АНДРУХОВИЧ І НЕ ЗОВСІМ

Можна сказати, що ми живемо в добу третього об’єднання Європи. Перше відбулося в середньовіччі на руїнах Римської імперії, друге — в ХVІІІ столітті, спираючись — з ініціативи Республіки Вчених — на науково-історичну культуру, третє відбувається вже на наших очах. Зрозуміло, що найбільша складність цієї процедури полягає не в тому, щоб об’єднати Західну Європу, а щоб приєднати до неї Центральну і Центрально-Східну, тобто Польщу, Чехію, Угорщину, Сербію, Румунію, Україну…

Втім, проблем з географічною локалізацією Центральної Європи не виникає — проблеми починаються далі. Для Мілана Кундери ця частина нашого континенту є «викраденим Заходом», для Йосифа Бродського — «західною Азією», а Данило Кіш писав, що вона дедалі більше нагадує сьогодні того змія з «Острова Пінгвінів» Анатоля Франса: «ніхто з тих, хто стверджував, що його бачили, не міг сказати, який він на вигляд». Де нам тепер шукати Центральну Європу? В пам’яті, в уяві, в літературі, на мапі, в собі? В усіх цих місцях побували Юрій Андрухович і Анджей Стасюк, автори спільної книжки есеїв «Моя Європа» — то там, то там її, Європу, віднаходячи.

Спочатку книжка вийшла польською мовою в травні 2000 року у видавництві «Czarne», українська версія побачила світ щойно, а у вересні відбулася її презентація в Києві. Здається, що й Польський інститут у Києві, зокрема, пан Пйотр Козакевич, організатор цієї акції, який уже мав досвід у проведенні подібних імпрез (згадати б презентацію трьохтомних «Щоденників» Вітольда Ґомбровича), не міг собі уявити, що чималенька зала Молодого театру буде заповнена вщерть, більше того — не буде й сантиметра вільного місця в проходах, а біля входу просто таки «стоятимуть на головах». Причиною такої великої присутності наших земляків навряд чи були істотні зрушення свідомості в бік окультурення (не плутати з культуризмом), або чудова гра польської джаз-групи «Јoskot» («гуркіт», «грім»), чи навіть «найвидатніший польський письменник сучасності», як висловився Андрухович («хоча «Сучасність» його ще не друкувала»), чоловік могутнього зросту і статури, хлоп з прокуреним голосом і в робочому одязі — Анджей Стасюк. Усе-таки здається, що численна аудиторія, яка складалася здебільшого зі студентів, була заслугою Юрія Андруховича, харизматичного патріарха дев’яностих, який, віддаймо йому належне, не розчарував публіку.

Яко сенсацію sui generis подав Андрухович факт, що за останні півтора року він написав 15 віршів. Останнім з них, тобто п’ятнадцятим, він і розпочав імпрезу, оскільки цей вірш — про Стасюка, «для нього і про нього». Саме з вуст патріарха глядачі дізналися про найсокровенніші таємниці польського письменника: «Стасюк бачить усе. Орган його любові — це зорова пам’ять. Орган його дихання — це сигаретна пачка. Орган його письма — це розбита друкарська машинка».

Потім «офіційний опонент» зупинився на недоліках цього продукту польського суспільства, передусім зазначивши, що Стасюк «знає безліч поганих слів, і в цьому схожий на Моцарта» (до речі, таким різновидом ерудиції Стасюк не боїться блиснути ні в житті, ні в творчості). По-друге, патріарх, а в даному випадку прокуратор, звинуватив громадянина Республіки Польща в тому, що той «розбещує молодь», бо вона його, бач, «любить читати». Таке ж звинувачення можемо висунути на адресу самого прокуратора, тобто патріарха. «По-третє, зубрівку він змішує з яблучним соком», — це вже гріх непростимий, який навіть не вимагає коментаря; а далі за текстом: «По-четверте, він багато курить, про що вже було… Не любить комп’ютера і не хоче глобалізації. У центрі його Європи живуть цигани. Таким чином, він послідовно асоціальний. Це Франсуа Війон, якого чомусь не повісили. З тюрми його достроково прогнали, бо паскудно впливав на зеків».

