Найскладнішим для будь-якого театру, що береться за роман Толстого «Анна Кареніна», завжди було вирішення фіналу, смерть Анни. Безладні гарячкові слова, у них безвихідь рішучості, рештки сили волі, зломленої невідворотністю долі, — Анна промовляє їх стоячи навколішки. Порожній чорний простір сцени... Вона повільно опускається на підлогу, лягає горілиць, головою до глядачів, паровозний гуркіт наростає, світло починає згасати, пронизливо лунає найвища нота емоційного напруження... і вмить усе обривається, тиша. А потім вихоплені світлом постаті Кареніна та Вронського — дві вершини вже зруйнованого любовного трикутника. Чоловіки промовляють по суті непотрібні фрази, бо всьому кінець. Так завершується новий спектакль «Анна Кареніна» у Київському Театрі драми й комедії на лівому березі Дніпра. П’єса Едуарда Митницького за однойменним романом Льва Толстого. Він же режисер-постановник спектаклю. П’єса є квінтесенцією видатного роману, автор відбирає його головні події, залишаючи нібито «очищене зерно» сюжету. Форма спектаклю відповідає лапідарному стилю п’єси. Напружена атмосфера тривоги, невідворотності долі в музичному вирішенні А.Курія. Сценографія (І.Куц) гранично лаконічна. Сцена — чорний кабінет, із боків сучасні стільці за кількістю дійових осіб, позаду — якась геометрична абстрактна форма, що схожа на дзеркало. В ній відбиваються всі події на сцені, щоправда з легким викривленням. Можливо, в цьому викривленні і є присмак часу?
Е.Митницький свідомо відходить від реалістичного традиційного театру, іноді в спектаклі, можна сказати, відсутня зовнішня дія. Все напружене дійство цієї бурхливої любовної історії перекладається режисером у пласт не менш напруженого внутрішнього переживання. Посилює це враження принцип кінематографічності, який стає основним вирішенням спектаклю. Мізансцени пов’язані між собою з допомогою згасаючого кадру. Епізод зіграно, «картинка» гасне, світло вихоплює нову сцену, великий план, далека проходка, довгі траєкторії посилання реплік, увесь простір наче розмічено хитромудрими, нікому не відомими життєвими пунктирами стежок, якими судилося пройти героям, кожному — своєю. Усе в спектаклі наперед умовно, мінімум засобів вираження підтримує заданий тон піднесеної до абсолюту зовнішньої стриманості акторів. Статика, що протистоїть кипінню пристрастей, незворушність, заглибленість кожного героя у власний світ дозволяє зосередитися на толстовському слові. І те, як співіснує коментуючий текст внутрішнього голосу з сюхвилинними монологами й діалогами, викликає ефект цілісності образу, відмови від фальшу, неминучого, якби актори зіграли ці переживання в манері реалістичного театру.
У спектаклі збережено майже всіх основних дійових осіб роману — Левін (О.Гетманський), Стіва (А.Ященко), Доллі (Н.Чабан), Кіті (Л.Самаєва), Бетсі (С.Золотько), Вронська (Г.Опанасенко), але їхні сюжетні лінії та взаємодія з головними героями видаються такими далекими від основної розповіді, що якоїсь хвилини подумалося: для спектаклю вистачило б трьох дійових осіб — Анни (К.Миколаєва), Кареніна (О.Ганноченко), Вронського (М.Боклан). А за такого невиразного трактування образу Вронського, коли він постає чоловіком, навіть думка про виникнення до якого глибокої пристрасті видається неправдоподібною, взагалі можна було б обмежитися тільки Анною та Кареніним. Тим паче що головний конфлікт між ними — у їхніх стосунках, у їхньому коханні-ненависті, у розумінні обов’язку й відповідальності, у присутності-відсутності простого людського співчуття та жалості до іншого.
Визначивши жанр спектаклю підзаголовком «хроніка пристрасті та гріха», режисер зайнявся радше дослідженням наслідків подружньої зради, а певним переакцентуванням вихідних точок визначення характерів пильнішу увагу приділив образові Кареніна. Думку, до якої ми загалом-то звикли, що Анна — жертва деспотичного й черствого чоловіка, спектакль Театру драми й комедії ставить під сумнів. О.Ганноченко (його Каренін — найбільше досягнення спектаклю) створює образ великодушного, уважного, закоханого чоловіка, котрий виконує свої обов’язки глави сімейства з задоволенням, відчуваючи від цього радість. Каренін-Ганноченко спокійний, терплячий, доброзичливий і стриманий, він по-справжньому шляхетний. О.Ганноченко зумів переконливо, органічно, талановито показати поліфонічність цього складного образу, весь спектр почуттів і переживань Кареніна. К.Ніколаєвій не вдалася така поліфонія «звучання» образу. Свою Анну вона наділяє хай і потужними, але тільки двома відтінками почуттів — радістю та стражданням. Не відчувається в цій Анні буря пристрастей, одноманітність сценічних прийомів вираження перекреслює можливість показу її багатогранної тонкої почуттєвої натури. У такому викладі стає незрозумілою природа її бентежного невдоволення. Невже єдиною серйозною підставою для подружньої зради може послужити сильне роздратування, спричинене відстовбурченими вухами чоловіка? А порівнюючи людські риси чоловіка й коханця, тільки й лишається що констатувати безглуздість цієї зради. Хоча, мабуть, саме в цій непояснимості людських почуттів і криються таємниці вічних питань «що робити» і «хто винен». Безперечно, спектакль надалі має «сповнитися» глибиною толстовської мудрості. Він зацікавить глядачів, бо за будь-яких часів людям важливо розібратися в собі і в найголовнішому — стосунках між чоловіком та жінкою, адже це тільки «щасливі сім’ї схожі одна на одну», а «кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму».