Напевно, в особистому архіві кожного журналіста є спеціальний розділ - «Те, що не ввійшло в інтерв’ю». (Зазвичай і за рамками основного тексту залишається чимало цікавого.) З огляду на часті розмови різних ЗМІ з кінорежисером Андрієм Бенкендорфом розділ «Те, що не ввійшло…» регулярно поповнювався... І тепер, коли чудового українського режисера вже немає з нами (його не стало 24 лютого), його живий голос із ніде не публікованих епізодів інтерв’ю звучить особливо пронизливо, трепетно, трагічно...
Нагадаю, що Бенкендорф відомий як постановник фільмів «Кілька любовних історій», «Балаган», «Старики-полковники», «Таємниця «Святого Патрика», «Європейський конвой». У 2003-му зняв «Бандитський Петербург». А в 1981-му йому вдалося домовитися із самою Тетяною Дороніною для зйомок у картині «Капіж».
- Це правда, що ще у шкільному віці посеред ночі ви розбудили свого друга Володимира Бортка, щоб сказати йому: «Я знаю, ким ми будемо! Ми будемо режисерами!».
- Так, було таке. Вночі викликав його на розмову... Володя дуже хотів спати, тому швидко погодився. Як на мене, режисер - це насамперед не талант, а характер людський. Є люди, які мають право бути режисерами, а є, які не мають.
Такий дивний збіг: народилися ми з Вовою в одному пологовому будинку в Москві. Потім наші мами закінчили «ГИТИС» і жили в Києві в одному будинку на Артема. А звідти, в років зо три, ми перебралися на Чапаєва і знову опинилися разом в акторському будинку, в одній комунальній квартирі.
Вовка і я склалися завдяки моєму вітчиму. Тоді ми ще не розуміли, що Женечка для нас був подарунком долі.
Євген Георгійович Адельгейм увібрав у себе знання не однієї енциклопедії. Він був головним редактором журналу «Вітчизна», одного з найбільших у той час видань в Україні. Коли його звинуватили в космополітизмі й усунули від роботи, він не знаходив собі місця. Мама розповідала, що він був на межі самогубства. Так от, коли мій вітчим казав: «Ви повинні прочитати це, це і це» - Вовка читав усе. А я щось одне з названого. Коли з’явилася перша дитяча енциклопедія, Вовка прочитав усю, а я тільки том про мистецтво.
- Чому ж, якщо ви дружно вирішили, разом не вступали на режисуру?
- Я пішов у вечірню школу. Пішов працювати. Влаштувався учнем слюсаря-інструментальника, потім став чорноробом. Навіть пробував працювати «секретарем-друкаркою» в музеї. Але був звільнений за безграмотність.
Потрапив на телебачення. Працював освітлювачем, мікрофонним оператором, звукооператором, асистентом оператора. Дослужився до оператора і став одним із кращих. Тоді й замислився: потрібна освіта, якщо мені це вдається.
У той час боготворили оператора Сергія Урусевського («Летять журавлі»). І я вагався, ким бути: оператором чи режисером? Володя був цільнішим, він сказав: «Не клей дурня. Йди в режисуру». Мені було важко вступити... Коли дізнався, що прийнятий, прийшов до мами і сказав: «Я вступив!». Вона з жахом запитала: «Куди?». Відповів: «На режисуру». І мама заплакала. Для мене мамина реакція була навіть більшою радістю, ніж сам вступ.
- Вас добре знають як постановника «Кількох любовних історій» і «Бандитського Петербурга». А що самі зі своїх робіт цінуєте?
- Мій улюблений фільм - «Балаган». Сценарист Георгій Шевченко. За його сценаріями я зняв дві картини: «Капіж» і «Балаган». «Балаган» - перша моя самостійна картина. Чомусь вона не дуже пішла...
- Хіба не фільм «Капіж» був першим у вашій творчій біографії?
- У першому своєму фільмі «Капіж» я проходив школу «на виживання». Не вижив! Тетяна Василівна Дороніна мене тоді повністю упокорила. Не розжовуючи, «заковтнула».
