Уславлений бас нашого часу Анатолій Іванович Кочерга не виступає на сцені Національної опери України, але він, як і раніше, громадянин України і громадянин світу.
Більшість часу перебуває в Європі, США: там співає у найкращих театрах. Як і раніше, затребуваний, постійно гастролює. Недавно співав Бориса Тимофійовича в "Катерині Ізмайловій" Д.Шостаковича в "Метрополітен-опера". Раніше там само - Хованського. Західна преса вже багато років не скупиться на компліменти на його адресу - Кочергу називають "Шаляпіним сучасності". За 25 років роботи на Заході, як каже співак, про нього не було жодної негативної рецензії. Це при тому що вокальна кар'єра Анатолія Кочерги почалася ще в середині 70-х ХХ ст. - в колишньому СРСР. У ті часи поет Євгеній Євтушенко написав: "Когда я буду угасать и собираться в мир иной, расшевелите вы меня великим Толей Кочергой!".
Під час недавнього приїзду до Києва Анатолій Іванович розповів в інтерв'ю DT.UA про своє минуле й сьогодення, висловив жаль у зв'язку з відсутністю в столиці України давно вкрай потрібного нового концертного залу.
- Анатолію Івановичу, якщо не секрет, чим ви сьогодні займаєтеся в Україні? Чи є якісь нові проекти? А можливо, вас цікавить педагогічна діяльність?
- Я тут відпочиваю і даю уроки молоді. Одні приймають мої зауваження, інші кажуть, що не хотіли б ламати лінію своїх педагогів. Але я не маю наміру щось ламати. Треба просто чути, що добре і правильно в навичках, яких вони набули на цей час, а що - зле. Один із проконсультованих сказав, що хотів би зустрітися зі мною у більш зрілому віці. На що я йому відповів: "У більш зрілому вашому віці з вами як з інвалідом-професіоналом я зустрічатися не хочу. Бажаю вам усього доброго, і попрощаймося".
Мене як співака формували в консерваторії професор Римма Андріївна Разумова і надзвичайно досвідчений концертмейстер Есфір Ізраїлівна Паноях, яка працювала ще зі знаменитим тенором Ю. Кипоренко-Доманським. І обожнювана педагог камерного співу Зоя Юхимівна Ліхтман. Вони мені так багато дали! Високо їх ціную і завжди пам'ятатиму.
У Ла Скала моїм наставником з вокалу була знаменита солістка цього театру, сопрано Маргарита Карозіо. Вона мене послухала й каже: "А навіщо ви приїхали? Ходіть, гуляйте, пийте смачне італійське червоне вино, мандруйте країною, а навчатися вам уже нічого". Я був розчарований, але згодом зустрічався в її класі з Лучано Паваротті, Пласідо Домінго, Міреллою Френі. Вони приходили до неї, говорили з нами, слухали. Я ходив, звісно, на заняття, хоча не мав наміру змінювати вже сформовану концепцію. Говорячи про нашу вокальну педагогіку, зауважу, що показник - хто викладає. Це мої колеги, хай буде так, як є, але те, що вони коять, - це трошки "не те". Якщо до мене звернуться - будь ласка. Але тільки системний підхід до навчання може дати результат. А поодинокі "укольні" заняття - це
ні-чо-го! Нуль! Система й дисципліна в усьому, жорстке виконання моїх рекомендацій можуть дати результат.
- Шанувальники знають, що ваша кар'єра - досить упевнений шлях: крок за кроком ви ставали одним із головних оперних співаків України.
- Я народився на Вінниччині в сім'ї директора МТС та інженера-будівельника. Перші вокальні виступи почалися в сьомому класі. Після школи вступив на диригентсько-хорове відділення Вінницького музичного училища. Закінчив його екстерном, за два роки, отримав від обласного комітету комсомолу рекомендацію і став студентом вокального факультету Київської консерваторії. Усе вийшло неймовірно швидко…
На третьому курсі мені дали від театру першу квартиру. У 1975-1976-му стажувався в театрі Ла Скала. На його сцені згодом багато співав.
Але я не веду особистої статистики, єдине, що підраховую, - виконання партії Бориса Годунова, в якій виступив понад 500 разів. В однойменній опері Мусоргського проспівав усі басові партії: Пимона, Варлаама.