Тут треба зупинитися, бо ж невідомо, чи толерантно цитувати ще не надрукованого, але все ж таки вже опублікованого (прочитаного для публіки) вірша. Треба лише зазначити, що сам автор (тобто Андрухович) помітив, що його (тобто Стасюка) недоліки «непомітно стають чеснотами». Далі український письменник зупинився на неофіційних відгуках про Стасюка, а оскільки сам цитував інших, то й ми дозволимо собі це переказати: «Кажуть, ніби замолоду він ходив із ножем у шкірянці. Кажуть, він передплачує стрілецькі часописи і розводить віслюків у своєму хазяйстві. Уночі стереже церкву, розмовляє з духами, переважно лемків, тих, які поховалися в землю від депортації».

Взагалі, цей вірш, написаний явно з нагоди презентації книжки «Моя Європа» (пам’ятаю, що так само чинив Андрухович на презентації «Щоденників» Ґомбровича), як признався його автор, є «настільки вічний, що переживе саму нагоду». Після всього того, що наговорив Андрухович, Стасюк відчув себе як на власному похороні, і це було для нього приємним відчуттям. Прочитавши під акомпанемент «Лоскоту», тобто гуркоту, уривок зі своєї частини книжки (до речі, робив він це голосом Володимира Висоцького), Стасюк знов поступився місцем Андруховичу, який втрачав уже на той момент рештки скромності і від якого всі дізналися, що цей могутній чоловік кримінальної зовнішності на ім’я Анджей пише ще й вірші. Перед тим, як продекламувати свої переклади цієї поезії, пан Юрій дав їм, тобто віршам Стасюка, високу оцінку, але своїм перекладам він дав оцінку ще вищу, вживши щодо віршів слово «гарні», а щодо перекладів «надзвичайно добрі». Більше від усієї збірки перекладачеві подобається її назва — «Wiersze miеosne i nie», що в українському варіанті може звучати як «Вірші любовні і не зовсім» або «Вірші любовні і ні».

В урочистостях взяла участь також і інша перекладачка — роману Стасюка «Дев’ять» (львівське видавництво «Класика», 2001 рік), Наталя Чорпіта, адже цей роман так само був претекстом презентації. Спочатку Наталя поставила на місце Андруховича — адже це вона була першим читачем українського варіанту роману Стасюка, а Андрухович всього-на-всього другим. Потім посвятила аудиторію в магію чисел: в романі діють дев’ять персонажів, на обкладинці українського видання намальовано дев’ять чоловічків, окрім того, це дев’ята книжка Анджея Стасюка, і на презентацію їх приїхало дев’ятеро учасників. Урешті стало ясно, що й Наталя не без гріха: як виявилося, над перекладом працювала не тільки вона, а й десятки інших людей, які про це навіть не здогадуються. Ясна річ, що у зв’язку з цим фактом вона їм не заплатила ні копійки. Наприклад, невідомому водієві іномарки, якого вона налякала, спіймавши на вулиці й запитавши, як називається «оця штука в машині», Наталя тільки подякувала. Ті ж таки навички «експлуататора» вона виявила зі студентами, особливо курсантами, які консультували її в галузі тієї лексики, яку «в жодному словнику не знайдеш». Для цієї високої мети вони запропонували перекладачці познайомитися з одним хлопцем, який відсидів не один рік у тюрмі, на що тій, однак, забракло мужності. Мабуть, усе це більше свідчить не так про Наталю Чорпіту, як про сам роман та його автора, про твір, у якому, за її словами, любов і ненависть сплелися в химерній мозаїці.

Європа Анджея Стасюка, як висловився Андрухович в уже відомому нам вірші, «це те, що вмістилось поміж зруйнованим і ще не збудованим домом».