Втім, я бачив, що так вона діє не тільки на мене.
Пам’ятаю, заходжу після проб до костюмерної. У художника костюмів руки трусяться. Питаю: «Що трапилося? Тебе образили?». «Ні, - відповідає. - Вона була ввічлива і надзвичайно мила»... Заходжу до гримерки, бачу перелякані очі. Ставлю ті самі запитання. Отримую ті самі відповіді...
Я і сам не одразу зрозумів, у чому річ.
Це ж було не раболіпство перед суперзіркою радянського екрану - це стан, який відчуває кролик перед удавом.
Ця велика актриса володіє дуже сильною енергетикою! Я сам не спроможний був їй суперечити... Намагався догодити: мовляв, чого бажаєте.
У результаті цей фільм «своїм» не вважаю.
Після провалу фільму «Капіж» зробив деякі висновки.
Мені згодом довелося працювати з хорошими акторами: Миколою Гриньком, Броніславом Брондуковим, Богданом Ступкою, Катериною Васильєвою, Левом Дуровим, Леонідом Куравльовим, Сергієм Никоненком... Але випадок з Дороніною - неповторний.
- Від чого ви зазвичай відмовляєтеся і що слугує причиною, щоб узятися за сценарій?
- Частіше, звісно, відмовляюся, ніж погоджуюся. Гроші для мене не самоціль. Хоча, пам’ятаю, півроку жив зовсім без них - це жахливо.
Для мене важливо, якщо присутній хоч якийсь інтерес. Наприклад, ведуся, коли бачу, що в картині може бути сильний акторський склад. Може зачепити сама історія. Буває, читаю сценарій і одразу як режисер бачу і розумію, як я її зробив би.
А буває, історія нікудишня, але до неї причетний мій син, тоді я її переробляю, оскільки йому відмовити не можу. Виходить, мій син і є для мене найголовнішим пріоритетом.
Чому я хочу жити? Тому що переживаю за сина... Після смерті дочки у мене ціннішого, прекраснішого, дорожчого, ніж Гоша, нічого немає. Напевно, безглуздо так відчувати, але це навіть не батьківська, а материнська любов якась...
- Вам хотілося б робити суто «авторське» кіно?
- Це потрібно заслужити! Потрібно робити якісь фільми для глядача, щоб і себе проявити. Життя і кіно абсолютно різні речі. Кіно - воля автора. Життя - воля Бога. Цієї волі не знаєш. Правда, те, що зараз називають «кіно», таким не є. Воно зараз більше схоже на естраду. Попса! Але якщо під попсу не замислюючись гоцаєш, під кіно - не погоцаєш. Не знаю, може, для когось таке спрощення потрібне. Може, якась частка такого примітиву на екрані повинна бути, але справжня режисура - це професія не масовика-витівника. Режисер - професія дорослої людини.
А от мила я точно, навіть якщо голодуватиму, знімати не буду! Для мене це щось низьке. Там, по суті, немає ніякої режисури. Мені здається, це має приблизно такий вигляд: «Текст знаєш? Вийдеш звідси, станеш сюди, півгодини порозмовляєш».
Кіно - інша структура. Мені цікаво під час зйомки щось вигадувати разом з акторами, художниками, операторами. У цьому є свій кайф.
Приходиш на місце зйомки, а там стирчить пень. Одразу кортить його обіграти. Може статися так, що цей пень стане в епізоді головним героєм. Я не згоден з думкою Рене Клер. Він казав: «Сценарій написано, залишилося тільки зняти». Для мене будь-що, якщо тільки це не Шекспір і не у віршах, змінюється на майданчику. Мені цікаво створювати у процесі. Наприклад, актор не може сказати фрази. Шукаємо її еквівалент, робимо поправку, знаходимо потрібне - міняємо акцент ситуації. Мені здається, що й акторам зі мною зручно й цікаво працювати. Водночас для мене дико чути, що актор диктує, в якому ракурсі його знімати чи як на нього правильно виставляти світло, або коли він просить збільшити свій план. Актор повинен чути режисера. Кажуть, що кіно - творчість колективна. Нісенітниця. Кіно - творчість режисерська.
