Нинішнього року Андрій Кокотюха вручив свою персональну премію в рамках "Коронації слова". За найкращий гостросюжетний роман. Сам письменник вважає, що історико-пригодницька література на сьогодні - це тренд. "І якщо ти професійний письменник, то просто мусиш бути в цьому тренді". Власне, Кокотюха вже давно "в тренді". Його перше оповідання опубліковане ще 1987 року. А на сьогодні в нього вийшло друком 39 книжок! У тому числі "Червоний", "Темна вода", "Аномальна зона", "Язиката Хвеська", інші. Взагалі, Кокотюха - талановита, яскрава, колоритна літературна постать. В інтерв'ю DT.UA Андрій емоційно й аргументовано розповів про видавничі справи в Україні; про кількість "неграмотних" серед членів Партії регіонів; про біографії Юрія Луценко та Юлії Тимошенко… Говорив про наслідки своєї активності в соціальних мережах, а також про певний "позитив" від діяльності окремих депутатів.
- Андрію, цікавилися сукупним накладом усіх своїх виданих книжок?
- На цей час я автор 39 книжок, нинішнього року їх буде 42. Що стосується накладів - то це дивлячись як рахувати. Адже в українському книговидавництві, як в анекдоті про крокодила, - "як хочемо, так і міряємо".
- Що маєте на увазі?
- Те, що порахувати тиражі українських письменників досить складно. Якщо орієнтуватися на дані Книжкової палати, то слід мати на увазі, що далеко не всі видавництва подають туди
відомості. Але, за рейтингом журналу "Фокус", станом на лютий 2013 р. мій сумарний тираж за 2012 р. налічував понад 30 000 примірників.
Однак не знаю, чи треба цим пишатися. Бо математика не на мою користь. Дивіться, торік у мене вийшло друком 4 книжки. І якщо 30 000 розділити на 4, то буде відносно небагато для кожної окремої книжки в масштабах України. Та ж таки Люко Дашвар лише на перших трьох книжках мала сумарний тираж близько ста тисяч.
Ми можемо говорити про тиражі і попит на книжки з боку українців тоді, коли в нас буде стільки книгарень, скільки виборчих дільниць.
- Тобто ви натякаєте, що українці занадто мало читають, а ще менше - купують книжок?
- Я абсолютно не вірю в інформацію, згідно з якою українці дуже мало читають. За офіційними даними, лише 18% українців читають. Ця інформація неправдива. Нам треба з'ясувати, який в Україні попит на таку страву як суші… Моніторинг провести в таких містах, як Київ, Хмільник, Кагарлик, Антрацит, Богодухів, Старокостянтинів.
Отож, у названих містах, крім Києва, суші - це екзотика! Результат буде таким: українці суші не їдять! Чому? Бо немає суші-барів! Зате біляші українці їдять активно, бо вони продаються по всій території, від Алчевська до Чопа. Тому проводити такі опитування щодо читання в українських містах, у яких немає книгарень, - некоректно й непрофесійно.
Українці люблять науку "якбитологію". Мовляв, "от якби"… Отож, "якби" в Україні було хоч по одній книгарні на районний центр… Далі - "якби" асортимент цих книгарень на 50% складався з книжок актуальних українських письменників… "Якби" ці книгарні працювали п'ять років без фіскального податкового тиску… Ось тоді б ми побачили реальний попит в Україні на книжку. Тепер же оперуємо лише цифрами, взятими зі стелі.
На планеті Земля взагалі є цілі племена неграмотних людей, які чудово почуваються!
Україна в цьому плані не найгірша держава. Тому що в нас чітко порахована кількість малограмотних або неграмотних людей. Це, наприклад, близько мільйона з гаком членів Партії регіонів… Решта - не такі безнадійні. Навіть комуністи.
- Тобто?
- Комуністи свого часу ліквідували неписьменність. Вони познаходили письменників, які пишуть правильну літературу. Потім повідкривали книгарні й заповнили їх літературою, яку повинні читати навчені комуністами люди.
Тому, уявіть, і досі пострадянські країни паразитують на пострадянському минулому. Комуністи дурнями не були. І грамотні люди для комуністів були певною цінністю.
А ось керівникам та багатьом рядовим членам нинішньої партії влади гуманітарна сфера в Україні - непотрібна взагалі! Вони скидаються на такі собі "племена", яких ощасливлює інше… Наприклад, булгаковський Шаріков був щасливий, граючи на балалайці і працюючи начальником "подотдєла очистки". Душив котів. І сидів на
своїх 16 квадратних аршинах.
Якщо винести "регіоналів" за дужки, всім іншим книжка потрібна. Але для виправлення ситуації книжковий ринок теж має бути ринком, а не благодійною діяльністю. А письменник повинен писати книжки, орієнтуючись на читацький попит, а не вважати себе месією.
Якщо сьогодні є попит на історичну літературу, а саме на українську історію, то треба бути гнучким і почати цю історію вивчати, зацікавлюючи тим самим видавця.
- Як ви ставитеся до цілої низки сучасних літературних премій? До речі, лауреатом деяких із них ви були самі. Чи допомагають ці премії у наближенні української книжки до читача?
- Свого часу я був лауреатом двох премій. Просто серед них аж тринадцять "Коронацій слова" та один "Золотий Бабай". В усьому світі виданню, яке пошановане якоюсь премією, відразу надається медійна підтримка та кращі місця в книгарнях. Крім того, це потужний супровід літературної критики. Хай не завжди схвальної й компліментарної.
Наприклад, до книжки Костянтина Родика, яка має відзнаку "Книжка року" може бути різне ставлення, але така книжка мусить бути в книгарнях на видноті, мати відповідну блямбу "Книга року-2012", медіа повинні на неї реагувати.
У нас же книжка, відзначена премією чи пошанована якимсь іншим чином, не стає приводом для культурно орієнтованих медіа. Не кажучи про інформаційні повідомлення.
Чому візит в Україну Дар'ї Донцової або Фредерика Бегбедера привертає значно більшу увагу, ніж тутешні автори? Бо організатори таких зустрічей користуються плодами чужої праці. Того ж таки Януша Вишневського хтось уже зробив зіркою в Польщі.
Я зовсім не належу до людей, котрі пишаються поганеньким, зате "своїм". Поняття "якість", як і поняття "смішно", уявлення про сексуальні, гастрономічні вподобання, надзвичайно суб'єктивні.
Але у нас звикли помічати якщо "своє", то тільки поганеньке. Або не помічати взагалі. Фахово в нас намагаються описати лише стосунки Потапа і Насті Каменських. А медіа подають тільки ту інформацію, яку хоче бачити-чути масовий споживач. Отже, книжкові премії не допомагають у просуванні книжки, тому що вони не вписані в культурний контекст.
- Що скажете про свої теперішні відносини з українськими видавцями? І хто з них викликає найбільшу довіру?
- Працюючи як із видавцями, так і з кінопродюсерами, я сам із собою домовився, що в мене немає претензій ні до кого. Люди працюють у тих умовах, у яких вони можуть працювати. Україна не особливо багата на авторів, у нас лише 40–
50 письменників, які готові давати одну новинку на рік. Я наразі називаю тільки прозаїків. Тому що основу будь-якого книжкового ринку становить художня проза для дорослих.
Книжка як товар цікавить мене набагато більше, ніж книжка як "витвір мистецтва". Я точно знаю, що в Оксани Степанівни Забужко покупців більше, ніж читачів. Цю книжку купують на подарунок. Люди ставлять її на видне місце, щоб, коли прийдуть гості, сказати: у мене є Забужко, я розумний! Я знайомий із кількома підприємцями середньої руки, які час від часу просять мене скласти їм список актуальної літератури задля престижного подарунка. І ця література купується не для читання.