Наприкінці 80-х перейшов на "самофінансування": мене запросив Великий театр Варшави, я познайомився з головним диригентом Робертом Сатановським, багато з ними гастролював. В одній із поїздок у Каннах мене знайшли представники дирекції диригента Клаудіо Аббадо. Опісля він став моїм товаришем. Мені пощастило: це була людина величезної душі, великий музикант. Ми пропрацювали разом понад 20 років. Він допомагав моїй родині, ми часто бачилися в домашньому колі - у нас і в нього в Болоньї. Я щасливий, що відбулася ця зустріч.
- Чи завжди ладите з диригентами, серед яких є світові знаменитості?
- З ними зазвичай у мене тісний контакт і теплі стосунки. Навесні мене чекає участь у берлінській постановці "Царської нареченої" М. Римського-Корсакова з Даніелем Баренбоймом. Це буде "друга серія", ми вже дали по шість спектаклів у Берліні й Ла Скала. Він - великий піаніст, вражаючий музикант і хороша людина. Ми зустрічалися і в його будинку (його дружина Олена Башкірова - теж музикант), і в нас.
З Лоріном Маазелем працював, видатним диригентом і скрипалем. Маестро завжди диригував спокійно, усе в нього було чітко, як швейцарський механізм.
Із японськими диригентами Сейдзі Одзавою і Казуші Оно, Мюнг-Вун Тунгом, у якого південно-корейське коріння, американцем Джеймсом Конлоном - це видатні світові майстри. Конлон аж підстрибував від задоволення на репетиціях.
Із нетерпінням чекаю чергової зустрічі і нової спільної роботи над "Катериною Ізмайловою" у Мюнхенській опері з Кирилом Петренком. Це геніальний музикант, "нинішній Караян", надзвичайно скромний. Я знайомий із його мамою, - вона музикознавець. Кирило сказав мені: "Толя, ти можеш робити все, що хочеш, я все тобі дозволю, я тебе обожнюю!" Коли ми показали "Пісні і танці смерті" Мусоргського в столиці Норвегії, зал встав наприкінці виступу. Два концерти поспіль був аншлаг. Глядачі не знали російської, але підходили й казали: "Ви виконуєте свою музику так, що не зрозуміти її неможливо".
А в "Метрополітен-опера" (2012-го. - О.К.), коли під керуванням Петренка я співав Молитву Івана Хованського, в залі почали аплодувати. Кирило сказав: "Ніколи не чув оплесків після цієї сцени. Ти так співав, що я, стоячи за пультом, розчулився".
Такі слова для артиста - еліксир здоров'я, хочеться жити й працювати. У "Метрополітен-опера" казали: "Ганьба нам, що ми досі вас не запрошували". І хор у Нью-Йорку мене полюбив. Після першої ж постановки всі хористи стали моїми друзями.
- А з ким із вітчизняних диригентів співпрацювали останніми роками?
- Добрі стосунки склалися з Василем Василенком - керівником президентського оркестру, у минулому - головним диригентом Донецької опери. Братиму участь у його ювілейному грудневому концерті в Києві. А навесні плануємо програму з восьми арій українських, європейських, російських композиторів. Виступав із Володимиром Сіренком, Миколою Дядюрою…
- У вашому творчому житті була й така потужна постать, як диригент Герберт фон Караян.
- Так, Герберт фон Караян не тільки мене шукав свого часу, а й надіслав на мене 7 запрошень… По роках ми зустрілися випадково в Європі, у приймальні лікаря, і він сказав мені: "Юначе, так чинити не можна. Я висилав вам запрошення на роботу".
На що я, сторопівши, відповів: "Уперше чую про це!" - "Та що ж це за адреса, що за організація?!" - знову вигукнув маестро.
Потім я дізнався, що московський "Госконцерт" мені не передав ані слова про 189 заявок, які надійшли на мене з-за кордону. Не випускала Москва! Але я все-таки поїхав за кордон після контакту з Аббадо на запрошення Віденської державної опери, а в Києві чомусь вирішили, що я - зрадник Батьківщини.
Насправді я досі - громадянин України. І громадянин світу.
Один чиновник у нашому посольстві в Австрії сказав мені: "Вам треба відмовитися від українського громадянства!" На що я порадив йому вчинити так само, мовляв, по ньому видно, що він до цього схильний. Він злякався, позадкував, мовляв, погарячкував. А я порадив думати, перш ніж гарячкувати.