Анджей Стасюк є прибічником осідлості, домашнього затишку, хоча жити йому довелося, вочевидь, усе-таки в отій буберівській епосі бездомів’я. Він припускає, що ця центральноєвропейська осілість є показною. Насправді вона є наслідком «глибокого почуття бездомності у внутрішньому, ментальному сенсі». На відміну від Західної, Центральна Європа не подарувала світові великих мандрівників — ми мандруємо своїми внутрішніми дорогами. Але те, що людина боїться полишати свою домівку, те, що будинки в наших селах стоять так близько один від одного, може бути різновидом тваринної стадності. «У порожнечі, що відокремлює села, зачаївся демон безладдя, злий дух невизначеності… Вівця починає панікувати, коли залишається сама. Схоже, що вона може зауважити власне існування лише в інших вівцях».

Як центральноєвропеєць Стасюк не любить рівнин, де немає на чому спочити оку, рівнини створено для кочівників, для тих, хто не потребує домашнього затишку і руйнує його у інших. Також Стасюк не любить центру: «Жити в центрі означає жити ніде. Якщо в кожний бік однаково близько чи так само однаково далеко, то з’являється відраза до мандрів, оскільки світ починає нагадувати одну суцільну діру». Свої переконання письменник доводить власною біографією — покинув Варшаву, в якій народився й прожив добрий шматок життя і оселився в горах на півдні Польщі, в місцевості майже безлюдній. І власне оця класична вежа зі слонової кості не дозволяє легковажно проігнорувати його слова про те, що «світ зробився завеликим, до того ж існує трохи задовго, щоб знайти в ньому якийсь сенс».

Відображенням такого світу, позбавленого сенсу, є література, яка пізнається не тільки у способі писання, але й читання. Стасюк читає по сторінці, по півтори, потім відкладає цю книжку і бере наступну, «бо тут, у нас, неможливо зліпити будь-яку змістовну оповідь, що не була б нуднішою і менш імовірною від решти життя». Адже література однаковою мірою наслідує історію, тобто оповідь про певні події, як і географію, тобто фрагментарність, посіченість території кордонами й іншими антропогенними умовностями. Тому Стасюк має особливий сентимент до циганів, які існують поза історією, не визнають кордонів і держав, тобто перебувають у чистому часі і просторі. Здається, що цигани є для письменника вагомим аргументом проти ніцшеанства, адже своїм життям доводять, що існування як таке не конче триває завдяки волі до сили, а олюднений час зовсім не обов’язково перетворюється на історію. Для Стасюка історія як безперервний ланцюг змін у людському житті, що має форму прогресу, не має сенсу і морального права на існування. Його вабить нерухомість, вабить світ, в якому нічого не відбувається, тому і герой його творів внутрішньо не змінюється, ми бачимо його в кінці таким самим, яким він був на початку. Письменник хоче, щоб світ нарешті вгомонився, «бо всі людські дії втрачають на вазі, оскільки було їх забагато й були вони переважно хибні».

Хоча фрагментарність і нехіть до центру чинять зі Стасюка начебто «натурального» постмодерніста, в «Моїй Європі» він постає також як метафізик і навіть міфотворець. Він не приймає оповідь як історію з її причиново-наслідковою лінеарністю, але вірить, що вона, так само, як і подорож, спрямована до якоїсь остаточної мети, до кінцевого пункту, єдиного слова чи речення, яке робить зайвим і продовження, і шлях, яким до нього йшлося. Поміж східною резиґнацією й західним скептицизмом Стасюк тужить за чудовним світом давніх людей, коли з лісів виходили змії, а з гір вилітали грифони. Ще йому властива ностальгія за габзбурзькою монархією і цісарем із бакенбардами, нехіть до революцій і демократій, які не задовольняють «ні естетичних, ні міфологічних бажань, і людина почувається дещо покинутою». Його центральноєвропейську самотність згладжують лише еротичні блукання тілом Європи (а також мапи), що, як і інші континенти, з чиєїсь примхи виявилася жінкою, а естетичне задоволення компенсується поглядом на мапу Африки, де кордони просто накреслено під лінійку.