- А реклама? Вам же доводилося і її знімати?
- Коли на студії Довженка настало безчасся, я запив... Більше того, навколо мене збирався натовп, бо один я пити не вмів, усіх пригощав. Одного разу прийшов у буфет тверезий. Підійшов до стійки, хочу кави замовити. Відчуваю, мене по плечу хтось плескає. Обертаюся, обличчя начебто знайоме, примелькалося, здається, це був механік: «А мені 100 грамів коньяку». Я здивувався: «А чого?». Він теж розгубився: «Добре, давай 50». І тоді я раптом зрозумів, що це звичайна річ, що я напуваю цей буфет. Не було кіно: кіношний народ спивався. А мені Господь допоміг, і я знімав рекламу. Це була єдина можливість залишитися близько до професії, не спитися і не голодувати. І хоча ця робота швидко приїдається, в мене було багато всіляких ідей. Я випивав, хтось чіпляв: «Давай прорекламуємо таке-то». Моментально фонтанував і помічав, що наш столик обростає слухачами. Потім на телебаченні бачив те, про що розповідав. Після чого один розумний чоловік сказав мені: «Випив, іди додому». Я перестав пити в тому буфеті.
- У вас рідкісне, але історично звучне прізвище. У 90-х стало модно вивчати свою генеалогію, люди за цим принципом об’єднувалися в спілки.
- Мене і зараз дратує, що всі ці нувориші хочуть бути аристократами. Я не хочу мати якогось стосунку до цієї «еліти»! Це слово в мене викликає сьогодні алергію.
- Але ж ви намагалися відшукати своє коріння?
- 1991 року з Москви на моє ім’я надійшов якийсь дивний рекомендований лист. Він починався так: «Ваша ясновельможносте». Мені стало смішно, але я таки дочитав його до кінця. Після чого порвав і викинув. Своїм домашнім я повідомив, що запрошений у дворянське зібрання, і, звісно ж жартома, попередив, щоб надалі інакше як «Ваша ясновельможносте» до мене не зверталися. Слідом за листом завітала якась ділова тітка з державного архіву, але їй, бідолашній, не пощастило: того дня я був трохи п’яний. Вона намагалася мені втовкмачити, що нам, Бенкендорфам, споконвіку належить родовий маєток Ревель. Я поцікавився: «То що, будемо судитися за Ревель?». Вона, анітрохи не збентежившись, заявила: «Ну, можемо спробувати». Подумати тільки, від чого я відмовився! Тисяча гектарів землі. Заповідна зона. Здається, тітка пішла геть ображена через знайомство з таким негідним спадкоємцем.
- А що, серед Бенкендорфів не знайшлося більше претендентів на Ревель?
- Я, не раз буваючи в різних містах і країнах, у готелях відкривав адресну книгу, але своїх однофамільців у ній не знаходив. Одного бачив, і то в Ермітажі... Мені його тоді показали, можна сказати, з-під поли. За радянських часів - не знаю, як зараз - у галереї героїв Вітчизняної війни портрет шефа Третього жандармського відділення часів Пушкіна з політичних міркувань не вивішували. Його важкенька рама була порожня, але прізвище під нею таки значилася. Мені стало цікаво, чи правду написав відомий історик Тинянов: «І вираз обличчя Бенкендорфа, в якому завжди читалося нахабство». Я попросив знайому дівчину-мистецтвознавця відвести мене в запасник. Мене завели, як мені здалося, у порожній зал. З якогось стелажа висунули картину і показали Олександра Христофоровича. Зі мною був мій художник. Він, блазнюючи, вигукнув: «Одне обличчя». На що я щиро обурився: «Нічого спільного!». Я був схожий на нього, як верблюд на самоскид. Більше того, абсолютно не знаю, чи маю я до нього стосунок. З таким самим прізвищем відомий іще один генерал, на жаль, фашистський. Якось у Ялті в Будинку творчості з’ясовувати заходився відомий письменник та історик Віктор Шкловський. Мені тоді було років дванадцять. Він забажав дійти до коренів мого генеалогічного дерева. Шкловський, знаючи, що у Бенкендорфів було дві гілки: одна аристократичніша, друга багатша, припустив, що я, швидше за все, належу до другої, в якої вотчиною була Херсонська губернія. Мало того, він висловив таку дивну штуку, що мій син за певних обставин може претендувати на німецький престол, оскільки Бенкендорфи були кревно пов’язані з династією німецьких імператорів - Гогенцоллернів. А від своєї бабусі я чув, що вона була баронесою Кракова. Вона казала, що в її короні були чотири «палки», хоча стільки має тільки герцогиня. А з дитинства моєї бабусі запам’ятався приємний епізод, як вона, будучи зовсім крихітною, сиділа на малиновій мантії свого дядька. Він, за її розповідями, був єпископом без єпархії - дипломатом між Ватиканом і Польщею.
