шухляду пишуть свої нові хорові твори українські композитори Леся Дичко, Євген Станкович, Віктор Степурко. Та й спадок минулого не забувається. Є кому співати. Професійні й аматорські вітчизняні хори існують і навіть збирають зали. Як, приміром, концерт «Різдвяні антифони» з участю п’яти провідних хорових колективів Києва. Організований PR-агентством Romyr&Associates, він відбувся в Національній філармонії наприкінці новорічних свят. Задум був досить сміливим — показати нам сакральний зв’язок язичницьких українських традицій, пов’язаних із обрядами сонячного календаря, та християнського богослужебного мистецтва, виразивши його в антифонному (поперемінному) співі, у який вплелись елементи народного різдвяного дійства — колядки, замовляння, хороводи. Втілювали цей задум Камерний хор «Київ», Державна академічна чоловіча хорова капела України ім. Л.Ревуцького, Муніципальний камерний хор «Хрещатик», Жіночий хор «Павана» Інституту мистецтв НПУ ім. М.Драгоманова і «Дитяча опера» Подільського будинку дитячої творчості.
Як мало це нагадувало наші традиційні уявлення про колектив, що завмер на сцені і дає поживу виключно для слуху! Хочеться відзначити захоплюючий динамізм свята, якому було підпорядковано все (що не надто позначилося на чудовій якості виконання). У цьому особлива заслуга режисера-постановника — заслуженого діяча мистецтв України Василя Вовкуна. Початок був ефектним — tutti, здавалося, охопило звучанням увесь навколишній простір. Під час дійства учасники рухалися залою, як танцюючі гурти колядників. «Зображення» змінювалося, наче картинка в калейдоскопі: солідний професійний хор витісняє переряджена юрба задерикуватих маленьких колядників, а їх, у свою чергу, «змітає» містична хуртовина натхненних дівчат-гімназисток... Усі виконавці, незалежно від віку, працювали з великою віддачею, подарувавши глядачеві відчуття радісного післясмаку.