Я чекав на цю книгу декілька останніх років — цілих три або й чотири. Відтоді, як ми з її автором почали мандрувати разом. Автора звати Анджей Стасюк, а книгу, котру я стільки чекав — «Дорогою на Бабадаг» (оригінальна польська назва — Jad№c do Babadag). Назва відлунює чимось угорським, хоч насправді Бабадаг — це містечко на півдні Румунії і в його назві спочила Османська імперія разом з турецьким ігом. Кажуть, ніби у книгарнях Польщі про цю книгу часто запитують як про «Дорогою на Багдад», помилково вважаючи, ніби Анджей Стасюк написав про війну в Іраку. Згадана помилка проте жодним чином не причетна до факту, що ця у твердій оранжевій палітурці річ уже стала бестселером року. Анджей Стасюк — мій улюблений польський письменник. Після того як ми з ним написали й видали «Мою Європу», він усе одно продовжував її писати, тобто продовжував вести свою в ній частину, свій «Корабельний щоденник». Іншими словами, він продовжував її жити. І це життя стало «Бабадагом». Живе він таким чином, що влітку переважно подорожує, а пише переважно взимку, коли сніги білою непролазністю замітають його дім у горах Малого Безкиду і можна тижнями не відходити від письмового столу, плутаючи швидкоплинні напівтьмяні дні з довжелезними кромішніми ночами — співвідношення десь так вісімдесят до двадцяти на користь ночей. Отоді він і переглядає свою центрально-східну колекцію: призбирані за літо монети й банкноти у вигляді румунських лей, хорватських кун, угорських форинтів чи албанських леків, усі ці національно вагомі імена й обличчя на аверсах. Або, скажімо, навмання тягнеться рукою до пластмасової коробки з тисячею фотознімків. Або просто гортає власний паспорт, число прикордонних штемпелів у якому сягнуло 167. Це поезія знаків приреченого на зникнення світу. І банкноти, і штемпелі — це поезія. Стасюк пише переважно вночі, коли «все віддаляється, пропадає, прикрите чорним небом», коли залишаєшся сам. Писання вночі є екзерсисом вельми оманливим, ніч ілюзійно наближає до космосу, спонукає до підозрілих розмов про вічне. Усе, що пишеться вночі, здається геніальним — аж поки його не перечитаєш удень. І тільки Стасюк може собі дозволити ці нічні сеанси. Мабуть, через те, що здатен не відокремлювати вічне від минущого, тим більше не протиставляючи їх. Польські медіа характеризують «Бабадаг» як «літературу факту». Що це таке людською мовою — подорожні нотатки, нариси, репортажі, шкіци, есеї? Гадаю, все разом і в той же час щось, набагато універсальніше, новий стасюківський жанр. Бо це насправді не література, а манія. Його тягне на схід і трохи на південь. Його приваблюють країни за Конечною. Конечна — це польсько-словацький прикордонний переїзд усього за кілька кілометрів від його дому в Малому Безкиді. З неї все починається і нею все закінчується. Його вибір — це країни за перевалами, а всі польські перевали розташовані на півдні. Тому його вибір — це Угорщина, Румунія, Словаччина, Албанія, Молдова, запустіння, солодкавість серпня, бруд, лінощі, напівсон. Усе, що розсипається на очах, так нічим і не ставши (бо насправді і не хотіло нічим ставати!) — «лагідний розгардіяш, сонні звалища, рештки початих заповзять і спогади незавершених, речові склади, що переходять у смітники, уривки фольги, компост, нападалі яблука, загорожі для курей, бур’яни, затоптані стежки, якась віковічна теперішність, зачаєна в тіні горіхів і черешень». І незмінні чоловіки, що серед білого дня просто стоять на вулицях нічого не роблячи, просто стоять в очікуванні не знати чого. Його не надто цікавлять реальні політичні поділи — те, що одні з цих країн уже начебто «всередині», тобто врятовані, а інші вже начебто «поза», тобто пропащі. Його власний поділ географічно-ліричний, він проходить 17 градусом східної довготи: «Цей світ праворуч 17 градусу все ще незавершений і через це від нього важко відвести погляд». Але з поглядом, можливо, все якраз навпаки — як із Ніцшевою прірвою. Можливо, цей простір об’єднаний цитатами. Можливо, циганами. Саме вони у своїх снах першими побачили «Європу без кордонів». Можливо, він об’єднаний аутсайдерством, відстороненістю від Великого Світу або його, цього Великого Світу, невдалим мавпуванням, наче в молдавській столиці з її «романсько-слов’янською сумішшю краси, зіпсованої бордельним макіяжем», де «всі щось удають, наслідуючи власні уявлення про світ, котрий насправді цілком деінде». Ця книга монотонна, як монотонні ландшафти його, Стасюкової, частини світу — навіть якщо вони гористі, то це особлива монотонність гір, а що вже там казати про рівнини! Ця книга побудована виключно на повторах видінь і прозрінь, її видіння римуються, а прозріння потрапляють у такт із трансильванською музикою. На відміну від звичайних мандрівників, він шукає не відмінностей, а подібностей. Це така надчутлива увічливість подорожнього спостережника — радіти однаковості. Він сам ставить цьому діагноз — «схильність до периферії, потяг до провінції, перверсійна любов до всього, що зникає, пропадає і руйнується». Наприклад, до острівних пристаней у дельті Дунаю, куди не частіше двох разів на тиждень прибуває пором, до порослих травою готелів з назвою «Європоліс», до сіро-жовтих пейзажів з бетонними рештками бункерів. Так, усе це зникає і зникне, споловіє й витреться, наче молдавські грошові знаки. Протистояти цьому неможливо, але цілком можливо з цим принаймні жити. Подібно до двох невідомих гравців у карти, що десь посередині цих периферій світу, напевно, й донині сидять під горіхом серед щирого поля: «Були сірі й вим’яті, як більшість чоловіків у тих краях, однак героїчно давали собі раду з напором простору і безміром часу. Крихка абстракція гри захищала їх від небуття. Дідько знає, може, зі смерком вони засвічували якийсь огарок або їхні карти були знаковані таким чином, що навіть у темряві вони відчували пальцями дзвінки, вина і трефи». Але поки темрява не настала, запам’ятаємо їх такими, як вони є. Вони грають у карти, заповнюючи життя очікуванням смерті та безконечною монотонністю підкидного на двох — посеред спекотної куряви літа, на висохлій траві, під горіхом, де-небудь в околицях Бабадагу, Орхеїв, Бая-Маре, Матезалки чи Коломиї.