Але Ревель мені все одно не потрібен...
- Кажуть, на знімальному майданчику нікому не дозволяєте навіть присісти на стільчик з вашим прізвищем.
- Режисери - забобонний народ. Мені цей стільчик подарувала фірма «Кодак». Перевірено, що під час зйомок, окрім мене, на ньому краще нікому не сидіти. Почалося все з того, що на нього сів мій оператор Сергій Стасенко. Все, що ми зняли того дня, пішло в брак: виявилося в подряпинах. І це при тому, що плівка була «Кодак» - одна з найкращих. Збіг, подумав я. Після чого збіги полетіли найрізноманітніші, один за одним. Якось ми знімали в Ай-Данилі. Одна актриса присіла на мій стільчик. Я закричав: «Ти що, з глузду з’їхала, на ньому сидіти не можна!». Вона спокійно: «Знаю, знаю, тільки перепочину». Ми пішли знімати далі, а вона залишилася. Повернулися, почувши несамовитий крик «Допоможіть!». На неї напали якісь виродки. Де ця напасть у безлюдному місці взялася? Ми ж устигли добігти, але страху жінка натерпілася.
А нещодавно сталася ще кумедніша історія. Просто комічний епізод для кіно, але не для життя. На мій стільчик бухнувся асистент з реквізиту. Втомився, лапонька. А він набрав напрокат у якійсь крамниці дюжину величезних глиняних горщиків.
Раптом - звідкіля тільки й узявся - сильний порив вітру: ці горщики в нас на очах починають валитися, мов паркан, і все - на друзки. Ну, це нічого порівняно з тим, як на цей же стільчик присів мій художник Олександр Кононов, житель ПАР, між іншим, і мій двоюрідний брат до того ж. Коли помітив, зігнав, але одразу ж подумки пошкодував, що не попередив заздалегідь. Сашко встав і побіг чіпляти якусь табличку в інтер’єрі. У поспіху зачепив головою люстру. І так, що посипалося скло. Осколком глибоко зачепило й порізало вену. Багато ще примх стільчик викидав із непроханими гостями, але вони, звісно, дурнички порівняно із цим пораненням. Тож такий у мене закон: на майданчику не можна сидіти на режисерському стільці, як і лузати насіння чи свистіти.
- Вам не здається, що герой фільмів нині змінився, і він обов’язково повинен бути успішним?
- Є таке... Але, схоже, період, коли був затребуваний гострий сюжет зі стріляниною та бандитами, закінчився. Нині мирно перейшли до мелодрами. Все ж таки її герої викликають якесь співпереживання, вони схильні до нормальних сумнівів, почуттів. Як на мене, мелодрама - одна з маленьких стежин до духовності.
У чому проблема нашого мистецтва, насамперед кіно? Воно старається догодити. Мені ж давно нікому догоджати не хочеться. Не те щоб я не хочу нічого робити. Хочу ще встигнути зняти фільм про молодого Шевченка. Показати його не як пам’ятник великому поетові, а як людину зі звичайними слабкостями.
- Чого вам хочеться для себе особисто?
- Хочу з’їхати з цієї квартири. Навіть не тому, що вона мені набридла. Хочу, щоб було якесь діло. Переїзд. Нові квадрати. Треба їх якось оформляти. Змін хочу...