Досі київські приватні періодичні видання науково-художньої спрямованості вирізняє одна примітна риса. А саме — їхнє фактичне неіснування. Якщо такі претенденти на співвіднесеність зі світовим культурним процесом, як «Новый круг», «Зоїл» і навіть чемпіон за кількістю виданих номерів (40) Art Line, мали мужність принаймні з гідністю зійти в могилу, то інші — Collegium, «Самватас», «Хрещатик», «Ренессанс» — час від часу (тобто в міру надходження коштів) нагадують про себе (здебільшого усними та рукописними випусками) і виявляють загальну тенденцію у відборі матеріалів не стільки з певного кола тем, скільки з певного кола авторів.
Ось чому сміливість ще однієї спроби в даному напрямі варто оцінити належним чином. Тим більше що нове видання — альманах «Киевский альбом», головний редактор Тетяна Ананьєва — не може не привернути уваги кожного, кому потрапить на очі. Насамперед, звісно, завдяки розкішному дизайну при незвичному горизонтальному, «альбомному» форматі, який виявився несподівано зручним для розміщення текстів та ілюстрацій. Відчувається, що художниця Наталя Гмиря та її співучасниця Марія Бабенко постаралися не упустити рідкісну можливість і використали фокуси комп’ютерної графіки по повній програмі. Ефект такий, що видання, заявлене як наукове, багато в чому нагадує сучасні ілюстровані енциклопедії для дітей. І хоча «Киевский альбом» дійсно має вигляд дорогого сувеніра, загальний стиль його оформлення викликає деяку естетичну настороженість. Утім, ця еклектика для альбомного жанру, можливо, навіть по-своєму і симпатична; крім того, від неї все одно доведеться відмовитися через дорожнечу. Тепер про зміст.
Нарешті хоч одна редакційна колегія додумалася відкрито оголосити свою дитину не журналом, а альманахом, у такий спосіб не налаштовуючи нас на чекання головної якості журналістської продукції — актуальності. Така реалістична позиція обнадіює. Стислий редакторський вступ, перейнятий ліричним почуттям, досить ясно визначає ідеологію видання. І вона, ідеологія ця, виявляється настільки близькою і зрозумілою, що варто навести весь пасаж повністю. «Цей жанр (тобто жанр альбому. — С.М.), — пише Т.Ананьєва, — дозволяє кожному зі співрозмовників залишитися вірним своєму стилю, улюбленій темі, поглядам. Його мозаїчність, іноді еклектика, ніби споріднена зі строкатістю і розмаїттям життя міста. Несподіване сусідство текстів, імен, сюжетів може здаватися спочатку випадковим. Однак випадковості подарували історії значно більше ідей і подій, аніж закономірності. Як знати, чи не переконаємося ми ще раз у плодотворності випадків».
Скажу без натяків — уже переконалися. Як у вітражі чи флорентійській мозаїці, у «Киевском альбоме» із розрізнених, часто не повністю завершених і незрозуміло з чим пов’язаних фрагментів, виникає несподівана єдність, образ певного особливого світу, у який дуже хочеться зазирнути.
Природно для першого випуску, що рубрики позначені поки умовно і не дуже точно. Так, після редакторського вступу слідує рубрика «Історичні етюди», де вміщені ще два матеріали, котрі з успіхом могли б виступити в тій же ролі. Палка проповідь Вадима Скуратівського («Дещо про Київ: з приводу містa-загадки»), хоч і є черговим самовиправданням у тому, у чому виправдовуватися не слід, але фокусує увагу читача на найважливішій думці: непотрібно ні самозвеличення, ні самознищення — завжди краще залишатися самими собою і тільки так ми можемо виявитися цікаві світу. Далі йде структуралістський опус Владислава Осьмака («Древний город словно вымер»), написаний витончено й розумно, але не зовсім зрозуміло про що. І в тій же рубриці — найцікавіше фундаментальне дослідження Сергія Біленького «Київ i Університет Св. Володимира в 1830—40 роках». Цілком очевидно, що й початок дослідження Олени Попельницької про найбільших землевласників і підприємців київського Подолу в XVII—XVIIІ ст. спокійно можна було помістити в розділі Domus et Urbis (де «Дім» стоїть в однині, а «Місто» чомусь у множині — urbis), а не відкривати для нього, єдиного, спеціальну рубрику «Історична топографія».
Однак це деталі. У цілому приваблює незвичайно високий для наших палестин рівень історичної аргументації, що пов’язано, мабуть, з особливою увагою до археології — найточнішої з гуманітарних наук. Саме коректність наукового підходу в поєднанні зі щирим інтересом до досліджуваного матеріалу самих авторів робить маргінальні (за визначенням альбомного жанру) явища гідними нашої уваги.
Хочеться відзначити статті археологічного розділу — Сергія Климовського, Гліба Івакіна і Віталія Козюби, згадану роботу Олени Попельницької і особливо — нарис Ірини Шулешко «Прагматичний романтик Мартін Клуг», що відкриває нам значного київського архітектора, споруди якого ми бачимо ледь не щодня, а про нього самого не знали досі нічого. Але, безумовно, справжньою знахідкою, справжньою окрасою альманаху стала публікація щоденників першого київського археолога Кіндрата Лохвицького. Поєднання в його особі археолога і містика перетворює ці записки на якусь фантасмагорію, де масонські обчислення сусідять зі службовими записками, а виклад учорашнього сну дружини — із точним описом розкопок і привітальних віршів на честь генерал-фельдмаршала князя Фабіана Вільгельмовича фон дер Остен-Сакен, написаними в дусі «Гром победы, раздавайся!». Іноді наукова сумлінність приводить навіть до оголення слабких місць у пізнанні авторів. Дивно, наприклад, що Ольга Друг, найретельнішим чином дослідивши всі подробиці історії садиби по вул. Липській, 16, і зі зворушливою старанністю помістивши в свою статтю покажчики, так і не зуміла відшукати дату народження відомого бібліофіла і збирача, ясновельможного князя С.М.Воронцова. Однак сама нечисленність і незначність таких недоглядів показова.
Можливо, саме завдяки сумлінному й уважному розгляду фактів усі матеріали «Киевского альбома» врятовано від такого поширеного в наші дні пороку, як політична ангажованість і пристосуванська демагогія. Весь альманах витримано у тому спокійному оповідальному тоні, що нагадує атмосферу старої інтелігентської міської квартири і робить надто привабливою перспективу залишити на його сторінках і свій, нехай малопомітний, запис.
До речі, видання можна було б визначити не тільки як історичне, а й як історико-художнє, оскільки з 20 опублікованих тут матеріалів лише сім суто історичних, ряд статей носить виразне мистецтвознавче забарвлення (Є.Липи і Т.Арехової, тієї ж І.Шулешко), а іронічний етюд В.Киркевича «Моей Бессарабке — 125» тяжіє до літературної есеїстики.
Важко сказати, чи вдасться видавцям і авторам «Киевского альбома» продовжити своє добре починання, але самою появою на світ цей альманах зайвий раз показав, які видання необхідні нам, щоб упевненіше почувалися ті, хто залишається на рідній землі.