Я ж не хочу, щоб мої книжки ставали подарунками. У будь-якому разі, книжка, читання - це не насильство, а розвага. Тільки один розважається, читаючи Кафку, а інший - Дар'ю Донцову. У кожного свої пріоритети для приємного проведення часу з книжкою, за переглядом фільму, у виборі вистави, в музиці. Але все це - не задля насильства, а виключно для підняття настрою! Тому не буває неінтелектуальних книжок. Просто якщо ми читаємо дві книжки різної якості, то це - демонстрація рівня інтелекту людини, яка пише книжки.
- Ваша остання у часі книжка - "Червоний" - вийшла в харківському видавництві "Клуб сімейного дозвілля". І, як відомо, викликала пристрасні відгуки.
- Так. І скажу, що вийшла вона в дуже дивний спосіб. Просуванням цієї книжки спеціально не займався ніхто. Тому 7000 примірників "Червоного", проданих за 5 місяців, стали приємною несподіванкою як для мене, так і для видавця. Ця книжка витримала вже третє перевидання. Хоча "Червоного" не супроводжував жоден скандал.
- Натякаєте на роман Василя Шкляра "Чорний ворон", просування якого справді супроводжував медійний лемент?
- Коли говорять про медійний успіх книжки Василя Шкляра, то забувають про одну важливу річ. Українці побачили "Чорного ворона" ще 2009 р. Тобто за півтора року до скандалу. Ця книжка не була новинкою. Всі, хто хотів, прочитали її. А ось після скандалу її прочитали навіть ті, хто не хотів.
І в результаті політичних та ідеологічних ігрищ, котрі напевно мали місце, виграв і письменник, і видавець.
- Чи щирим, на вашу думку, був письменник, коли відмовився від Шевченківської премії?
- В тій історії багато підводних рифів. А що там було насправді? Дізнаємося років через 50. Тепер можемо лише припускати, наскільки щирим був пан Василь, коли казав, що готовий випити з президентом чарку і отримати премію від Януковича. Але згодом відмовився, що спричинило скандал. Медійники потирали руки: мовляв, як це такий націоналіст як Василь Шкляр прийме премію з рук Віктора Федоровича? В самій постановці питання закладена маса знаків запитання. Будь-яке рішення колеги я коментувати не можу. Тому що це його рішення. Все інше - версії. А версії можуть перетворитися на плітки. Ким не хочу бути, то це пліткарем, такого добра в українському культурному середовищі вистачає.
- Цікаво, які закиди на адресу твору "Червоний" вам здалися найбільш несправедливими, а хто з колег сприйняв його найоб'єктивніше?
- Роман "Червоний" написаний не в жанрі альтернативної історії. В "Червоному" я не вигадав українських повстанців, які на Волині після війни боролися з НКВД. На жаль, я не вигадав сталінських концтаборів, куди вони потім потрапляли. Я не вигадав табірних бунтів, спроб втечі. Але я склав сюжет і придумав героїв, які діють у певних обставинах та, скажемо так, історичних декораціях. І все це мусить відповідати історичній правді. Ось що таке белетристика.
Зараз я отримую багато листів на Facebook, мовляв, хочемо з вами зафрендитись, бо прочитали "Червоний". І багато листів такого змісту: люди запитують - а де насправді можна прочитати історичні документи про людину, котру ви описували? Українці ще не звикли до белетризованої подачі власної історії. Звикли лише спиратися на документи. Важко відірватися від того, що в конкретному місті, в конкретний день і час саме такі події не відбувалися.
- І все ж таки, напевно ви працювали в архівах, перш ніж узятися за написання роману?