Досвіду в таких справах я набрався, ще коли був депутатом Верховної ради СРСР одинадцятого скликання при Горбачові. Тож мене на полові не обдуриш.
- А як складалася ваша кар'єра в Києві?
- Мене запросили в трупу і зарахували без стажерського терміну в оперний театр ім. Шевченка ще на третьому курсі консерваторії. Дали 150 рублів - це була не низька зарплата. В театрі працював бас Іван Андрійович Кікоть. Приголомшлива людина, цікава. Він бував у нас удома, дружив із моїм тестем Олександром Михайловичем Таранцем.
Коли в театрі вивісили наказ про моє зарахування, Кікоть, проходячи повз вахтера, кинув: "Знову взяли кота в мішку. Невідомо ще, як він звучить, а вже зарахували й зарплату дали".
Моїм дебютом у театрі стала партія Греміна в "Євгенії Онєгіні". І коли Кікоть мене почув, одразу сказав: "Вибач, що я так тоді сказав, я був зовсім не правий. Бажаю тобі щасливої довгої дороги на нашому терені і здоров'я".
Надалі ми подружилися, в нас були чудові стосунки. Він помер молодим, у віці 45 років… Жаль, неймовірно жаль. І перед від'їздом на стажування в Ла Скала я ніс його на своєму плечі до могили.
Співав з уже маститим Юрієм Гуляєвим: він - Онєгіна, а я - Греміна. Тремтів як осиковий лист поруч із такими талановитими людьми. Коли Євгенія Семенівна Мірошниченко виконувала Розіну в "Севільському цирульнику", а я Базиліо, вона на сцені мене вщипнула за руку так, що я майже три місяці ходив із синцем.
- Які у вас методи турботи про "робочий апарат" - ваш організм?
- Живу як нормальна людина. Є, звісно, вправи, якими користуюся. Це мій секрет, і я його вкрай рідко дарую. Тільки коли бачу талановитого перспективного співака або співачку, із задоволенням ділюся своїм секретом. Це комплекс рекомендацій моїх педагогів і те, чого навчився у своєму сценічному житті, "набрався по світу".
- Хто вам близький, може - "зручний" по сцені?
- З усіма знаходжу спільну мову. Швейцарський режисер Герберт Верніке, що ставив "Бориса Годунова" у Зальцбурзі, назвав мене своїм улюбленим Борисом. І іспанець Каліксто Бієйто, і Петер Штайн, який ставив "Мазепу" Чайковського, - усі вони щось у мені бачили.
- Пам'ятаю ваш виступ, коли мені було 15 років, а ви, студент музичного училища, співали антифашистський "Бухенвальдський набат" Вано Мураделі. Мурашки по мені бігали. Я була вражена піснею уперше в житті.
- По мені теж тоді бігали мурашки.
- Тому й люди в залі переживали глибокі почуття.
- Потім, на першому курсі консерваторії, за обміном студентами я побував у Лейпцизькій вищій школі музики, і нам показали Бухенвальд. Досі згадую той жах…
А ще нас тоді возили в Дрезденську картинну галерею і будиночок Ф.Ліста. Я був молодий, але залишилися незабутні враження від перших доторків до світових центрів культури…
- Як вибудовується сьогодні ваша робота із західними оперними театрами?
- Їду на запрошення того чи іншого театру. Коли почав виступи за контрактом із Віденською державною оперою, у мене з'явилися агенти з організації моєї роботи. Відтоді розумію, що не виконати укладені договори - означає на собі поставити хрест. Бо порушувати плани на Заході не можна, їхнє планове господарство значно ефективніше за колишнє наше, радянське. Ми навчилися слів, але не навчилися справи, на жаль. Утім, наша слов'янська вокальна школа - одна з найкращих у світі.
- Ви самі гримуєтеся, як це робив Шаляпін?
- Так, іноді доводиться. Мій перший у житті педагог із вокалу В.Мерзляков у Вінницькому училищі молодим слухав Шаляпіна у трьох спектаклях. Він прогнозував мені велике майбутнє, а мені тоді було 18 років. Я мало розумів, про що він говорить, і зовсім не думав про оперну кар'єру.
- У маленькій ролі Старого політкаторжанина в поставленій І.Молостовою та К.Симеоновим "Катерині Ізмайловій" Д.Шостаковича ви для мене стали центром спектаклю, головним героєм.
