Уперше цей роман вийшов іще в грудні 2007-го в пітерському видавництві «Амфора». Потім — і в нас, в Україні. Спочатку російською, потім українською (переклад Остапа Сливинського). Як відомо, для нашого найбільш «конвертованого» письменника Куркова рідна мова — російська. Пан Курков неодноразово зізнавався, що він один з небагатьох сучасних українських авторів, якому вдається заробляти виключно своїм пером.
У Андрія Куркова чудова соціально-політична проза. Чого вартий хоча б його роман «Последняя любовь президента», опублікований у березні 2004 року. За півроку до помаранчевої революції автор передбачив чимало політичних катаклізмів. А сценарій «отруєння президента» то й поготів утілився в життя...
«Нічному молочнику» буття наших дорогих політиків також не чуже. Але тут, на відміну від «Последней любви...», і політичне життя, і окремі політамбіції показано «крізь призму» однієї людини — такого собі Геннадія Ілліча. Розглядаються його пороки, звички і життя в цілому.
Але насправді це роман про «звичайних» людей, котрим політики, якщо навіть хочуть поліпшити життя, все одно його ламають... Сам автор зізнається, що головному герою можна знайти реальний прототип. Мовляв, хто знає — той впізнає.
Роман сповнений «ексклюзивно-нашоукраїнських» речей. Які, до речі, можуть навіть бути не зовсім зрозумілі деяким читачам «іззовні». Як-от, наприклад, використання парламентського буфету в політичній боротьбі. «Захочу натиснути на опозицію, якщо який-небудь законопроект не підтримають, закрию буфет і нехай по кав’ярнях розбрідаються, як таргани!» — слова того самого політика Геннадія Ілліча, котрий оформив парламентський буфет як приватну власність.
Взагалі тема «Молочника» Куркова тісно прив’язана до України, безпосередньо до Києва. Роман зіткано з окремих клаптиків. Тут три сюжетні лінії, котрі розвиваються паралельно. Місце дії — Київ, Бориспіль. Головна лінія тримається на історії матері-одиночки Ірини, яка живе за 50 км від столиці і щоранку, ще до сходу сонця, сідає в першу маршрутку на Київ. А тут, у самісінькому центрі, прямо поблизу Маріїнського парку — дивна молочна кухня без вивіски. Навіть скоріш «антикухня». До цієї кухні з різних околиць з’їжджаються такі ж самотні жінки, щоб здати... своє грудне молоко. Вони наївно думають, що цим молоком годують немовлят депутатів і багатіїв, матері яких слідкують за собою, боячись зіпсувати фігуру.
Насправді ж друга половина цієї «молочної кухні» — це салон краси для депутатів парламенту... Саме сюди вони забігають, аби «випити» грудного молочка для власного омолодження...
У романі — постріли, биття пик, криваво-смертельна сутичка бультер’єра і кота, котрий підсів на допінг, доленька жіноча зі щасливим кінцем у фіналі, жіночі посиденьки, підпільна секта, лунатизм, містичні ліки, які вбивають страх або загострюють почуття справедливості, муміфікація небіжчиків...
Одне слово, концентрація «кошмарів» у романі зашкалює. Іноді від драматургічної подієвості просто закипають мізки. Тут постійне перемикання з одного місця дії на інше: «Київ. Центр», «Київ. Вулиця Рейтарська. Квартира номер 10», «Київ. Бехтеревський провулок», «Київська область. Макарівський район. Село Липівка».
Теми «омолодження» сьогодні на піку. Особливо проблема обов’язкового омолодження політиків. У «Нічному молочнику» це представлено через чорний гумор, іронію та абсурд. Можливо, завдяки цьому жанровому настрою книга й утримує читача. Наближаючись до фіналу цього майже 400-сторінкового тому, навіть не віриш, що тут узагалі можливий настільки благополучний фінал. Утім, Курков, вочевидь, «невиправний» оптиміст...