- У мене є величезна претензія до українських видавців. Адже весь довідковий матеріал я беру в російських виданнях. У нас видають або дуже важкі для сприйняття монографії з численною кількістю посилань - або чиїсь персональні спогади про певний період. Такий собі фрістайл. А що роблять у державі Росія? Люди, які працюють в архівах, уніфікують журнальні публікації, упорядковуючи все в окрему книжку, яка дуже легко написана. Аналізують перш за все побут: що їли, що пили, в що вдягалися. І, власне кажучи, ці деталі мені дуже допомогли в написанні "Червоного". Я не вивчав монографії про рух УПА, а пішов у ЦНБ, в газетний відділ, узяв газети того періоду й почав читати. Витратив на це аж три місяці. Саме цими деталями наповнив "Червоного". Але було дуже складно. Я половину життя прожив у Радянському Союзі. А коли почав читати газети 40-х років, мені з моїм читацьким досвідом стало страшно. Уявив себе працівником газети в 1947-му, коли в одному абзаці повинен був вжити прізвище Сталіна. А якщо не ту кількість разів? То мене б розстріляли? Від самого споглядання цього йшов мороз по шкірі…
- Як ваш роман сприйняли на Сході України?
- Я в це не занурююся. Втім, роман уже перекладено російською мовою. Але мені б хотілося і прочитати об'єктивну критику. Мені було приємно прочитати критичний відгук від журналіста з Волині. Він виклав зауваження такого плану - на тій території не було описаних населених пунктів і згадані бойові дії не проводилися. Але людина буквально підійшла до художнього твору. Я цілком усвідомлював, що в тому ж таки "Червоному" є кілька базових речей, які не відповідають історичній правді. Наприклад, Червоний - це прізвище командира УПА. Псевдо його - Остап, воно одне згадується в тексті. А в реальному житті в командира могло бути кілька псевдо. Якщо буквально цього дотримуватися, то в читача поїде дах, він заплутається у псевдонімах героя. Ще мені вказали на те, що не могла в одному концтаборі опинитися вся боївка. Це порушення інструкції, їх дрібнили по різних тюрмах. Але це також заплутує. Існує логіка життя, а існує логіка художнього твору. Мені подобається вигадувати. Краще я вигадаю вбивство, ніж воно буде насправді. Саме тому я не люблю писати про любов. І не люблю фільмів про любов. Бо в них актори грають любов, а гіршого за штучну любов не може бути нічого. Хай краще буде вигадана смерть, ніж вигадані почуття.
Крім того, я не люблю рефлексуючих героїв. Але українці заглиблені в себе, елегійні, романтичні, позбавлені логіки, прагматизму. Ходячий вислів - "Україна ніколи не упустить
моменту упустити момент". Українці мислять не головами, а серцями. Саме тому все у нас так, як є, через одне місце! Саме тому в нас популярні жанри мелодрама й фантастика. Ми любимо фантазувати і плакати.
- Певний час ви активно співпрацювали з телевізійними продакшнами. Чи продовжуєте свою роботу в цьому напрямі? Чи у змозі доволі успішний український письменник забезпечити себе матеріально?
- Так, працюю з теле- й кінопродакшнами. Саме це дає мені засоби для існування. Написання й видання книжок, на жаль, мало допомагає забезпечити себе матеріально. Але в книжці ти можеш сказати набагато більше, ніж у сценарії. Книжка, до того ж, робить легітимною твою ідею… Наприклад, моя книжка "Повзе змія" почалася з газетної замітки, потім на основі зазначеної історії зняли документальний фільм… А згодом цей роман ліг в основу художнього фільму.
- У Мережі можна знайти синопсис сценарію повнометражного фільму "Язиката Хвеська" за мотивами вашого твору. Чи буде, власне, фільм?
- У мене нічого не пропадає. Так, сценарій був написаний, однак він настільки україноцентричний, що його неможливо переробити під потреби російського ринку. Тому я його переробив під художній роман. Книжка вийшла, потрапила до відомого знавця комерційного гумору Сергія Притули. Він сказав, що це дуже смішно. Я вірю: рано чи пізно сценарій буде затребуваний. Тим паче що зараз в українському кіно поволі-поволі, але починаються якісь рухи.
