Один з найбільш екранізованих російських романів - "Анна Кареніна" Л.Толстого - раніше, як правило, варіювався в жанровому діапазоні від мелодрами до містичного реалізму. Так Сергій Соловйов (після тривалих поневірянь) зняв відносно недавно незрозумілу імпресіоністичну морфій-драму. А ось новітня британська "Анна Кареніна" потрапила під ніж постмодерністів. Майже з тією самою безтурботністю, з якою Анна збиралася в оперу після свого падіння, режисер Джо Райт і сценарист Том Стоппард розіграли толстовський сюжет на театральному кону. На батьківщині Шекспіра, напевно, в кожного в підкірці сидить знаменита приповідка про те, що весь світ - театр. Тож і в новій "Анні" - "усе змішалося". Обернулося гіперумовністю та війною декораторів із натурниками. Саме ця "екранізація" Райта й викликала у світі (в Росії) - хвилю захоплення і шквал протестів. Про фільм нині сперечаються до хрипоти, як про жоден інший (у прокаті). Одні саркастично називають цю екранну "Анну" - найуспішнішою новорічною кінокомедією. Інші, як знаменитий публіцист і критик Дмитро Биков, піддають творців "анафемі" за цинічне знущання британців з російського шедевра. Різною мірою мають рацію практично всі... "Балаганчик" імені Джо Райта - це загальна прикмета тривалої епохи постмодернізму. Це черговий експеримент з адаптації спадщини культури елітарної - культурою масовою. Коли все ще було серйозно, Грінуей був розгромлений за театральні маніпуляції з "Дитям Макона". Нині ілюзій не залишилося. Знімати "всерйоз" драму Кареніної можна тільки в 4D: щоби дотик сукні й запах парфумів... Багатошарове соціально-психологічне літературне джерело британські адаптатори звели до водевільної фабули. Але в цій легкій картині, що кружляє й іскриться, на волю таки виривається й чуттєвість, так очевидно осмикувана класиком у власних текстах. І чи варто ремствувати з приводу запозичених у мюзиклу форм, якщо сам початок роману досить помпезний, урочистий і стрімкий, як вихід на губернаторському балі. Усе окреслено різкими й важливими позами - вихід з вагона, поворот голови, смерть-передвісниця, "забрала нареченого"... Все в британців обставлено зі "смаком". Навіть надміру, навіть на межі кітчу. Британці безсоромно перегинають з умовністю. Театр+кіно - під цією подвійною лупою виважені в описах пристрасті стають майже відчутними. Коли на фатальному балі режисер залишає на авансцені Анну з Вронським переплітати руки, мимоволі відчуваєш іскри на кінчиках пальців. Стоппард вичавлює з Толстого дещо - ключове, а Райт з ігрового кіно дещо - видовищне. Проштампована як "велика історія кохання" - "Анна Кареніна" - швидше, історія блукаючих і заблудлих душ. (Найцікавіше в романі, як на мене, починається з процесу "розкладання", коли Анна потихеньку, а потім дедалі голосніше й голосніше, не без допомоги морфіну, сперечається зі своєю особистістю.) Одних, як Анну і Вронського, несе назустріч загибелі. Інших, як Левіна, веде в нескінченні пошуки сенсу. При відтворенні виру життя Райта просто "зашкалює" зі зміною декорацій. Іноді, як горезвісний поїзд, вони перетворюються на іграшки маленького Сергійка. А в інші моменти ігнорують театральні стіни й виходять у відкритий космос - на натуру (щоправда, залаковану в кращих традиціях російського лубка). Саме поруч із такою британською "Кареніною" нинішньому сучасному (який не читає класиків) глядачеві - набагато комфортніше, ніж із психологічним шедевром у виконанні Тетяни Самойлової. Роль Кареніної воістину вигідна "партія" для будь-якої амбіційної акторки. Шкода, минув час Меріл Стріп... Жіночих персонажів з подібним "виміром" - там, де можна грати й красу, і нервовість, й істерику з еротизмом, бути гарною і драматичною (або хоча б виразно дивитися в кадр, кутаючись у песцевий комір, як вийшло в Кіри Найтлі) - у класиці один-два та й годі. Такі Бланш Дюбуа, Настасья Філіпівна, Емма Боварі - вмістилище жіночих суперечностей. Але в Райта персонажі "змодельовані", підігнані під костюми й декор. Витонченість Найтлі надає цьому "танцю на кістках Толстого" подеколи навіть необхідну грацію. Адже була Анна всупереч "трохи повному стану" - граціозною дамою. Одухотвореності Кареніну, такої несподіваної для упакованого в мундир-футляр Джуда Лоу, надає нескінченна смиренність людини, яка прийняла правила світу. А такий необхідний атракціонному кіно гротеск із лишком відпрацьовує "пшеничновусий" Вронський, який перелітає в ключовій сцені перегонів прямо на коні через рампу - в "глядацьку залу". (Гамлету у виконанні Юрія Дєточкіна дісталося набагато менше - лише перехід на прозу та сигарети "Друг"...) Ця "екранізація" (а точніше, авторська адаптація), від початку приречена на запеклу суперечку (впізнавання-невпізнавання), завжди буває тим кращою, чим далі... від оригіналу. Найкращий Джозеф Конрад у копполівському "Апокаліпсисі", найбільш чеховські "Три сестри" у Маргарет фон Тротта. …Стоппард із Райтом запропонували свій варіант "розправи" із шедевром. І подібного "звірства" інтелектуали та ревні шанувальники роману їм не пробачать. Очевидно, що вся ця суєта з формотворчісттю абсолютно по-левінськи "ні до чого - все одно закопають...".