Втім, звільнитися від самотності неможливо, так само як неможливою є цілковита смерть. Подібні проблеми стояли і перед Юрієм Андруховичем — його частина «Моєї Європи» має назву «Центрально-східна ревізія». Як і Стасюк, Андрухович любить руїни, ці рештки людської культури, ці великі міфології минулого, які дають поживу нашій уяві, легалізують нас завдяки праву наступності, спадкоємності, вносять якийсь сенс у наше існування. Однак на відміну від Стасюка, який не любить оповідати історії і для якого різноманітність світу полягає в невичерпних комбінаціях погоди з ландшафтом, світ Андруховича настільки вписується в історію та історії-оповіді, що життя здається літературою, а певні його мотиви, протікають за законами казки.

Сюжет історії людства творять, за Андруховичем, дві основні ідеї, або візії. Перша з них виникає з опозиції минулого «пекла» і майбутнього «раю», звідки народилися всі можливі утопії: комунізм як земний рай, ідея Тисячолітнього Райху, аванґардизм як тероризм у мистецтві, тероризм як такий… Друга візія — апокаліптична, яка акцептує факт доконаного гріхопадіння, наслідком якого є те, що світ безнастанно провалюється у зло. Саме сюди належать підданці Однієї Шостої, які зберегли пам’ять про минуле як про «життя без доларів, мафії та сексу», намертво забувши про ті жахливі жертви, якими це «райське» життя живилося.

Але все-таки в центрі есею стоїть особиста, індивідуальна екзистенційна проблема Андруховича-людини. Проблема людини, підвішеної між минулим і майбутнім, людини, якої немає ні там, ні там. «Як нам вивільнити теперішнє — от запитання, котре я наважився б назвати вищою мірою кухонним і філософським. …Тим часом зі мною відбуваються ті самі речі, що й з усіма нами: я живу в часі, проживаю час, минаю в ньому. Здається, для мене теж не зроблено винятку». Оце жахливе усвідомлення причетності до історії, завдяки своєму екзистенційному струменеві з історії вивільнює, а разом з тим вивільнює Андруховича і з літературності. «Минуле й майбутнє — це вічність перед нами й вічність після нас. Я не знаю більшої самотності, ніж самотність кожного з нас, більшої порожнечі, ніж та, що знущається над нами», — здається, в усій своїй дотеперішній творчості Андрухович не написав більш поетичного рядка, не осягав такого рівня одкровення.

Текст Андруховича є «ревізією». Тобто новим поглядом. Поглядом з нового часу, нового століття, тисячоліття, зі своєї сороківки, із сороківки свого однолітка Анджея Стасюка. Це новий погляд на себе і на сенс свого життя. Раніше його притягувало майбутнє, воно «вимагало» його, «виривало з корінням». Тепер, коли він спізнав, що майбутнє — це монстр, жертвою якого є минуле, «коріння» притягнуло його назад. А найбільше його притягує теперішнє — саме в ньому найважче віднайти себе в єдності та повноті часів. Таким чином, поставивши перед собою завдання «звільнити людину від її скелета», тобто від смерті, Андрухович приходить до майже сковородинської формули людського, намагається задовольнити себе болісною розкішшю пам’яті. «Моя пам’ять дозволяє мені робити все, що я забажаю. Моя надія не має меж».

Хоча презентація закінчувалась декламуванням старого «Козака Ямайки» і жартами заслуженого бубабіста про те, що альт-саксофон і бас-кларнет, коронні інструменти лідера «Лоскоту» Міколая Тшаски, схожі на трембіту, — мене не полишала одна думка, не цілком пов’язана з жартівливим настроєм імпрези. Саме там, в Молодому театрі, мені вперше відкрилося, що і Анджей Стасюк, і Юрій Андрухович, які раніше уявлялися мені восковими фігурками епатажного психозу дев’яностих, не є учасниками цього психозу, вони стоять ніби поза часом, який виліплює їх для себе, перебувають не в знаковій, а в своїй особистій екзистенційній правоті. А для письменника ця правота безмірно множиться.