- Андрію, скажіть щиро, чому вас так цікавила на початку 2000-х відверто кримінальна тематика? Один із ваших творів має назву "Мама, донька, бандюган". У "Фоліо" вийшли книжки "Кримінальна Україна". Це була щира зацікавленість чи, можливо, замовлення МВС або інших органів?
- "Кримінальна Україна" - серія нарисів, замовлена "Фоліо". Робота мала більше журналістський характер. До речі, низку кримінальних справ для кількох книжок мені порадив суддя Зварич… Той самий суддя-колядник, який зараз тягне лямку за всіх суддів-колядників України.
Як громадянин я дуже хотів би з повагою ставитися до міліції. Але не можу. Якщо написати книжку про хорошого міліціонера або зняти фільм, як закликає міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко, - на таке попиту не буде. Адже людина повинна довіряти героям. А в нас лише 1% людей довіряє міліції. Хтось написав, що цей 1% і є самі мєнти. Немає в мене знайомих і серед бандитів, бо ця публіка лише дивиться, як тебе використати. Від цієї публіки треба триматися якнайдалі. Мені довелося читати томи кримінальних справ, фігурантами яких ставали звичайні люди, тому що вирішили звернутися по допомогу до кримінального світу, завести там знайомих.
- У вашій бібліографії значаться також книжки про Юрія Луценка ("Польовий командир") та Юлію Тимошенко… Їх було видано років 5–6 тому. Чи змінив час ваше ставлення до героїв?
- До Юлії Володимирівни в мене не було жодного "ставлення". Попри те, що я працював у газеті "Вечерние вести", до якої була причетна партія "Батьківщина". Книжка "Юля", де моє ім'я значиться як "автор-упорядник", вийшла в 2006 р. І не я винен, що українці тоді хотіли читати саме це. Я людина, котра орієнтована на комерційний видавничий проект. І абсолютно незаангажований тією або іншою політичною силою. У мене немає до Юлії Володимирівни жодного ставлення, крім як до вродливої жінки. А написав я цю книжку за півтора місяця, користуючись виключно відкритими джерелами. Частково підставився. Бо там мав бути колектив авторів і мене мали консультувати фахові політологи. Я мав ховатися за їхніми прізвищами.
Але станом на осінь 2006 р., коли Тимошенко перейшла в опозицію, ці люди зістрибнули, лишивши мене сам на сам із книжкою.
Мені не соромно за книжку "Юля". Це була професійна робота, яку без жодного насильства чи тиску купили 12 тис. українців, заплативши по 26 гривень за примірник. Ставлюся до цього проекту як до біографічної літератури.
З Юрієм Луценко ситуація інакша. Спілкувався з ним особисто. І це був зовсім інший рівень роботи. Ця людина раз на тиждень приділяла мені, письменнику, увагу. Я літав із ним літаком і дивився, що відбувається, як він працює, як усе це крутиться. Було живе спілкування, живі коментарі. У зміст книжки він взагалі не втручався. Лише попросив прочитати перед виходом, щоб не допустити помилок у прізвищах та посадах. Але видання "Польовий командир" не було політичним замовленням. На жаль. Бо за замовлення більше платять. Тож мільйонів, які мені дехто приписує, я на цьому не заробив. Дістав звичайне роялті від проданих книжок. Між іншим, книжка "Юрій Луценко. Польовий командир" стала "Книжкою року" за версією журналу "Кореспондент" у жанрі публіцистики.
- Ви писали і про Леоніда Черновецького..
- Я й про Віталія Кличка писав, і про Леоніда Кравчука, і про Івана Кожедуба… А історія з Черновецьким комічна. Тому що книжка виявилася найнепотрібнішою в серії "Знамениті українці"! Тоді Черновецький був на піку скандальної слави, і писати про нього було легко.