- Костянтин Симеонов був геніальним музикантом і глибокою людиною. Одного разу на репетиції "Катерини" він натягнув на голову свій жилет. І так простояв усю довгу фразу, яку я співав. А потім при зустрічі сказав: "Я не чув, щоб яйця курей учили. Молодець, хлопче"… Спасибі йому. Від таких людей стаєш чистішим, кращим, думаєш, як не підвести, бути достойним їх.
- Чому зараз не співаєте в рідному театрі, адже його окремі солісти успішно поєднують роботу в Україні і за її межами?
- Упевнений, що проти мене існує змова. Керівництво Національної опери зробило протиправну помилку: я написав заяву, що йду на самофінансування, не вимагаю зарплати, але в трупі прошу залишити. Однак мене, народного артиста, звільнили, не маючи на те юридичних прав.
Я плачу величезні податки на Заході, на них іде від 38 до 50% доходів. Якби я залишався в трупі нашої опери, податки йшли б в українську скарбницю.
Але це, очевидно, не потрібне нашій країні. Не хочу себе нав'язувати Києву. Вважаю, що робота на світових сценах підтверджує мій професіоналізм. Не хотів би втрачати зв'язків зі своїми шанувальниками в Україні, а вони в мене є. Якщо мене за кордоном на вулицях упізнають, то в Україні їх залишилися тисячі. Але я позбавлений можливості спілкуватися з ними.
- Якою мовою відбуваються ваші закордонні комунікації?
- Ще юнаком під час стажування вивчив італійську - міжнародну мову оперного спілкування. Співаю мовами оригіналів - чеською, німецькою, російською. Співав Дебюссі "Пеллеаса і Мілізанду" французькою і Дев'яту симфонію Бетховена. Виконую роботу, яку пропонують мої імпресаріо.
- Чи є у вас знайомі у світі політиків, бізнесменів?
- В Австрії ми познайомилися з канадським мільярдером Франком Штронахом, який контролює автомобілебудування, сталеливарну промисловість, і в Україні в тому числі. Тоді сталася заминка в реконструкції знаменитого залу "Музікферайн": у спонсора виникли фінансові проблеми, і будівництво "замерзло". Я сказав доньці: підійдімо до Штронаха й поговорімо про завершення з його допомогою великої будови одного з найкращих залів світу. Він у музиці - нуль, але посідає досить високу позицію у списку світових мільярдерів. Спочатку він відмовлявся, відбрикувався. Я привіз Славу Ростроповича, вони познайомилися, ми кілька разів зустрічалися, разом плавали в басейні, випили-погуляли. Юля, моя донька, мільярдера все ж таки уламала, і він субсидіював 16,5 млн на завершення будівництва "Музікферайн". Одного разу сказав: "Я брав активну участь у завершенні реконструкції, а ім'я моє ніде не фігурує". Ми: "Є Бах, Бетховен, Гендель, Россіні, Белліні, інші великі музиканти. І ти хочеш, щоб поруч було твоє прізвище?" Він: "Ну, не прямо поруч, але все ж таки поблизу". Я кажу: "Можна при вході на порозі написати". Тоді Штронах каже: "Не хочу, щоб об мене ноги витирали, не треба нічого". Пізніше він, звісно, увійшов до книги спонсорів.
- Що думаєте про будівництво вкрай потрібного нового концертного залу в столиці? Питання це обіцяли вирішити і Ющенко, і Азаров... Чи є надії?
- Спочатку говорили про виділення землі на лівому березі, потім - у районі іподрому, але хто туди поїде? Потім зайшла мова про землю в районі колишнього Жовтневого палацу. Виявилося, всі ці ділянки продано у приватні руки, чого в столиці не можна робити категорично. Це має належати народу, державі, всім! Я бився як риба об лід. Нарешті зайшла мова про ділянку в районі Співочого поля, де зараз смітник. Там - повзучі ґрунти. Можна замовити рідке скло й зупинити сповзання.
Ми з В.Симоновим (організатор фестивалю "Сходи до неба") навіть спонсорів знайшли в Америці. Бачив проект - дуже красивий зал.
Нам, перш ніж щось затівати, треба вирішити проблему спонсорства, як це робиться в усьому цивілізованому світі. У нас нічого, що полегшує покровительство культури, немає. Тому ніхто не зацікавлений дати навіть 20 копійок.
Сподіваюся, перетворення, які почалися в країні, матимуть реальне продовження.