За цю роботу мені не соромно, тому що жодного хорошого слова про "героя" в книжці не сказано. Навпаки, ця книжка - чи не єдиний твір, у якому згадано про зв'язок Черновецького з пастором Сандеєм.
Я писав і про феномен Доктора Хауса, причому у двох версіях - українській та російській. Такі книжки пишу в той конкретний момент, коли бачу, що читач цього потребує.
Зараз я щасливий, що біографій політиків український читач не потребує. Люди знову повернулися до художньої літератури. Хоча в мене була думка у світлі останніх подій зробити продовження книжки про Юрія Віталійовича. Але вже під іншим кутом зору… Не знаю, чи буде ця книжка цікава. На мій погляд, Юрій Віталійович сам по собі ходячий інформаційний привід. Він у нашому інформаційному просторі постійно і без книжки. Пан Луценко настільки стрімка людина, що книжка в будь-якому разі запізниться. Застаріє вже в перший день продажів.
Не пригадую, хто сказав фразу: "Якщо Білл Клінтон не привітав мене з днем народженням, то чому я його повинен вітати?"… Якщо політиків не цікавить гуманітарна сфера, то чому мене, стовідсоткового гуманітарія, мусить цікавити їхнє життя?
Хоча вперше за десятки років можу відзначити щось позитивне. Наприклад, коли в моєму рідному місті Ніжині хотіли закрити книгарню при університеті, то я написав депутатам лист. І, на мій подив, спершу депутати від УДАРу, а потім - від інших опозиційних сил та позафракційні відгукнулися. Почали втручатися, боротися з чиновниками. І… відстояли книгарню. Тому моє ставлення до окремих персонажів трошечки змінилося у позитивний бік. Адже вони зайнялися своєю прямою справою. Тією, задля якої я як виборець їх туди, в парламент, делегував.
Я задоволений однією минулою депутатською ініціативою - український дубляж у кінотеатрах. Тепер цей дубляж уже нікому не заважає.
- Ви інколи досить різко й відверто висловлюєтесь у соціальній мережі Facebook - з приводу тих чи інших соціально-політичних епізодів. Як гадаєте, за вами "стежать"? Чи входите в ту зону українських свободолюбів, які під постійним прицілом влади і спеціальних органів? Власне, як це було раніше, у радянські часи ?
- Так, у соціальних мережах я часто висловлюю свою думку. Не боюся підписуватися власним прізвищем. Анонімників терпіти не можу. Хочу спілкуватися з реальною людиною. Так чесно. Був один випадок, коли я написав щось не дуже компліментарне на тему міліціянтів і вивісив на Facebook. Після чого в коментарях, звичайно під анонімними ніками, побачив: уже вказані моя домашня адреса, вулиці, якими щодня ходжу. Дивно, що хтось там не полінувався пробити мої дані. Я прибрав цей текст. Щоб захистити родину.
У мене є друг-письменник і кум Сергій Жадан, якого інколи злять різні закиди як від реальних людей, так і від анонімних тролів. Я йому кажу - ти публічна особа. Будь готовий, що можуть не тільки похвалити тебе, а й плюнути у твій бік...
- До речі, як ви ставитесь до досить екстравагантних видавничих тандемів, таких як Жадан і Лада Лузіна. З ким би ви хотіли виступити під однією "обкладинкою" в одному тандемі?
- Я неодноразово писав у різних тандемах. Наприклад, із Максимом Розумним у 90-х ми написали книжку мемуарів "Любити живих" - про наші п'янки в 90-х. А книжки "Кримінальної України" виходили у співавторстві з Костянтином Стогнієм. Тому не бачу нічого дивного в тому, що Жадан видався з Лузіною. Це означає, що видавець готовий на ризик. А це викликає повагу. І взагалі, будь-яка нестандартна поведінка - основа пригодницького роману. "Сірі люди" мало кому цікаві в реальному житті…